З прямолінійністю та військовою поставою: тернисті шляхи полковника Аверкія Гончаренка
Його хвалили одні й ганили інші за командування в бою під Крутами, називали зразком українського громадянина-військовика і звинувачували в колаборації з нацистами, захоплено звеличували та піддавали нищівній критиці.
За своє довге життя Аверкій Гончаренко пройшов тернистий шлях, який є одним із наочних свідчень того, з якими непростими обставинами та складними виборами доводилося мати справу тим, хто виборював українську державність у ХХ столітті.
«Я ні на хвилину не перестаю бути сином свого народу», — писав він у листі до свого давнього друга, колишнього члена правління й генерального секретаря Союзу українців у Великій Британії Теодора Даниліва.
З нагоди 135-річчя від дня народження полковника Армії УНР Аверкія Гончаренка АрміяInform розповідає про знаного українського військовика, доля якого стала невід’ємною сторінкою трагічної і звитяжної історії українського народу.
Бойовий офіцер і викладач
Народився Аверкій Гончаренко 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, яке нині належить до Варвинської селищної громади Прилуцького району Чернігівської області. Здобув ґрунтовну середню освіту, закінчивши Прилуцьку гімназію, і мав змогу продовжити навчання в університеті, однак обрав фах військового.
1912 року Аверкій Гончаренко з відзнакою закінчив Чугуївське військове училище, здобувши чин прапорщика. Службу розпочав у 76-му піхотному Кубанському полку російської імператорської армії.
«У Першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальйону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора тактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лук’янівці в будинку духовної семінарії», — писав згодом військовий у мемуарах «З минулих днів».
З початком Першої світової війни був направлений на фронт до складу 260-го Брацлавського піхотного полку. Там молодий офіцер командував ротою, а невдовзі й батальйоном. Брав участь у Галицькій битві та інших кампаніях Першої світової війни. За бойові заслуги був удостоєний кількох високих нагород.
У грудні 1915 року Аверкій Гончаренко зазнав важкого поранення, після чого майже рік лікувався у шпиталі. Після одужання в 1916 році Гончаренко отримав призначення до Київської школи прапорщиків (юнкерське училище) інструктором з військової тактики, топографії та фортифікації.
Засновник військової школи імені Богдана Хмельницького
Коли після Лютневої революції 1917 року розпочалися процеси українізації війська в частинах колишньої російської імператорської армії, штабс-капітан Аверкій Гончаренко активно долучився до них у Київській школі прапорщиків.
36 юнаків-слухачів його класу підтримали ініціативу командира, а згодом до них приєдналися інші українці школи. Так було сформовано окрему українську сотню, яка стала основою для створення Першої Української військової юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького
«Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень‒вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа імені гетьмана Богдана Хмельницького», — згадував офіцер.
Вже за чотири місяці інтенсивних занять Школа була готова до першого випуску хорунжих, які мали піти на службу до українізованих військових частин. Запорукою успішної підготовки Аверкій Гончаренко називає «пильну працю старшин та юнаків».
Однак більшовицький переворот у Петрограді та подальша російська більшовицька агресія проти української держави, яка лише починала робити перші кроки до оформлення і перебувала в процесі становлення, стали на заваді попереднім планам.
Бій під Крутами — ключова подія біографії
У січні 1918 року ситуація для Української Народної Республіки була критичною. На Київ наступала більшовицька армія під проводом Михаїла Муравйова. Аверкій Гончаренко на той час командував сформованим з юнкерів куренем Першої Української юнацької школи імені Хмельницького.
Цей підрозділ був одним із небагатьох боєздатних формувань, лояльних Центральній Раді на Чернігівщині. Наприкінці січня 1918 року курінь отримав наказ зайняти оборону на залізничній станції Крути, щоб прикрити столицю від наступу більшовиків.
До бійців підрозділу під командування Аверкія Гончаренка долучилися також інші добровольці, зокрема студенти Київського університету та гімназисти старших класів. Завдяки грамотному командуванню Аверкія Гончаренка українці дали загарбникам гідний бій.
«Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків», — згадував Аверкій Гончаренко.
Виконавши наказ щодо стримування наступу, українські частини організовано відступили зі станції Крути, попередньо забравши своїх поранених і тіла полеглих, які вдалося знайти, а також зруйнувавши близько півтора кілометра залізничної колії. Це уповільнило просування більшовиків і виграло час для укладення Брестського миру.
Центральна Рада, Гетьманат, Директорія — понад усе національна держава
Після бою під Крутами Аверкій Гончаренко зі своїм куренем прикривав відхід українських військ до Бахмача та брав участь в обороні цього вузлового залізничного пункту.
Своє місце офіцер бачив лише в українських збройних силах незалежно від політичного строю української національної держави. Тож після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського продовжив військову службу в армії Української Держави.
«За гетьманських часів я був при Головній Шкільній Управі і особистим секретарем генерала Юнакова».
Восени 1918-го Аверкія Гончаренка було призначено військовим комендантом міста Летичів на Поділлі, а згодом — помічником губернського коменданта, тобто начальника гарнізону всієї Подільської губернії.
Після повалення гетьманського режиму Аверкій Гончаренко підтримав Директорію і приєднався до Армії УНР, продовживши послідовно підтримувати ідею створення, утвердження та розбудови української національної держави.
