Життя заради життя: Сашко загинув, рятуючи Богдана — історія від бойового медика «Вольво»

Сьогодні в Україні відзначається День медичних працівників.

Військові медики щодня борються за життя, щодня ризикують своїми життями, аби врятувати інших. Про одну з найважчих евакуацій пораненого з поля бою під Куп’янськом кореспонденту АрміяInform розповів начальник медичного пункту стрілецького батальйону 116 ОМБр, старший лейтенант медичної служби Денис «Вольво» Боклажук.

— Наш медпункт, його кількість особового складу, розрахована на евакуації, що здійснюються за допомогою транспорту. Тобто під’їжджає евакуаційний автомобіль до гнізда збору поранених, до якого, в свою чергу, пораненого несуть чи тягнуть його побратими, бо в кожному підрозділі має бути своя евакуаційна група. Вони зустрічаються в умовно безпечному місці, де його можна повантажити, перевірити стан наданої допомоги, щось виправити за потреби і далі швиденько: газ в полік і вперед на стаб.

Але з певного часу, у зв’язку зі зміною ситуації, замінованістю шляхів і ще деяких моментів, на автомобілі вже стало неможливо виїжджати. І люди змушені були ходити на евакуації пішки. У нас і зараз це теж відбувається. Тобто евакуація здійснюється пішим ходом: в руках несуть людей, допомагають іти, якщо ті можуть іти. Якщо не можуть — то несуть, тягнуть. Це фізично важко і психологічно важко, тому що це відбувається під постійними обстрілами. Зараз уже не так нас турбують мінометні обстріли, як дрони. Найбільше саме вони нам завдають шкоди.

18 листопада 2024 року надійшов запит на евакуацію — важке поранення. Немає можливості чекати, щоб зробити евакуацію по-сірому. Тобто ідемо на евак вдень. Туди я з колегою дійшов досить легко, як кажуть «на сигареті». По дорозі зустріли ще двох середньопоранених, надали допомогу, поправили пов’язки, вкололи знеболювальне і вони далі «пострибали» самі. Ну а ми рушили далі по маршруту.

Ті середньої важкості поранені, яких ми зустріли, були з тієї ж групи, яка потрапила під обстріл і в якій була людина в важкому стані. Вони ще самі якось пересувалися, а важкопораненого Богдана тягла група з його побратимів.

Зустрічаємо їх на певному етапі. Перевіряю накладені пов’язки, турнікети, дивлюсь, чи можна зробити так звану конверсію турнікета, тобто опустити його нижче. Це робиться з метою збереження більшої частини кінцівки. Якщо є можливість і час, то можна проаналізувати стан рани й взагалі, у випадку відсутності потреби застосування турнікета, його можна зняти й таким чином врятувати кінцівку.

Тобто в момент зустрічі групи ми з колегою спочатку проаналізували стан пораненого, стан наданої йому допомоги, поправили пов’язки, деякі послабили, десь затампонували, наклали тугу пов’язку. Один турнікет я взагалі зняв, він був зайвий. Але все одно — людина лежача, бо в нього був відкритий перелом гомілки однієї ноги, також рвані рани другої ноги, руки, крововтрата. Це, нагадаю, листопад, холодно. Богдан уже трошки замерз. А для людини, яка втратила кров, гіпотермія, тобто охолодження — це один з факторів, який різко знижує його шанси на виживання. А ще він весь мокрий, бо в нас евакуаційний шлях проходить через річку. Там намагалися побудувати якісь тимчасові місточки, але то все розвалилося, не трималося вкупі. Тож, коли його переносили, то намочили. А плюс трава мокра, болото. Одним словом, чоловік із крововтратою замерзає. Ми всі ці моменти намагалися нівелювати, наскільки можливо. Перевдягнули його в сухий одяг (хлопці познімали з себе, хто що міг, дали йому сухе), обмотали термоковдрами й тягнемо далі.

