боєць Азову Богдан Грішенков розповів про теракт в Оленівці

29 Липня, 2023

107 3 хвилин читано

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року війська РФ скоїли один із найжорстокіших воєнних злочинів в Україні.

Окупанти підірвали будівлю колишньої виправної колонії в Оленівці, де перебували українські військовополонені. Внаслідок теракту загинуло понад 60 воїнів, ще понад 130 – дістали поранення.

Боєць Азову, капітан Богдан Грішенков на псевдо Пугач, якого росіяни утримували в полоні у бараку в Оленівці, розповів в інтерв’ю Даніелі Долотовій, як саме сталися вибухи та що відбувалося після теракту.

– Як саме сталися вибухи у бараку, де перебували ви та інші військовополонені?

– В момент вибуху я спав. За територією колонії були вогневі позиції артилерії. Тобто, коли працювала артилерія, то вікна нормально так дрижали. З вікон було вогневі Градів видно.

З одного боку касета Градів влупила, потім дуже-дуже поряд був якийсь вибух. Під дахом були вікна, які нам не дозволяли відчиняти, щоб хоча б свіже повітря було. Одне скло у вікні вилетіло, я підняв голову і сказав: О, буде свіже повітря. Накрився і далі ліг спати.

А потім вже прокинувся від високої температури і на підлозі. Пекло, було дуже гаряче. Як руку над вогнем тримаєш – от по спині такий вогонь.

– Що відбувалось перед терактом в Оленівці? Чи помічали якісь зміни у поведінці росіян?

– Нічого такого не відбувалося, що дивно. Спершу ми думали, що нас не переводять у барак, а будуть кудись на етап відправляти, може, в Горлівку, може, в Донецьк чи ще кудись. Передчуття якогось не було.

Цікаво, що перед вибухом охорона, яка була на відстані десь 50 метрів, викопала собі окоп. Такий бліндаж, але без накриття і з бруствером у наш бік. Це було досить дивно.

Також було дивно, що нас переселили в барак, який зовсім не обладнаний для життя. На 200 чоловік – один або два туалети, води немає. І охорона в бруствері – у нас не було зброї, ніхто по них не стріляв би. Всі поводилися спокійно, як полонені.

– Як ви надавали медичну допомогу один одному після вибуху?

– Ми намагались 300-м надати хоч якусь медичну допомогу футболками, шнурками. Повідтягували 200-х за територію зони бараку. Це просто був хаос, де люди кричать, горять, а ти нічого не можеш зробити. Просто нічого. Яким би ти медиком не був, які б ти курси не проходив.
Ти пальцями пів голови назад склеїш? Ні. Паніка, просто паніка. Паркан, який був по периметру ангару – він, мабуть, ставився ще в 90-х, – хлопці виламали його, і ми вийшли, повитягували кого змогли за територію бараку.

– Як поводилися в цей час росіяни, чи дозволяли надавати медичну допомогу пораненим?

– Їх не було. Хлопці проламали паркан, і ми просто почали виходити. Там дуже багато парканів, але вийти за територію палаючого бараку треба було, бо вогонь міг перекинутися на нас.

Багато хто був в одних трусах, бо всі спали, в спеку. Хтось встиг одягнутися, але це одиничні випадки. Росіяни з’явилися на горизонті вже через багато-багато годин. За їхніми розрахункам, повинно було загинути набагато більше полонених. Але, на наше щастя, загинули не всі.

– Що допомогло пережити полон, які думки гріли душу?

– Хотілось вийти, бути в Україні, поїхати кудись відпочити з дружиною, яку я давно не бачив. Хотілось побачити маму, бабусю з дідусем.

Гріли думки про те, що рано чи пізно ми звідти вийдемо. Все, що є у повсякденному житті – там для нас це було як маленька мрія.

– Що можете сказати про пасивність Червоного Хреста та ООН?

– Я вважаю, що Червоний Хрест як організація – не існує. Я не знаю, що вона зробила. Казали, що вас буде вести Червоний Хрест. Нащо казати, що вони будуть приходити, забезпечувати зубними щітками, шкарпетками?

Ніякого Червоного Хреста не було, він був тільки, коли ми вантажилися в автобус із Азовсталі. Більше я їх жодного разу не бачив.

– Чи вдасться притягнути до відповідальності винних на міжнародному рівні?

– Покарати винних – це обов’язково. У мене є градації страху. Бої в Маріуполі, ми думали, що це найстрашніше, що може бути. Ні. Друге – коли ти на заводі, по тобі працює авіація і ти нічого з цим не можеш зробити. Це теж не найстрашніше.

Найстрашніше – коли ти сидиш у зачиненому бараці, тебе підривають, твої друзі вмирають, горять, кричать, а ти нічого не можеш зробити. І навіть якщо ти вмираєш – теж нічого не можеш зробити. Лікарня, швидка, евакуація – ні. Сподіваюсь, що страшнішого в своєму житті я більше ніколи не побачу. І за це люди повинні відповісти.

Підірвати тих, хто спить, без зброї, без нічого – це дуже підло. Я не міг уявити, що таке можливо в цьому житті. Це робили не люди, і навіть не тварини.

Я сумніваюсь, що ООН щось зробить Росії за це. Притягнути винних до відповідальності треба 100%, і документально, і фактично. Щоб люди знали, що так робити не можна.