Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

За наше “звільнення” їм пообіцяли квартири у Харкові: історія евакуації з Гостомеля

Поліні 24 роки, вона працювала фотографом у Києві, разом із чоловіком та котом жила у Бучі, а її батьки мешкали у сусідньому Гостомелі. Перед роботою Поліна часто заходила у місцеву кав’ярню поблизу свого дому, а щовихідних гостювала у мами з татом, де провідувала своїх домашніх улюбленців – котів та собак.

Початок повномасштабної війни обернувся справжнім лихом для родини Поліни. Учотирьох вони, намагаючись врятуватися, два тижні ховалися у підвалі. Без світла, води, опалення та зв’язку сім’я переживала те саме “визволення”, яке принесли в Україну російські регулярні війська.

Як це було і чим все закінчилося, Поліна поділилася у відвертій розмові з Фактами ICTV.

Вранці 24 лютого ми були вдома. За день до цього навіть встигли з чоловіком з’їздити в ТЦ. Пам’ятаю, як я ще за тиждень плакала, просила Віталіка виїхати, бо відчувала, що буде війна. Він тоді ще сказав, що завтра (тобто 24 лютого) спробує вирішити питання з від’їздом.

Коли все почалося, ми спали. Близько 5.00 чоловікові подзвонив друг, він різко схопився, увімкнув світло і почав одягатися. Я запитала: Чому ти одягаєшся? Він відповів: Чому? Тому що війна почалася.

Тривожну валізку я почала збирати в той день, коли Росія визнала незалежність “ЛДНР”. Я продовжувала збиратися, поки чоловік обдзвонював всіх близьких і знайомих, щоб зрозуміти, що відбувається і як бути.

Коли ми вибігли на вулицю, біля нашого будинку вже стояла БМП, військові патрулювали парк, йшло укріплення, рилися окопи.

У перший же день ми планували виїхати з області, нас обіцяли забрати друзі, але в Київ через жахливі затори потрапити було неможливо. Наші спроби зловити попутку або дочекатися маршрутки на Київ закінчилися нічим.

Я відразу зрозуміла, що будуть бомбити аеропорт Антонов (Міжнародний аеропорт Гостомель – Ред.), тому що інші аеропорти України вже постраждали. Часу у нас було обмаль.

Коли я додзвонилася до батьків, вони спочатку не зрозуміли, що війна реально почалася.

З чоловіком ми зібрали залишки речей, забрали кота, і за нами на машині заїхав мій тато. Хотіли заправитися, але скрізь були божевільні черги. Поїхали до моїх батьків під Гостомель.

Проїжджали повз аеропорт Антонов. Якраз через двадцять хвилин після цього його почали бомбити.

@romandpr4???? Гостомель атакуют вертолеты♬ оригинальный звук – TikTokgovno

Мене тато висадив біля будинку з речами, а сам з Віталіком поїхав шукати паливо. Я тільки встигла все це віднести додому, як почула сильний гул техніки – це летіли бойові вертольоти, літаки.

Це було дуже страшно, вони летіли прямо над дахами будинків. Двигтіли вікна, двері. Разом із мамою я вже через хвилину вперше опинилася в підвалі. Мамі стало погано.

Коли все затихло, ми почали дзвонити нашим чоловікам. Вони все ще стояли в черзі за бензином. Ми вийшли з підвалу – навколо було багато диму, здалеку виднівся чорний дим та полум’я. Незабаром приїхав тато з Віталіком.

Після обіду 24 лютого ми вчотирьох (і з котом) спустилися в наш підвал, де і просиділи до 10 березня. У підвалі ми спали, в підвалі ми їли. Ми в ньому жили.

Два тижні життя у підвалі

Спочатку ми не розуміли, що відбувається. Думали, що росіяни розбомблять аеропорт і після цього підуть на Київ. Думали, нас залишать, і ми зможемо евакуюватися. Але сталося взагалі не так.

Перші два дні було легше, адже у нас було світло, все працювало. А потім пропало і світло, і опалення, і вода.

Нагорі у нас залишалися собаки і цуценята, яких потрібно було годувати. А ще були кіт і кішка з кошенятами. А ще у мами були кури.

Військова техніка росіян спочатку йшла повз нас, бої були в самому Гостомелі, ми все це прекрасно чули. Всі все бачили, і ніхто не заперечував той факт, що це була російська техніка.

Ми налагоджували свій побут. Воду качали зі свердловини ручним насосом. Газ у нас був в балонах, але ми його економили, тому що треба було готувати їжу і собі, і собакам.

