Україна і світ

Знали, що можуть не повернутися: як українські льотчики рятували поранених із Азовсталі

Будівельні матеріали м.Ніжин

Летіли, знаючи, що можуть не повернутися. Українські пілоти сім разів проривалися в оточений рашистами Маріуполь, доставляючи необхідну допомогу та рятуючи важкопоранених бійців.

Про складність операції журналістам Фактів ICTV розповіли два пілоти, яким вдалося неушкодженими вирватися із пащі ворога та подолати організовану рашистами систему протиповітряної оборони.

Того разу воїни під щільними обстрілами змогли врятувати із заводу Азовсталь 8 важкопоранених.

– Коли отримали завдання, то вибирали, як краще його виконувати, складали маршрут. Відпрацьовували той варіант, що давайте спробуємо зайти не зі сторони моря, а зі сторони міста. Але все-таки вирішили, що не треба через місто йти, і пішли через море. Коли йшли морем, це 5 км від берегової лінії, то я зрозумів, що вчиним правильно, бо над містом у той час стояла така канонада, що було трохи моторошно. При посадці на майданчик у Маріуполі, він був за капоніром, бруствером, було видно, що в цей капонір влучають якісь міни, снаряди, щось по нас працювало, але цей капонір врятував, – пригадує командир екіпажу Олександр.

Він боєць із 30-річним стажем. У небі провів 2,5 тис. годин. Каже: сумнівів летіти чи не летіти в Маріуполь не було. Хоч і розумів усі ризики.

– Чи було страшно? Страшно до того моменту, коли підходиш до вертольоту. Коли вже сідаєш у вертоліт, починаєш виконувати свою роботу, то страх відходить на другий план, і тільки виконання польоту, виконання своїх обов’язків, ну і інстинкт самозбереження, – каже пілот.


Кожна місія в Маріуполь була все складнішою. Ворог тримав щільну протиповітряну оборону, відтак шансів прорватися щоразу ставало менше. Усього було сім місій, здебільшого літали на світанку, та того разу вирішили вночі.

– Туди політ пройшов, як то кажуть, тихо, спокійно. Жодних атак по нас не було. Вони не сподівалися, що ми прилетимо. Я так думаю, що вони побачили по засобах радіолокаційного виявлення, ну і почули. Вони ж розуміють, що ми будемо повертатися назад, і тому почали стягувати кораблі, засоби ураження до ймовірного маршруту нашого повернення. Ми, коли туди йшли, то кораблів не було, а вже коли назад поверталися, то ворожий корабель підійшов на відстань, щоб можна було збити вертоліт, – пригадує Олександр.

На Азовсталі часу було обмаль. Аби передати допомогу та забрати поранених, екіпаж мав лише 20 хвилин. Тієї ночі місію виконували два гелікоптери. Та, на жаль, на зворотньому шляху екіпажі потрапили під обстріл ворожого корабля.

– Ну нашому екіпажу пощастило – відбулися не те що легким переляком, ну переляком і все. Вражає те, що летиш і бачиш корабель, який чимось по тобі працює, чи то ракети були, чи гармата, я не знаю. Вразило те, що коли біля вертольоту зривалися ті боєприпаси, то вертоліт кидало як іграшку вибуховою хвилею. На жаль, іншому екіпажу не пощастило. Не буду стверджувати, що це так, але ймовірно в нього був пробитий бак. Ну і по залишку палива він дотягнув тільки до лінії розмежування, а там, на жаль, я не можу сказати: чи його збили, чи в нього закінчилося паливо, і він впав, я не можу сказати. Я не буду казати, – з сумом згадує пілот.

Того дня з Азовсталі вдалося евакуювати 8 важкопоранених бійців.

– Аби подолати засоби ППО, потрібно було маневрувати. Я пілотував не м’яко, а грубо. При посадці, коли вже двигуни вимкнулися, то я почув, що у вантажній кабіні були ранені льотчики. То думаю, зараз будуть нас сварити, що, мовляв, ти поранених везеш, що ти так вертоліт кидаєш. Та коли відчинив двері, то побачив лише щасливі обличчя, і всі почали дякувати. Це такий бальзам на душу, не дарма я живу, – розповідає командир екіпажу.

В екіпажі був ще один Олександр – льотчик-штурман. Військовослужбовець без вагань погодився на цю надскладну місію, хоч на нього вдома чекали двоє маленьких дітей.

– Та було страшно, як і всім. Бо ти готуєшся до одного, а що там може статися, нікому не відомо. Якщо чесно, то день до того не спав взагалі. Обдумував все, в голові прокручував: чи довго будемо на майданчику сидіти, завантажуватися, розвантажуватися. Все старався прорахувати, та не завжди то виходить.

Було спочатку все тихо. Потім було чутно десь далеко-далеко хлопки, і потім розрив вже біля борта, його трохи десь підкидувало. Там немає про що думати, стараєшся робити все, щоб зберегти життя своє та пасажирів, – каже льотчик-штурман Олександр.

Зізнається, що по завершенню завдання виліз із кабіни і почав обіймати та цілувати вертоліт.

– Вийшов із кабіни, підійшов, було поле. Підійшов, обняв його, погладив. Сказав “дякую”! То була найважча місія. Але як сказав мій командир, це звичайна десантно-транспортна задача. Тому нічого там складного немає. Треба завжди бути на оптимізмі, – пригадав льотчик.

Та найбільше, каже, радів за побратимів, яких вдалося врятувати із ворожого пекла.

– Ми з ними спілкувалися, коли вже прилетіли. У нас там було 15-20 хвилин. Всі дуже дякували, а поранений, що міг ходити, то він обіймав. Розповів, що в нього жінка вагітна і що він назве, мабуть, сина Олександром, – розповідає боєць.

І хоч вони не вважають себе героями та скромно відповідають, що всього лише виконували свою роботу, та кожен українець розуміє, що пілоти “абсолютно неможливе” зробили можливим та врятували не одне життя.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-06-18 14:19:45

Магазин Автозапчастин м.Ніжин