Ведучі ICTV згадали курйозні історії з роботи на телебаченні

День працівників радіо, телебачення та зв’язку в Україні відзначається 16 листопада. З нагоди свята ведучі ICTV поділилися курйозними та яскравими історіями, пов’язаними з роботою.

Вадим Карп’як: Робота на ТБ – це як “американські гірки”

– Я часто на початку повномасштабного вторгнення жартував, що добре, що я працюю на телебаченні, тому що я міг жити на роботі. Тут було все, починаючи від моїх костюмів, одягу, закінчуючи пральними машинами, душем, диванами. Телебачення для тих, хто тут працює, – це фактично другий дім.

Я пригадую, коли моя напарниця, це було десь у 2015 році, знепритомніла в ефірі, і ти краєм ока це бачиш. Однією рукою намагаєшся її впіймати, щоб вона не впала на підлогу в студії. Водночас намагаєшся тримати обличчя, тому що ти в прямому ефірі. Потрібно якось її підтримати, дивитися в камеру, говорити, що нічого страшного не сталося, хоча це не так. І все це одночасно.

Добре, що колеги підстрахували, пустили якусь рекламу в ефір чи анонси. Це робота на телебаченні, прямий ефір – непередбачуваний, треба бути готовим до всього.

Сергій Кудімов: Обожнюю роботу журналіста – тут не буває сумно

– Якось після зйомки до нас з оператором підійшов іноземець – представник однієї з азійських країн – і ламаною російською уточнив, чи не з телебачення ми. Зазвичай після такого ритуального запитання люди просять сфотографуватися. Тому ми вже приготувалися позувати і посміхатися в кадрі. Але за мить скрутилися від реготу. Почувши, що ми з телебачення, іноземець поставив цілком логічне з його погляду запитання: А можете полагодити мій DVD? За це я і обожнюю роботу журналіста – тут не буває сумно.

Кілька місяців я працював на телеканалі Freedom. У студії доводилося проводити по чотири години поспіль. Якось я читав новину про те, що в Росії місцеві жителі розібрали залізничну колію. А потім дали оголошення в газеті – чи не хоче хтось купити ці вкрадені рейки. Я це прочитав. Уявив. І мене порвало. Я сміявся так, що не міг зупинитися. Не міг продовжити говорити. В мене з очей потекли сльози. Дякувати Богу, поруч була напарниця. Вона підхопила ефір. І дала мені можливість прийти до тями.

Юлія Сеник: Мрію якомога швидше розповісти про перемогу

– Робота на телебаченні – це надзвичайна відповідальність за те, що ти розповідаєш глядачам. Робота на ТБ – це те, що я дуже люблю, чим живу, що для мене стимул, натхнення! Я займаюся й багатьма іншими справами, окрім ТБ, але саме телебачення – це улюблена справа.

На телебачення, на прямі ефіри реально підсідаєш. Я й у декреті протрималася неповних чотири місяці – магнітом тягнуло на роботу! На ICTV я уже 12 років, чогось такого явно курйозного не пригадую, мабуть тому, що я надто відповідальна, не маю права підвести глядача та колектив.

Ну максимум – не було звуку в навушнику і я не побачила, що почався ефір, в цей момент попивала кілька секунд в кадрі чай, або не встигла дістати таблетку від першіння в горлі і довелося з нею говорити. Все решта: злетів суфлер, не пішло пряме включення, не встигли змонтувати сюжет, а підводка під нього вже озвучена. Це все робочі моменти, які з досвідом сприймаєш як буденність і вже не губишся.

Найстресовіший ефір за всі роки – це ранковий ефір 24 лютого, я тоді першою розповідала, що почалася війна. І була дуже налякана. Мрію якомога швидше розповісти про перемогу!

Анастасія Мазур: Робота на ТБ – це мрія, яка стала реальністю

– Це щоденний виклик, особливо зараз, це шалена відповідальність, це класна команда і крутий колектив, це коли ти на роботу йдеш із задоволенням, коли віриш у те, що ти робиш і для чого ти це робиш.

Петро Дем’янчук: Телебачення – це наркотик у хорошому значенні

– Журналістика – це не професія, а стан душі! Так колись казав професор Москаленко. А  телебачення – це можливість якнайкраще реалізувати цей стан, ці душевні прагнення – достукатись до мільйонів людей, допомогти мільйонам людей. Це можливість впливати на суспільні процеси і змінювати світ на краще. Це – життя і особливо з огляду на те, що я на телебаченні працюю вже 31 рік. Це наркотик у хорошому значенні.

А курйозний випадок – той, як я став ведучим: іду собі коридором на роботі, аж раптом біжить головний редактор з директором, одягають на мене піджак з краваткою і насильно тягнуть на ефір (це було в іншій компанії). Все вийшло чудово. Потім з’ясувалося, що головний ведучий проспав. Ось так я вперше став ведучим новин – доля.

