Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

22 жовтня в межах Київського тижня критики відбулося вручення щорічної національної премії кінокритиків Кіноколо. За звання кращого фільму змагалися три фестивальні хіти українського виробництва: Атлантида, Погані дороги та Номери. Кожен з них окремо – досягнення режисерського таланту. Проте всі вони разом – чудовий зріз українського кіно, що обертається навколо драми, як Земля навколо Сонця.

Атлантида

Фільм Валентина Васяновича відпочатку здавався головним фаворитом премії кінокритиків. І він цілком заслужено переміг. Найбільш розкручена в професійній спільноті картина виборола минулої осені гран-прі секції Горизонти на Венеційському кінофестивалі. Атлантида – це перша українська стрічка, що отримала таку відзнаку.

Після цього творча група показала картину на півсотні фестивалів та зібрала ще чотири гран-прі. І от, нарешті, Атлантиду матиме змогу побачити вітчизняна публіка. А хто не зможе цього зробити під час Київського тижня критики, чекатиме листопада, коли вона вийде в український прокат. До речі, станеться це більш ніж через рік після прем’єри у Венеції.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Та чи схоче загал проголосувати гривнею за цей фільм, навіть зважаючи на те, що він представлятиме Україну на наступному Оскарі?

Сюжет Атлантиди оповідає про уявний 2025, рік потому, як війна з Росією завершилася перемогою нашої держави. І така, здавалося б, позитивна зав’язка насправді дає старт вельми трагічному пошуку життя в спустошених землях.

Головні герої, що лишилися жити та працювати на понівеченому Донбасі, чіпляються за буденність у марних спробах привести до ладу край, душа якого розлетілася на тисячі уламків снарядів та сотні тисяч порожніх гільз.

Заводи закриваються, а люди й держава, як і раніше, не можуть дати раду професіям, що відмирають. Колишні воїни влаштовуються простими робітниками чи водіями, самотужки переживаючи ПТСР. А археологи займаються пошуком та ексгумацією жертв війни.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

На цьому вкрай неприємному тлі зароджується кохання головних героїв, таке ж надривно химерне, як і дійсність, що їх оточує.

Погодьтеся, не кожний пересічний глядач захоче зануритися у таку сумну дійсність. Тим паче на афіші не буде знайомих імен акторів, бо всі ролі виконали непрофесіонали – волонтери, ветерани АТО, бійці ЗСУ.

Одного з головних персонажів зіграв Андрій Римарук — колишній розвідник, що зараз працює у фонді Повернись живим.

Проте, цей фільм варто подивитись хоча б заради постановки найвищого рівня. Статична камера стає немов прочиненим вікном у той вигаданий світ 2025 року. Герої кожної сцени, часто не лише люди, а й бульдозери, гаубиці, залізничні вагони, немов учасники балету, вивіреними рухами переміщаються у довгому кадрі під пильним оком Валентина Васяновича. Це немов набір відеолистівок, хоч і сумних, але дуже красивих.

Погані дороги

Другий фаворит премії – драма Погані дороги від Наталії Ворожбит. Наталія насамперед відома як сценарист та драматург. Вона працювала над серіалом Школа з Валерією Гай Германікою та вітчизняними фільмами Кіборги і Дике поле.

Погані дороги – це екранізація п’єси Ворожбит 2016 року і одночасно її дебют як режисера повнометражного кіно.

Фільм скомпоновано з чотирьох новел, події яких відбуваються на Сході протягом 2015 року. Місце дії визначає загальне емоційне забарвлення. Кожна з новел розкриває неприємні сторони життя регіону під час гібридної війни.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Це й п’яні директори шкіл, що намагаються жити за принципом “і нашим, і вашим”, і школярки, які зустрічаються з військовослужбовцями як єдиними платоспроможними чоловіками регіону, і проросійські бойовики, котрі беруть у полон українок, аби ґвалтувати та знущатися.

Це не перша стрічка про жахи війни, за останні роки ми їх побачили чимало. Але саме Ворожбит вдалося так майстерно показати нелюдські випробування, які випали на долю України, що і дивитися страшно, і відвернутися не можеш.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Особливо закарбовується в пам’яті новела про бойовика та його заручницю, над якою він знущається, бо так заведено, адже він її ворог. А сам виявляється не менш спаплюженим війною, в розпачі визнає, що втрачає людську подобу, і мріє повернути все назад.

