“Жити так, щоб рухатись між туалетом і кухнею, не цікаво”: історія подружжя, яке 15 років живе у лісі на Чернігівщині

Василь та Валентина Шуриги переїхали з Києва до лісу на Чернігівщині, займаються органічним землеробством та використовують енергоощадливі технології. 15 років тому подружжя вирішило змінити своє життя. Чоловік за фахом інженер-радіофізик, про свій досвід пише наукову роботу. Розповідає: має свою життєву філософію, за якою людина повинна споживати менше ресурсів та бути ближчою до природи.

Чому вирішили переїхати до лісу та як проходили перші роки

У перший рік, як переїхали до лісу, подружжя зробило тимчасовий будиночок, колодязь та частину повітки, проте не зимували. Наступного року пан Василь почав жити тут постійно, а дружина ще працювала, тому їздила до Києва на роботу. З 2014-го і вона переїхала сюди остаточно.

“Я привчав їх до лісу ще в Києві. В 90-ті «лихі» роки ми ходили у ліс за малиною, бо грошей не було дітям купити фрукти. Ми малини по десять відер приносили. І от вона звикла (дружина, — ред), і ліс перестав її лякати”, — говорить Василь.

Пані Валентина додає: не одразу погодилась перебратися до лісу.

“Я казала, що в село я згодна, а от в ліс – я боюсь. Ну а тоді я залишилась, колись він поїхав, а я сама тут була – ну нічого, не страшно”.

Про переїзд до лісу, згадує чоловік, він замислився у дев’яностих — на початку двотисячних. Тоді йому, науковцеві-радіофізику, довелося йти у бізнес. Але, каже, зрозумів, що це не його.

“Погоня за довгою гривнею чи доларом, чи чим — мене, як людину, не цікавила. Для мене це нерозумний підхід. Так би мовити, жити так, щоб рухатися тільки між кухнею та туалетом для мене не цікаво. Інженер-дослідник я”, — каже чоловік.

Розповідає: має свою життєву філософію, за якою людина повинна споживати менше ресурсів та бути ближчою до природи. Підтвердження тому, що чинить правильно, чоловік знайшов у книзі, де група вчених у 70-х роках минулого століття прорахувала можливі варіанти розвитку цивілізації.

Однак повністю відкидати досягнення цивілізації, каже чоловік, не варто.

“Треба брати ті здобутки, перевірені часом, і їх використовувати. Немає сенсу, скажімо, заводити кожному коня, брати плуга. Треба об’єднувати: краще брати звідти і краще брати звідси і так орієнтуватись”.

Як подружжя господарює у лісі

До господи Василя та Валентина Шуриги не йдуть електродроти. Електрику для всіх приладів виробляють сонячні панелі. У період, коли сонця замало, чоловік іноді користується генератором.

“Резервний генератор у нас служить у грудні або листопаді – погода така стоїть хмарна. Електрика то є, на світло, воду її вистачить, але ж хочеться включити комп’ютер, то на комп’ютер, буває, що і заведу. Я за минулий рік (2024, — ред.), мабуть, п’ять разів заводив”, — говорить чоловік.

Окрім різноманітних станків, подружжя має й електродуховку.

“Ми самі хліб печемо. У нас є млин. І мелемо ціле зерно – мені там фермер на пай дає. Ми беремо трохи жита, пшениці, перемішуємо, перемелюємо і тут випікаємо. Печеться велика хлібина. І на п’ять днів її нам вистачає. Вулики сам роблю, меблі сам, які треба, роблю”, — каже Василь Шурига.

Серед лісу у подружжя росте городина, яку, розповідає чоловік, не обробляють ані хімікатами від хвороб, ані отрутою від шкідників. Завдяки мульчі землю майже не перекопують.

“Тут ніхто її ні орати, ні перекопувати не буде, тут одразу можна брати і садити. Мульчі багато, вона своєчасно берегла вологу, після неї ґрунт м’який, як і в лісі. Ніхто ж в лісі не оре. Так лопату можна на штик однією рукою загнати в землю без проблем”, — говорить Василь Шурига.

До грядок йде система поливу. Сівозміною та городиною більше займається дружина. Вона розповідає: через холодний червень цьогоріч кавуни не вдалися. Минулого року були більшими — понад десять кілограмів.

Будинок Василь та Валентина ще не добудували. В ньому використані енергоощадливі технології. Стіни з житньої соломи, яку не їдять миші, розповідає господар. Зсередини – товстий шар глини. Спеціальна піч, яка гріє не з рівня вогню, як у сільських хатах, а від підлоги.

Життя в лісі Василь Шурига задокументовує, щоб зберегти свій досвід.

“Я навіть там у свій час реєстрував наукову роботу, як би я її веду, але всі строки вже формально пройшли, хоч вона у мене й на 20 років розрахована, бо треба ж тут біотоп зробити, але в цьому напрямку ми і йдемо. Проєкт дорівнює життя, довжиною в життя”.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.