Курей ми почали рубати і готувати. Оскільки світла не було, приготуванням їжі я займалася при свічках. Всі вікна в будинку ми заколотили дошками, денного світла по суті не було.

На перший тиждень війни вдарили морози, було дуже холодно. Температура в приміщеннях не піднімалася вище +10. Ми всі ходили в двох-трьох штанях, в двох шкарпетках, в теплих кофтах, жилетці, іноді навіть спали в курточках.

Воду ми гріли рідко, оскільки важливо було економили газ. В основному, милися в холодній воді.

Великим порятунком було те, що в нашому будинку був камін. Топили його рідко, переважно тоді, коли було тихо. Тихо – це коли звук вибухів чувся далеко. Звуки ці не припинялися, просто іноді вони були ближче, іноді – далі.

Спали ми в підвалі вчотирьох, “валетом”, якщо можна так сказати. Місця було небагато, зате тепло. Світла в підвалі не було, але потім тато знайшов світлодіодну лампу, і завдяки акумулятору світло все ж з’явилося.

Я почала багато читати, зв’язку практично не було. Нагору я піднімалася десь два рази на день. На другому поверсі дивом знайшлася точка, де зв’язок абияк працював: саме звідти я писала близьким і рідним, що ми все ще живі.

В один з таких днів, я пам’ятаю, нам дуже захотілося хліба, якого, зі зрозумілих причин, не було. Тоді мій тато дістав з підвалу трохи картоплі і пішов до сусіда, а вже через кілька хвилин повернувся додому з пакетиком борошна.

Це борошно ми віддали дівчинці, що жила неподалік, і вона спекла дві буханки хліба. Одну віддала нам, а другу залишила собі. Цей хліб ми їли чотири дні.

Ще за декілька днів у нас почав закінчуватися газ, і ми знайшли стареньку буржуйку. Її ми використовували для того, щоб варити їжу собакам, а собі залишили газ.

У нас в будинку був генератор, але ми боялися його вмикати, оскільки він був занадто гучний. Але бували години, коли генератори вмикали всі наші сусіди, і тоді ми також так робили, всього на одну годину. У такий спосіб ми заряджали телефони, заходили в інтернет і читали новини “великого світу”.

Початок кінця: треба тікати

9 березня тато, як зазвичай це бувало, вирішив сходити наверх, подивитися, як обстановка. Вже через хвилину він повернувся і сказав, що під вікнами нашого будинку стоять російські танки.

Стало дуже страшно, мене почало трусити, і не тільки від холоду. Того вечора ми вирішили не виходити з підвалу і залишатися внизу. У нас було трохи води, протеїн, книги і доміно.

Через добу ми побачили, що танки від’їхали далі вулицею. Ми піднялися з підвалу в будинок, встигли попити чаю і помитись. Все робили швидко і тихо.

Велике лихо сталося ближче до вечора. Тато годував собак, а Віталік вирішив сходити на другий поверх. І тут вибух. Глухий, противний, низький звук. Звук скла, через секунду – виття нашої пораненої собаки.

Мама намагалася мене заспокоїти, сказавши, що це, ймовірно, просто ударна хвиля. Але потім до нас спустився тато і почав кричати, що він нас не чує.

З’ясувалося, що снаряд потрапив прямо у наш будинок. Хвилин за десять до цього тато був точно в тій кімнаті, куди прилетіло.

Вже за мить прибіг мій чоловік і почав кричати, що горить весь наш дім. У підвал проникав стійкий запах гару, і ми зрозуміли, що потрібно негайно вибиратися.

Я схопила рюкзаки батьків, де була частина наших документів, і свої два рюкзаки. Оскільки я фотограф, ще й перелякана людина, я спала з фотоапаратом. Також вдалось врятувати акумулятор, спалах, ще в рюкзаку був ноутбук без зарядки.

Речей не врятували жодних, ми залишилися у футболках і домашніх капцях. Все навколо горіло, було в дірах від осколків, навіть бетонний паркан. Собаки бігали і вили, один був поранений.

Від будинку почали відвалюватися палаючі шматки, і я зрозуміла, що потрібно тікати. Я побігла вперед зі своїми речами. Батьки хотіли якось дістати нашу машину, але ударна хвиля буквально склала її навпіл.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от @nevodnycha_

Я змогла достукатися до сусіда, але він теж був в шоці і не зрозумів, що сталося. Ми в істериці побігли далі, вже на паралельну вулицю, але всі наші знайомі сусіди звідти вже поїхали. Ми повернулися назад.

