Я поїду додому в Харків, хоч і страшно: українка про плани після перемоги та життя у Польщі

14 Квітня, 2023

107 3 хвилин читано

Факти ICTV разом з Міграційною платформою EWL та Фондом підтримки мігрантів на ринку праці EWL розповідають історії українок, які через війну змушені були їхати до Польщі.

У спецпроєкті Dalamrade (з польської – Я змогла) вони діляться своїми історіями, як змогли побудувати своє життя у цій країні. Більшість українок приїхали до Польщі вперше через вторгнення.

Завдяки величезній підтримці з боку польського суспільства: державної адміністрації, місцевої влади, бізнесу, неурядових організацій та пересічних громадян, власної сили, бажання вони швидко могли адаптуватися і дали собі раду – йдуть працювати на підприємства, відкривають бізнес, здобувають освіту онлайн в Україні та підтверджують дипломи у Польщі, одночасно допомагаючи дітям оговтатися від стресу і навчитися жити далеко від дому.

Більшість героїнь проєкту планують повернутися в Україну після перемоги з набутим у Польщі досвідом та ідеями. З учасницями проєкту говорила речниця Міграційної платформи EWL Маргарита Ситник.

Вранці 24 лютого Євгенію Мацак розбудив будильник. Треба було йти на роботу і готуватися до Дня народження сина Ярослава, якому виповнювалося 10 років. Вона ще 10 хвилин хотіла поніжитися у ліжку, але почалися вибухи.

Військова частина біля Харкова, де працювала Євгенія, стала однією з перших мішеней ворожих бомбардувальників і ракет. Збирати речі не було часу. Разом із сином і свекрами вони побігли у бомбосховище, де провели наступні два тижні.

– Коли ми бігли, то над нами летіла велика ракета. Я спочатку думала, що це винищувач. Ми не могли пришвидшитися, бо я вела під руки свою свекруху, яка була із загіпсованою ногою через перелам. Ця ракета над нами пролітала і в нашу танкову частину вдарила. Діти кричать, скло летить, дуже страшно. Ми просиділи у бомбосховищі до 8 березня. Чули звідти, як кружляють літаки та бомблять все довкола. Я божеволіла через ці жахи. Ярослав запитував: нас зараз всіх вб’ють?

Військове містечко, де Євгенія працювала на цивільній посаді комплектувальницею майна, розташоване за кілька кілометрів від Бєлгорода, звідки гатили по Харкову. Залишатися там було вкрай небезпечно.

Євгенія забрала свого молодшого сина і поїхала до чоловіка у Гданськ, де той був на заробітках. Старший 22-річний син записався у тероборону, а згодом пішов у війська. Він вирішив, що треба боронити Україну в лавах ЗСУ.

– У нас навіть закордонних паспортів не було. Великі очі повні страху, мови не знаю, нічого не знаю. Ми тільки у вересні зробили паспорти у Польщі, – згадала Євгенія про свій приїзд.

Разом із сином вона поселилася у хостелі, де жив її чоловік. Ярослава влаштували до школи недалеко. Він ходить до польської школи та вчиться онлайн в українській.

– Важко було адаптуватися до нової школи, особливо після пережитого. Тут нова програма, нові обличчя. Але він подружився з однокласниками-поляками та ходить до них в гості. Дуже допомогла в адаптації класна керівниця Ольга, яка говорить українською, – розповіла Євгенія Мацак.

Євгенія майже одразу пішла працювати в ту саму компанію EWL, де вже був її чоловік, щоб мати дохід і переключитися від стресів. Вона укомплектовує замовлення на логістичному складі автозапчастин. Це один з видів роботи, яку українці можуть знайти у Польщі без знання мови та досвіду.

Зізнається, що тяжко було призвичаїтися на новому місці у чужій, хоч і дуже приязній країні. Особливо, коли у Харкові залишилися свекри, а старший син служить на одному з гарячих напрямків.

– Ярослав сильно переживає за бабусю і дідуся, а також брата. Весь час питає: мамо, коли ми поїдемо додому? А я йому пояснюю, що там зараз ще небезпечно, треба почекати. Дуже страшно повертатися після того, що ми пережили. Дуже страшно. Я досі здригаюся від гучних звуків. Ніяк не можу звикнути, що тут у Польщі спокійно. Мене тут підтримують. На роботі дуже хороше ставлення до українців і організація праці. Найбільше мене вразило, як поляки ставляться одне до одного з повагою, як одне одному допомагають, як згуртувалися і допомагають Україні.

Євгенія говорить, що у Польщі їй пощастило знайти роботу, подібну до тієї, яку вона виконувала в Україні. Натомість їй хочеться до своїх дівчат у військову частину, де вона пропрацювала багато років. І щоб було безпечно, бо зараз страшно повертатися з дитиною додому, коли летять ракети.

– Що хочу змінити? Погляди на життя – надолужити згаяне. Робитимемо те, чого раніше собі не дозволяли, відкладали. Хочемо завести собаку – Ярослав про неї давно мріє. До цього не було часу за нею доглядати, вигулювати, всі багато працювали. Але тепер заведемо собаку, – розповіла Євгенія Мацак.

Фото: Євгенія Мацак