Місто і регіон

За що хотіла повісити Заньковецьку російська влада і чому її достойно не поцінувала досі влада українська



Микола Тимошик, 

докор філологічних наук, 
професор,  журналіст 
 
ЗА ЩО ХОТІЛА ПОВІСИТИ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ РОСІЙСЬКА ВЛАДА І ЧОМУ ЇЇ ДОСТОЙНО НЕ ПОЦІНУВАЛА ДОСІ  ВЛАДА УКРАЇНСЬКА:

До виходу в світ книги ніжинської журналістки Надії Онищенко    
«Із золотого гніздечка Заньковецької»*

Зловісний намір втілити не вдалося

Факт про намір московських зайд  повісити Марію Заньковецьку було оприлюднено зовсім недавно – під час презентації у Львові поновленого спектаклю, що став легендою, – «Марія Заньковецька».  Цю зловісну фразу  мовив один із найбільших імперських україноненависників генерал російських військ М. Муравйов  на мітингу більшовиків у столиці Україні  з нагоди  знищення  студентської оборони  Української Народної Республіки  під Крутами та взяття Києва в січні 1919 року. 

Цитую мовою оригіналу: 

«Если бы мы в свое время повесили Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского и Саксаганского, ни о каком национализме не было бы и речи…»
 
Ось яку силу мала й сьогодні  має ця дивовижна  плеяда корифеїв українського театру, яку найбільше боялися північні  завойовники. І зіркою першої величини в цій плеяді була наша видатна землячка Марія Заньковецька. 

Як мало ми про неї знаємо… 

Як рідко посилаємося на її високий житейський чин… 

Як  байдуже відносимося до того, що однозначно стало б  предметом гордості, чинником виховання патріотизму молодих, місцем сакральним і  музєєфікованим у іншій цивілізованій державі. 

За нинішніх умов перманентно  змінюваної не патріотичної і не професіональної влади  в Україні направду з новою силою пробуджується інстинкт самозбереження нації з’являються небайдужі автори, які відшукують, збирають, переосмислюють  і оприлюднюють, перепускаючи через власне серце,  крупинки розкиданих повсюди дивовижних фактів, епізодів, імен, рідкісних світлин і документів доби, спогадів. Правдивість, переконливість, суголосність нинішній добі таких повернених із небуття в фактів заторкує «за живе» кожного, хто бодай привідкриє свою душу для пізнання нового, досі невідомого або умисне сфальшованого, викривленого на догоду тогочасній ідеології. 

З-поміж таких авторів і Надія Онищенко – досвідчений професіональний журналіст із Ніжина, директорка  Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою НДУ ім. М. Гоголя. Багато років знаю Надія Петрівну як невиправну правдошукачку, краєзнавчі й літературознавчі публікації якої віддавна охоче друкують  всеукраїнські часописи. 


Заньковецька, російська влада, книга, історія, ніжинська громада, Микола Тимошик, Надія Онищенко

Українські патріоти під бульдозером  комуно-більшовицьких репресій

Щиро порадів, коли щойно отримав  з Ніжина приємну книжкову бандероль від колєги. Ця книга створювалася й друкувалася в Ніжині. Вона стала  результатом багаторічного пошуку  авторки маловідомих або й зовсім незнаних нашим загалом сторінок ніжинської, а відтак і загальнонаціональної історії за чітко окресленою темою –  Марія Заньковецька в колі талановитих і патріотичних ніжинських родин. 

Направду: а що ми знали раніше про ці родини? Скажімо, про Москвичових, Булиг,  Малиш-Федорців, Грудин, Левченків, Сіриків, Проценків,  Коломийченків, Лучицьких, Назарових… 
 
Це перший десяток звичайних і водночас незвичайних ніжинських родин, по долях  яких так  безпощадно, грубо і згубно  пройшовся  репресивний бульдозер комуно-більшовицьких репресій. 

Під тим бульдозером були розчавлені талановиті, патріотичні особистості, яких доля звела з Марією Костянтинівною Заньковецькою. І в часи того спілкування вони брали  від неї або навзаєм давали їй  і духовну поживу, і уроки правдолюбства та людинолюбства, з чим завжди кожен ішов відміряними долею непростими житейськими дорогами. 

Найголовніша цінність цих своєрідних нарисів у тому, що фактологічним тлом для них послужили результати власних пошуків авторки за трьома головними напрямками: 

– рідкісні публікації тогочасної періодики;
– архівні документи; 
– спогади сучасників великої української акторки. 
 
Щодо останніх, то низка однодумців  і послідовників Заньковецької  опинилася далеко на чужині, зосібно й за океаном. Адже їхня проукраїнська ментальність новій більшовицькій владі була ворожою. Отож, таких ізольовували від будівників комунізму. Такі мусили втікали в засвіти, щоб зберегти свої життя. Та спокою в еміграції не давав невидимий поклик  предків, родинна пам’ять, потреба в сповіді перед земляками й жага пізнання своїх витоків. Надія Онищенко завжди вміла відшукувати таких людей і вміла розворушити  потаємні засіки їхньої пам’яті. 

Ряснота промовистих, у переважній більшості, невідомих фактів і лаконізм їх викладу  – ще одна особливість цієї книги. Авторка цим ніби спонукає автора додумувати подальший розвиток подій, шукати відповідей на безкінечні «чому, як, за віщо» в інших джерелах. Нерідко таке додумування» мимоволі виводить читача на несподівані висновки. Як це, скажімо, в нанизаних фактів про конфлікт між неокласиком  Лесем Курбасом  і ніжинським митцем, горливим прихильникам українського реалістичного театру Дмитром  Грудиною. За цим, звісно,  стояли комуністичні ідеологи, які вміло нацьковували один на одного талановитих особистостей з українськомовного середовища, маніпулюючи чистотою їхніх намірів служити національному мистецтву.    