– Цю картину я ніколи не забуду. На тлі догорає наш будинок, це величезне-величезне багаття, і до нас наближаються два темних силуети у касках і зі зброєю.

Три спроби евакуюватися. Розмови з окупантами

Зрозумівши, що це російські солдати, ми просто кинули свої речі і впали на коліна, підняли руки вгору, почали говорити, що ми мирні, наш будинок горить, не вбивайте нас.

Спершу вони просто мовчки дивилися на нас. Потім почався допит – хто ми, що ми. У відповідь на те, що наш будинок з тваринами, документами та речами просто знищений, вони запропонували “піти і вибрати будь-який інший вільний і цілий будинок”.

В істериці ми почали питати, як нам звідси вибратися. Вони “порадили” дорогу, що веде в бік Чорнобиля або взагалі на Білорусь, нібито “біженцям з України там вже видають будинки”.

Ми зібрали залишки наших сил і речей і пішли в підвал до сусідів, які евакуювалися за тиждень до цього.

Він був сирим, але ми все ж облаштувалися там. Нам було все одно. Щойно ми лягли і спробували заснути, прилетів ще один снаряд. Судячи зі звуків, прямо у двір того будинку, в якому ми ховалися. Ударною хвилею відкрило залізні двері.

Після цього сну вже не було. Почали думати, як можна вибратися з цього пекла. В руці тата залишався осколок, була сильна кровотеча, якось ми її зупинили. У дірці в самій руці я бачила, як ходить кістка: туди-сюди.

У мене була трошки пробита нога, зараз ця точка досі болить. Мама відбулася синцями, у чоловіка було зчесано пів щоки.

Всі ті шістнадцять днів, які ми пережили в окупації, дали нам зрозуміти, що, ймовірно, існує певний графік.

Ближче до ранку стало дуже холодно, адже ми вибігли з палаючого будинку буквально в футболках і капцях. Коли навколо було тихо, ми з мамою відправили чоловіків у будинок сусідів, щоб вони принесли звідти теплі речі. У них ми, до речі, й евакуювалися.

На ранок ми пішли ще до одного нашого сусіда. Він пригостив нас чаєм та розповів усе, що знає про евакуацію. Однак склалося так, що виїхати з Гостомеля нам вдалося лише з третьої спроби.

Спершу ми вчотирьох налаштувалися евакуюватися пішки. Нав’язали на себе купу білих пов’язок, як нам наказали російські солдати.

Першу спробу евакуації вони ж і зірвали, сказавши, що вже (тоді було 13.00) почалася комендантська година. Ми повернулися в підвал і через 20 хвилин почули гучний вибух – в сусідній будинок прилетів ще один снаряд.

Після завершення комендантської години до нас додому прийшли ще одні російські солдати. Відразу ж було озвучено попередження: якщо побачать в руках мобільний телефон – в кращому випадку розіб’ють, в гіршому – поб’ють або розстріляють.

І звичайно ж, “ми вас захищаємо, ви не бійтеся”.

Із серії запитань, які вони нам ставили:  чи є у нас нацистські татуювання, де ловимо зв’язок і як часто користуємося інтернетом, як справи з водою, продуктами, опаленням. І найсмішніше – чому в Україні притісняється російська мова.

Що встигла вивідати я: так звані ротації у них проводилися кожні три дні, змінювалися позиції, у особового складу був поганий зв’язок між собою. Говорили – “у нас немає вибору, ми будемо йти до кінця, назад дороги немає”.

– А ще – “нам за спецоперацію обіцяли квартири у центрі Харкова”. “Деякі ваші військові – справжні професіонали. Воюють краще, ніж ми, одягнені краще, ніж ми”.

Також “допустили”, що Путін їх обдурив, але президентом України, на їхню думку, “точно керує Захід і НАТО”.

Друга спроба евакуації також накрилася: до нас надійшла інформація, що пішого варіанту, який існував (приблизно 12 км), вже немає, і виїхати можна тільки на своєму транспорті.

Я пів ночі малювала таблички ЕВАКУАЦІЯ, вранці ми обвішували машину білими стрічками. Оскільки нашу машину знищив снаряд, ми взяли транспорт у сусідки.

Напередодні ця жінка пішла пішки, а вдома у неї залишився кіт і мати пенсійного віку. Тому вона погодилася “дати” свою машину, якщо ми вивеземо її маму, кота і особисті речі.

У нас речей практично не було, оскільки всі вони згоріли в нашому будинку, тому в машині помістилися всі.

