історії з передової трьох українських військових

Вони до останнього не вірили, що Росія наважиться на таке велике та криваве вторгнення в Україну. Однак, не роздумуючи стали в стрій, щоб боронити Україну. Вони різних професій та майже одного віку. Героям нашої розповіді не виповнилося й 30 років. Але кожен із них ухвалив тверде й беззаперечне рішення – взяти до рук зброю і захищатися.

28-річний прикордонник до 24 лютого працював агрономом. Вчився за фахом за кордоном. Для практики об’їздив ледь не всю Україну та останніх пів року працював на одну з іноземних фірм, консультував у вирощуванні кукурудзи. Коли почався широкомасштабний наступ, він вирішив – піде битися з ворогами.

– У полях жив і зараз живу теж у полях. Коли почалася велика війна, я посидів перших кілька днів з батьками в бомбосховищі. А потім подумав: чому я буду сидіти тут з жінками, якщо потрібно йти обороняти свою країну? І пішов, – розповів прикордонник.

Вже 28 лютого чоловік приїхав у військову частину, де проходив строкову службу. І йому не відмовили. Псевдо отримав Агроном. Спочатку пройшов підготовку в складі підрозділу, а тоді вирушив на київський напрямок. Згодом потрапив на схід, де побачив саме пекло.

– Вони криють артилерією. Завдають масованих ударів, потім заходять їхні штурмові групи, пробують прорватися. Але нічого в них не виходить, всі наші хлопці стараються і тримають оборону. Ми вмотивовані, бо захищаємо свій дім. Нам не треба чуже, а вони йдуть на чужу територію. Однак перемога точно за нами, бо нас навіть земля рідна тримає, – вважає прикордонник з позивним Агроном.

У нашу перемогу вірить і прикордонник з позивним Бос. Чоловік родом із Харкова. Працював менеджером інтернет-магазину на кабельному заводі. У перші дні наступу волонтерив.

Він розповів, що було страшно дивитися, на що окупанти перетворювали його місто. Однак війна дуже об’єднала харків’ян. І колишні суперечності більше не мали значення. Кожен допомагав, чим міг. Чоловік отримав повістку та став до лав прикордонників.

– Перший бій, мабуть, жодному військовому не страшний. Страх приходить тоді, коли поруч гинуть побратими. От коли ми вже другий раз на Водяне потрапили, коли хлопці почали гинути, а поранених ставало все більше, тоді вже стало страшно. Кулі літають, сиплються осколки, голову висунув – стріляєш, так не страшно, а потім, коли мозок почав сприймати те, що з тобою може статися – стало моторошно, – розповів прикордонник із позивним Бос.

Постійні штурми, ворожа авіація та артилерія – жодного дня у тиші. А коли вона затягується на незвично довгий термін, це означає, що ворог знову піде у наступ.

– Копаєш ту землю, не копається, її не вгризеш, не встигли навіть позиції нормально облаштувати, і о 07:00 ранку розпочався штурм, хлопців перед нами вибили з позицій і вся навала на нас пішла. А вони працюють по нам зі всього, що в них є. Воно все вибухає, стріляє, а вони на нас біжать. Певно, передивилися фільмів про Другу світову війну. Не вистачає лише шашок і криків ура. Кидаєш у нього гранату, вбиваєш – наступний біжить. Це мене здивувало, таке враження, що нема в них інстинкту життя, – стверджує Бос.

А от боєць на псевдо Філ третину свого життя служить прикордонником. Йому 26 років, та на Сході він керував групою прикордонників, які виконували бойові завдання поблизу Водяного. До повномасштабного вторгнення боровся з контрабандистами й нелегалами, а тепер нищить окупантів.

– Це була найактивніша ділянка кордону в плані контрабанди та нелегальної міграції. Це переважно контрабанда тютюнових виробів. Гірська ділянка. Найвища прикордонна точка в Україні, як зараз пам’ятаю – 1 936 м. Весь Піп Іван.

А повномасштабне вторгнення застало мене зненацька, бо ж я, як і більшість, не знав, що вони почнуть так інтенсивно бомбити Київ і всі інші міста, почнуть захоплювати Херсон, Харків. Це повний треш. Я просто був шокований. І коли формувалися певні підрозділи, то мене спитали, чи поїду я на війну. Не буду казати, що я дуже хотів і рвався туди. Але сказав, що якщо треба, я воюватиму. Так і сталося, – розповів прикордонник.

Дев’ять місяців боєць разом із побратимами та іншими підрозділами боронив східні рубежі нашої країни – чи не щодня вони гідно зустрічали атаки та відбивали штурми окупантів. Найтяжче було бачити, як гинуть наші бійці, з якими ще декілька годин тому розмовляв та мріяв про життя після нашої перемоги. Однак був момент, коли й сам не знав, чи виживе.

– Нас штурмували три дні зранку до вечора. Було зіткнення з ворогом, зі збройними формуваннями – так звані ЛНР та ДНР, вагнерівці та ще купа всякої фігні, якої вони там собі понавигадували. У мене була контузія і хімічні опіки.

Через обстріли з танка в приміщення, де ми перебували, задзвеніло у вухах, я втратив орієнтацію, а в очах миготіли якісь червоні цятки. Я ледве оговтався. Очі пекли. Нудило. І вже згодом ми зрозуміли, що вони ще й скинули на нас якусь отруту. В одного бійця просто згоріли легені, – пригадав ті пекельні дні прикордонник.

Після важких боїв підрозділи відправили на ротацію. Трохи відпочили, потішилися родинами, а тепер знову готуються до служби.

І хоч як би не хотілося повертатися в те пекло – чоловіки запевняють, що боронитимуть нашу землю, доки не виженуть з України останнього окупанта.

– Я хочу, щоб була перемога. Тоді я подзвоню своїй сім’ї: мамі, дружині, всім сестрам і батьку, і скажу: ми перемогли, приїжджайте на Донбас – ми перемогли! Тут так красиво, такі гарні поля, природа, як і вся наша Україна, – сказав Філ.

– Будемо воювати до останнього, щоб вони вже звідси пішли. Нікому не потрібно, щоб це повторилося через п’ять років. Ми зараз відбудуємося, налагодимо життя, знайдемо роботу, а потім знову воювати? Ні, не цього ми хочемо! Наша країна вже надто натерпілася, тож ми нарешті хочемо нормального, спокійного і щасливого життя, – зазначив Бос.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.