Група, яка його тягнула, була досить великою, бо Бодя сам важив під 100 кг. А хлопці — не дуже міцні. І нас разом з ними було вісім людей. І ті шестеро, які тягнули, у них вийшов різнобій: хтось тягне, хтось не тягне, хтось ззаду повзе. Я дивлюся, що ми з такою швидкістю будемо до ранку йти й нікуди не встигнемо. Крім, як на той світ. І кажу: «Ділимося на четвірки. Одна четвірка ззаду йде, відпочиває, несе автомати, а друга — тягне. Потім міняємось».

Так я трошки зорганізував участь в тому процесі. І потягнули швидше. Вже не було, як лебідь, рак і щука, ми рази в два швидше почали рухатись. Десь на середині шляху нас обстріляв міномет. 80-ка, судячи з розривів, не сильно великий. Подряпало трохи, але нічого серйозного, слава Богу, не сталося.

Потім ми почали долати другий відрізок шляху, кінцевий. І він у нас виявився найскладнішим. Тому що перший шлях перетинався посадками, деревами, де можна було сховатися. А друга половина була на відкритому просторі. Тобто тебе бачили здалеку ворожі дрони, які координують удари.

А ще там міни — ТМ-ки. І доводилося ті накидані мінні шлагбауми обминати разом з цим пораненим. Тобто ми його не тягнули по прямій, а мусили ще завертати — вправо, вліво, заносити ноги, щоби обійти ці міни, бо протитанкова могла спрацювати навіть від людини вагою 80–100 кг. І це все в нас забирало час, а часу і так не було.

Пройшли ми мінний шлагбаум. Бачу — прилітає 120-та міна, такий нормальний стовп диму. Я думаю — ну нічого, круто, промазали. Всі попадали, потім знову встали, тягнемо далі. Вже викликав машину евакуаційну, бачу — їде в нашу сторону, до того місця, де мін немає і може нас забрати. І тут чую такий противний звук ззаду. Обертаюсь — летить дрон-камікадзе. Прямо так опускається, як хижий птах, що ловить зайців — швидко пікірує з неба, випустивши вперед кігті.

Я кричу — «дрон»! Стрибаю в сторону. Хлопці теж хто куди стрибнули, я вже не бачив. Відбувається цей вибух. Я піднімаю голову, розумію, що я цілий — руки, ноги — окей, плюс, не поранило. Це вже добре. Обертаюся, а там дим, пилюка, порохові гази. Коли вони почали розвіюватись, я бачу — лежить тіло. Думаю, ну, блін… Так важко ми тягнули Богдана… Тут вже практично перед самим кінцем евакуації він загинув…

А потім до мене доходить, що це не Богдан. Він як лежав на ношах, так і лежить. Я розумію, що це загинув хтось інший. Встаю, підіймаюсь, підходжу, а це Сашко…

Він якраз ішов прямо по траєкторії, продовжував тягнути пораненого Бодю і нікуди не стрибнув. І цей дрон його визначив як пріоритетну ціль, ворожий оператор прямо на нього прицілився. Відбулося пряме попадання. Саша загинув моментально, там були травми несумісні з життям…

Я до Богдана — Богдан цілий. За рахунок того, що він лежав, всі уламки пролетіли над ним.

Потім каже один — «я 300», ще один — «я 300». Думаю, оце блін, евакуація… Підбігаю вже до них, одному турнікет накладаю, в іншого наче щось несерйозне — контузія…

Тут вже під’їжджає ця машина. Хлопці — моя евакгрупа з великими квадратними очима, в шоці з цієї всієї картини, яку вони спостерігали на під’їзді. Грузимо Бодю, всіх поранених, кого можемо в пікап по-максимуму, щоб не залишалися ці люди, бо ми все ще в зоні обстрілу, до будинків ще йти і йти. А ті, хто залишилися, швиденько, наскільки це можливо, бо причумлені трохи, добираємося до першого будинку, забігаємо в під’їзд. Там виявляється ще в одного осколкові поранення, його перемотую. По двору час від часу міни льопають, в догонку так би мовити.

Перечекали, зібрали залишки групи, бо всі порозбігалися в різні під’їзди, викликали евакмобіль і на ньому теж рушили на стабілізаційний пункт. Така була в нас евакуація, одна з найважчих. Під час евакуації Богдана ми врятували, навіть кінцівки його врятували, обидві ноги цілі. А от Сашко, на жаль, загинув…