Третя спроба евакуації розпочалася вранці наступного дня. Щойно ми виїхали з гаража на вулицю, в дзеркалі заднього виду побачили танк, гармата була розвернута прямо на наш автомобіль, а зверху сидів солдат і дивився на нас.

У цей момент я зрозуміла, що ми “приїхали”. Була готова прощатися з життям, але тато різко натиснув на газ, і ми рвонули.

Їхати дозволялося на швидкості 30-40 км/год, увімкнувши водночас аварійне світло. Під час зупинки на блокпості – руки тримати вгорі. Перший блокпост – оглянули, пропустили. Пообіцяли, що стріляти не будуть.

До вечора ми вже рухалися в колоні з майже 70 автомобілів, особливо багато людей приєдналися до нас біля села Гаврилівка. На всіх авто таблички – ЕВАКУАЦІЯ, ДІТИ, ІНВАЛІДИ.

В дорозі я бачила дуже багато російської техніки в полях і на узбіччях. Уздовж дороги – десятки російських солдатів, вони показували жести, натякаючи, що хочуть курити. У вікно я намагалася не дивитися.

Проїжджаючи біля лісу, ми побачили багато розстріляних легковиків. Розуміли, що це такі ж мирні, як і ми, однак евакуюватися вони не встигли.

Найстрашніше почалося тоді, коли в полі ми опинилися в епіцентрі бою ЗСУ і російських військових.

Снаряди буквально пролітали над нашою машиною, і ми вирішили їхати напролом. Летіли зі швидкістю 100 км/год, я не знаю, як батькові не було складно з його пораненою рукою. Відчуття незабутнє.

“Пролетівши” це поле бою, ми опинилися у якомусь селі. Звуки вибухів все ще були чутні, але від самого місця бойових дій ми віддалялися. Нас трусило, це страшніше, ніж можна передати словами. Ми вижили.

Місцева тероборона сказала нам почекати до закінчення бою, щоб ми змогли виїхати зеленим коридором. Ще сказали, що дорогою, найімовірніше, ми проїжджатимемо кадирівців.

Через півтори години нам дозволили виїхати, і ми опинилися на Житомирській трасі.

Те, що ми побачили там, назавжди залишиться в пам’яті. Розкидані речі, тіла загиблих, розбиті автомобілі.

Я всього не бачила, мені було важко дивитися у вікно. Чоловік бачив більше: сказав, що то був апокаліпсис. Кадирівців, на щастя, ми не зустріли. На узбіччях лунали звуки пострілів, але ніхто в колоні не зупинявся.

Видихнули з полегшенням, коли зрозуміли, що вже “на своїй” території. До нас під’їхала машина, вікно опустилося, і молодий чоловік, посміхнувшись, сказав нам: Слава Україні!

Я не могла повірити, що це відбувається. Що я на своїй землі, що нас не вбили, вірніше, не вб’ють зараз. Пізніше ми приїхали до Києва.

Київ, останній снаряд і втеча у безпечне місце

У Києві ми зустрілися з нашою сусідкою, передали їй машину, її матір, кішку і всі інші речі. Вона запропонувала всім нам залишитися у неї переночувати.

Було трохи смішно, але її квартира – недалеко від Пущі-Водиці, де також тривали бойові дії і, м’яко кажучи, було не зовсім безпечно.

Цілу ніч, ми, звичайно ж, не могли заснути. Була вода, була електрика – я прийняла душ чотири рази поспіль, ми випрали всі ті речі, які взяли в будинку у сусідів і в яких, власне кажучи, тікали до Києва.

“Добрий ранок” почалося приблизно о п’ятій, коли російська ракета впала прямо на сусідній будинок від того, де ми ночували.

Без єдиного слова і навіть з якоюсь іронічною посмішкою ми спустилися в найближче бомбосховище.

Що було далі? Того ж дня один знайомий забрав нас чотирьох (мене, моїх батьків та чоловіка) на машині в безпечну область.

Ще через кілька днів я і моя мама виїхали за кордон. Зараз я в Німеччині. Я сумніваюся, що повернуся, тому що все те, що я побачила і пережила, завдає мені болю. Зараз я не уявляю, як зможу повернутися.

У пожежі в будинку згоріли всі мої улюбленці. Кішка з кошенятами (кошенятам було три тижні), наш кіт, кілька собак, цуценят. Згоріли дві наші машини. Згоріли всі наші фотографії. Згоріли всі документи, гроші. Згоріло все наше життя. Але ми вижили.


Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-04-06 19:54:24

Магазин Автозапчастин м.Ніжин