За свою роботу команда фільму цього року отримала премію Circolo del Cinema di Verona тижня критики Венеційського кінофестивалю як за найбільш інновативну стрічку. Українські ж глядачі зможуть побачити її в межах фестивалю Київський тиждень критики або в прокаті на початку 2021 року.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Номери

Антиутопія Номери Олега Сенцова і Ахтема Сеітаблаєва відрізняється від двох попередніх картин місцем дії. Ця іронічна трагікомедія відбувається у вигаданому камерному світі, де суспільство живе без імен і ранжоване за номерами.

На чолі усього стоїть божество – Нуль. А десять його послідовників, від першого до десятої, живуть життям химерних змагань, щодня починаючи уявним стартом і завершуючи не менш безглуздим фінішем. Все тому, що так було заведено завжди і описано у Правилах, спущених згори Нулем.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Це, як і у Ворожбит, кіноадаптація п’єси, яку Сенцов написав майже 10 років тому. Проте актуальності вона не втратила, і коли режисер потрапив за грати в Росії, він дистанційно працював над перетворенням п’єси на кіно. Ахтем Сеітаблаєв став його співрежисером і займався зніманням в Україні.

Фільм Номери, відсилаючи до радянського авторитаризму, змальовує ув’язнене суспільство, яке виконує священні для них правила, котрі будь-якому зовнішньому спостерігачу здадуться дурістю.

Проте, коли у частини суспільства зароджується критичне мислення і постають запитання, супротив суспільства виявляється не меншим, ніж самої владної системи.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Номери вийшли іронічною п’єсою, яка хоч і потрапила на великі екрани, від свого коріння не позбавилася. Звідси й абсолютно театральна камерність та декорації і занадто емоційна гра акторів.

Світова прем’єра фільму відбулася в межах програми спеціальних показів Berlinale Special Берлінського кінофестивалю, а в український прокат Номери потраплять 19 листопада.

Все буде драма

Трійка фаворитів премії Кіноколо могла б стати хорошою візуалізацією 2020 року. Мовляв, який рік, таке й кіно, нічого позитивного очікувати не доводиться.

Проте українські фільми, що здобувають визнання на міжнародних фестивалях, і раніше тяжіли до драми, яку в народі називають “чорнухою”. Широка публіка такі фільми часто ігнорує, бо й так життя важке, навіщо ще й в кіно забивати голову сумними думками.

В лідерах же переглядів вторинні комедії з пласким гумором або мелодраматичні серіали на телебаченні. Та чому ж так сталося, що сильні режисери і видатні картини в Україні з’являються переважно у вузькій драматичній площині такого різнопланового світу кінематографу?

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Головна проблема – у сценаристах, дефіцит яких ми не можемо подолати за всі роки незалежності. В нас так і не з’явилося інституцій сфери кіновиробництва, які б готували, можливо, найважливішу професію для кіно.

Як казав Хічкок, щоб зробити великий фільм, потрібно три речі – сценарій, сценарій і ще раз сценарій.

Проте на хорошого сценариста не вивчишся в українському виші. Не станеш ним і на телебаченні, де половина серіалів просто скопійована із зарубіжних, а інша половина є банальною мильною оперою. Де ж тут набратися досвіду? Тому й виходить, що оригінальні ідеї з’являються хіба що в театрі, та й то лише там, де сучасна сцена змогла витиснути класичні вистави.

Автором же головних фільмів країни останніх років взагалі виступила війна на Сході. І цьогорічний переможець премії Кіноколо фільм Атлантида, і Погані дороги засновані на реальних історіях з Донбасу. Можна згадати й драму Забуті Дар’ї Онищенко, яка також змагалася за звання кращого фільму цього року. Або фестивально успішний Донбас Сергія Лозниці – кращий фільм 2018 року за версією українських кінокритиків.

Життя у драмі, або чому українське кіно таке сумне

Всі ці стрічки натхненні війною, написані трагічною долею людей, що потрапили в жорна збройного конфлікту. Їх автори зібрали та переосмислили реальні історії. Тож поки в Україні не постане система, що дозволить готувати сценаристів, ми будемо приречені вдаватися до відтворення та рефлексії наративу, написаного не нами.

Будемо стражданнями українців на екрані перекривати відсутність оригінальних історій та персонажів, яким захочеться співпереживати, а не лише співчувати. Так і житимемо на двох полюсах – авторських фестивальних драм та пустих телевізійних розважальних продуктів.

Дмитро Сидоренко

 

Фото надані організатором фестивалю Київський тиждень критики – компанією Артхаус Трафік.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2020-10-22 20:30:18