В’ячеслав Цимбалюк: Робота на ТБ – це виклик

– Для мене робота на телебаченні – це не просто посередництво між джерелом інформації та глядачем. Це виклик.
Потрібно якнайшвидше не просто передати важливу інформацію людям, а й зробити це так, щоб новина не залишила їх байдужими, а можливо навіть, підказати відповідь на логічне запитання: І що ж тепер буде? або Як з цим далі жити?

Звісно, найяскравіші (і найстресовіші) враження від ефірів новин були у перші місяці війни. Коли біг зі студії на прямий ефір в бомбосховище під вибухи ракет, адреналін зашкалював, бо сам по собі прямий ефір – штука часом неспокійна, а в умовах війни – поготів.

З приємних згадок – мирні часи у Фактах.Спорт, коли до пізньої ночі ми чекали на результат фіналу футбольної Ліги Європи між Шахтарем та Вердером. Вболіваючи по телевізору за наш донецький клуб, я зірвав голос, коли з колегами радів переможному голу Шахтаря. А за 5 хвилин вже починався наш прямий ефір випуску Факти.Спорт, де це була, звісно, перша новина. Тому довелося вести програму сильно захриплим голосом. Хоча і радісним.

Андрій Ковальський: Я не сприймаю ТБ як роботу, це частина мене

– Робота на телебаченні – це життя. Майже 25 років, понад 20 – “в кадрі”. Це більше половини мого життя, тому просто не уявляю, яким воно було б без ТБ. Втім, я не сприймаю це як роботу. Це частина мене. Було багато пригод, всі й не запам’ятати. Звісно, не обійшлося без курйозів.

Дуже яскравим був Чемпіонат світу з футболу 2010 року в ПАР. Під час прямого включення в ефір для колориту вирішили почепити мені на шию живого удава. Власник запевняв, що тварина спить. Але просто під час ефіру зміюка почала мені стискати шию, а голову, яку я тримав в руці, виривати. Удав дуже сильний. Довелося швидко завершувати ефір і благати про допомогу.

А найважчі моменти все ж пов’язані з нашою боротьбою за право існувати як державі. Майдан. Тоді я вперше відклав спортивну журналістику і працював, як і всі мої колеги, в центрі Києва. Щоденно розказували про події, розстріли в центрі Києва в лютому 2014-го, це я запам’ятав назавжди. Думав, нічого страшнішого бути не може. Але так було до лютого 2022-го, коли мій ефірний ранок почався з новини, що Росія напала на нас… новини спорту знову не на часі.

Олена Фроляк: ТБ – це велике знеболювальне

– Оскільки не до свят сьогодні, я напевно скажу про те, чого мене навчило телебачення за всі ці довгі роки. Насамперед ТБ навчило мене цінувати час, кожну секунду, хвилину, розуміючи скільки і що можна сказати за півторахвилинний сюжет. А ще телебачення вміє “спалювати час”, коли йому віддаєшся повністю і забуваєш про все, коли треба встигнути на ефір – з сюжетом, включенням чи гостем.

ТБ навчило мене стисло, сутнісно, чітко, лаконічно, іноді образно говорити, артикулювати, мислити, а значить – структурувати своє життя, цінності, бажання, мрії, все це, як виявилось, взаємопов’язано. ТБ познайомило мене з неймовірними людьми – цікавими і неповторними, які вчили, напоумлювали, підказували, вказували, сварили, направляли, критикували. Дякую їм за це.

ТБ навчило мене бути у формі завжди – в супермаркеті, на прогулянці з собакою, в кіно, в машині. Ранкова кава в пальто поверх піжами і зі скуйовдженим волоссям – не про мене. ТБ навчило мене цінувати колектив, команду, друзів, бо це дуже колективна творчість. ТБ навчило мене фокусуватися на головному, не зважати на другорядне, як то кажуть, тримати фокус і не “випадати з кадру”. ТБ – велике знеболювальне, після ефіру все забувається і проходить біль, бо організм концентрується на головному – на ефірі.

Нещодавно у відрядженні в США ми з іншими журналістами стояли на галявині біля Білого Дому в очікуванні президентів України та США. Журналістка CNN, яка була серйозно вагітна, постійно включалась – кожні 15 хвилин. Було дуже спекотно, вона постійно пила воду і пудрила обличчя, було видно, що їй важко.

Але тільки-но включався ефір і загорявся ліхтарик на камері – вона перевтілювалась. У неї горів погляд, всі навколо неї переставали існувати, я навіть подумала – якби у неї зараз почались пологи – вона могла б їх не помітити. Ось за це я так люблю телебачення!