Ось розділи книги про Заньковецьку, її епоху і її ніжинських  приятелів, колег, однодумців.  Усе це має зацікавити читача, і не лише ніжинського: «Заручники епохи», «Театральним шляхом із Ніжина до Мельбурна», «Дарія Левченка і Прокіп Сірик», «Чарівник флейти», «Журналіст і співака», «Ніжинські Богомольці», «Лучицькі», «Корсетка для актриси».

Є в книзі й розповідь про садибу Адасовських у Заньках  та сучасний музей у ньому. Він нині впевнено стає одним із притягальних туристичних об’єктів. І як важливо, щоб місцева влада глибоко усвідомила силу з значення цього музею для відродження і ствердження українського в Україні. 

Заповіт Заньковецької влада й досі не виконала

ТА є в цій книзі й  осібний  розділ –  «Ім’я як реліквія». Ппереконаний: він надовго стане гірким докором нинішній ніжинській владі, яка й досі  не змогла, чи, точніше буде сказати, –  не захотіла виконати передсмертного заповіту «цариці української сцени», як свого часу назвав нашу славну землячку перший український президент Михайло Грушевський. 

Докір цей – і свідомій частині ніжинської громади, яка фактично змирилася з короткою пам’яттю щодо цієї історії. 

Історія ця є також короткою. І ганебною. Так би навали її в цивілізованому суспільстві, де не просто толерують, а й свято бережуть  найменші скрижалі національної гордості. На жаль, таке поки що не для наших реалій. 

Так все ж, у контексті презентації  ніжинській громаді цієї непересічної книжкової новинки хотілося б нагадати цю історію. 

1926 року будинок матерії Марії Заньковецької на Мигалівці, який на ту пору став справжнім осередком українського відродження (тут збиралася інтелектуальна еліта нації)  потребував ремонту. Перша в Україні народна артистка  змушена через ці обставини переїхати в Київ доживати віку у сестри  Лідії. 

1927 року ніжинська влада все ж ухвалила рішення про ремонт будинку Заньковецької. Плани були грандіозні: не просто ремонт, а створення на його базі Музею артистки – гордості Ніжина і України, до якого б приїздили звідусіль туристи. Родзинка проєкту –  прибудова до сакральної будівлі  Зимового Театру-студії. І це справедливо. Адже з 1922 року в славному Ніжині запрацювала  Державна драматична студія імені Марії Заньковецької – єдина на всю Україну.  З метою прискорення ремонтно-будівельних робіт відкрили рахунок для збирання коштів. Отож, будові планували робити народною толокою. 

Дуже тішилася Марія Костянтинівна тому рішенню, а перед смертю заповіла безкоштовно передати садибу на потребу ніжинців – суто  для цілей української культури. 

Як виконали цей заповіт?

Подарунок у вигляді великого будинку  влада отримала. Але 1934 року  розпорядилася використати його по-своєму:  не як культурну установу, а … як гуртожиток для учнів медучилища. Тоді манера була така: задарма відібрати в багатих або в «гнилої буржуазної інтелігенції» і передати нібито для трудящих. Згодом у будинок актриси поселили робітників ремонтно-будівельної дільниці. І те було схоже на збиткування щодо не втіленого проєкту з Музеєм і Зимовим театром. 

Так було за радянщини. 

З відновленням Української державності в народі зродилися сподівання, що у влади пробудиться національна пам’ять.  Тим більше, що 1994 року виповнювалася поважна дата – 140-річчя від дня народження Марії Заньковецької. У Ніжині громадські активісти знову заговорили про кончу необхідність музеєфікації будинку Заньковецьких. Але то був голос із народу. У владних кабінетах, які за радянщини, зберігали тишу.   
2016 рік. Про події цієї пори – мовою вторки книги:

«У вересні 2016 в колишній садибі актриси за ініціативою громадськості на будівлі поновили дошку про проживання тут Марії Заньковецької й повісили ще одну – про те, що тут 1907 року святкував Великдень Михайло Грушевський. Після врочистої частини всі, хто зібрався на цю подію, побачили… закладений фундамент прибудови до пам’ятки культурної спадщини. З’ясувалося, що будівлю ще 2015 року влада дозволила приватизувати… п’ятьом сім’ям, які, всупереч законодавству про збереження культурної спадщини реконструюють її на свій смак. Міська влада не здогадалася музєєфікувати хоча б одну кімнату…» .
Отож, заповіт Марії Заньковецької за спливом майже ста літ,  сьогодні  так і не виконаний.

Немає слів, щоб таке коментувати… 

Є побажання читачеві домислити, що буде далі з подарованим Марією Заньковецькою ніжинській громаді маєтком своєї родини. 

Цей будинок міг би стати ще одним острівцем славного історичного міста над Остром, зусібіч якого на багато верст розкочувалися оживлювані душі й серця підростаючого покоління  хвилі українського патріотизму і української гідності. 

Однак, і в цій, здавалося б, містечковій  історії,  виходить, як за Пророком-Шевченком: ми все ще «на нашій, не своїй землі»… 
А коли ж будемо мати на місцях по-справжньому українську і проукраїнську владу? 
 
*Онищенко Надія. З золотого гніздечка Заньковецької: Ніжинські родини в колі видатної актриси. Ніжин: НДПУ ім. М. Гоголя, 2020. 72 с.

Джерело: mynizhyn.com

Теги
Close