На початку 1919 року Аверкій Гончаренко увійшов до складу управління військового міністерства УНР. Спочатку він виконував особливі доручення при військовому міністрові УНР генерал-хорунжому Всеволоді Петріву, а невдовзі отримав призначення на посаду начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.
Отже, офіцер перебував у найближчому штабному оточенні Петлюри під час ключових воєнно-політичних подій 1919 року. Навіть за критичних умов відступу Армії УНР восени 1919 року та польсько-радянської війни він продовжував служити в українському війську.
У 1920–1921 роках Аверкій Гончаренко був курсовим старшиною (інструктором) Кам’янець-Подільської юнацької військової школи, де готували нові кадри для Армії УНР. Наприкінці 1921 року, після остаточного розформування регулярних українських збройних сил, кар’єра Гончаренка як кадрового військового перервалася.
За роки визвольних змагань він здобув серед побратимів репутацію відданого своїй справі офіцера і талановитого командира. Згодом уряд УНР в екзилі удостоїв Аверкія Гончаренка військового звання полковника на знак вдячності за його службу Батьківщині.
Вигнанець і мемуарист
Після поразки Української революції Аверкій Гончаренко опинився на території, що відійшла до Польщі. Від 1922 року він проживав у Станіславові (нині Івано-Франківськ), полишивши військові справи і працюючи в системі української сільськогосподарської кооперації.
Однак оселившись у Галичині, ветеран не полишав громадської активності: зокрема, на запрошення українських молодіжних організацій він виступав з публічними лекціями про події 1917–1918 років, учасником яких був сам.
«Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміграції, … до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій», — наголошував Аверкій Гончаренко на достовірності своїх спогадів.
У 1930-ті роки Аверкій Гончаренко став також військовим мемуаристом, написавши й опублікувавши у збірнику «За Державність» спогади про бій під Крутами. Ці мемуари стали одним з перших докладних описів легендарного бою.
Особливу цінність мемуарам надає те, що їхній автор був командиром загону і володів важливою інформацією. У прикінцевій частині військовик наголосив: «Бойовий наказ наша молодь виконала, пам’ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!».
Дивізійник старшого покоління
Під час Другої світової війни Аверкій Гончаренко позитивно поставився до ідеї формування українських національних збройних підрозділів у складі німецьких збройних сил для боротьби з срср.
Коли 1943 року окупаційна адміністрація оголосила набір до добровольчої дивізії військ СС «Галичина», 53-річний Аверкій Гончаренко одним із перших зголосився добровольцем до її лав, вважаючи її зародком майбутньої української національної армії.
Свідомість продовження активної боротьби — це був ляйтмотив — без жадного «але» — я залишив родину і вступив добровольцем до Української Дивізії «Галичина».
З огляду на поважний вік і бойовий досвід Гончаренка, командування переважно використовувало його як інструктора — полковник вишколював молоде поповнення в навчально-запасному полку дивізії.
Водночас він розділив з дивізійниками всі труднощі походу. Аверкій Гончаренко пройшов через битву під Бродами влітку 1944 року та відступ дивізії на Захід. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала його із залишками дивізії на території Австрії.
Колаборація з метою здобуття незалежності — хибна ставка
Наприкінці війни в Європі завдяки рішучим діям Гончаренка велика група (понад 2000 вояків) перейменованої на 1-шу Українську дивізію Української Національної Армії дивізії уникнули оточення радянськими військами і змогла здатися в полон британцям, врятувавшись від майже неминучої загибелі чи репресій.
Факт колаборації з нацистами кидає важку тінь і лишає пляму на репутації Аверкія Гончаренка. Його, подібно до інших колишніх старшин Армії УНР звинувачують у тому, що своїм авторитетом він спонукав молодих українців зголошуватися вступати до збройних формувань гітлерівської Німеччини.
Однак слід враховувати сучасний військовикові контекст Другої світової війни, справедливе з точки зору колишнього вояка Армії УНР сприйняття радянського союзу як держави-окупанта і надію виростити у надрах військових формувань Німеччини національні українські збройні сили.
Аверкій Гончаренко, подібно до численних його сучасників, прагнув скористатися військово-політичною ситуацією задля здобуття незалежної української держави, однак зроблений ним вибір виявився хибним. Чи перекреслює це попередню та подальшу роль військовика в боротьбі за українську державність? Питання риторичне.
Британський період
Після завершення Другої світової війни Аверкій Гончаренко разом із рештками дивізії перебував у таборі для інтернованих в Італії, а 1947 року був перевезений до Великої Британії, де активно включився в життя місцевої української громади.
Колишній військовий став одним з організаторів Союзу українців у Великій Британії (СУБ) та очолив Фонд допомоги воякам-емігрантам, опікуючись реабілітацією колишніх вояків УНА і дивізії. В цей час Аверкій Гончаренко зблизився з Данилом Скоропадським — сином покійного гетьмана, який очолив гетьманський рух у вигнанні.
«Я продовжував цю справу так довго, поки вся дивізія влилась до СУБ (Союз Українців у Британії). … Коли все було передано до СУБ — мене було покликано завідуючим цим фондом в рамках загальних праць СУБ», — писав Аверкій Гончаренко у споминах «З минулих днів».
У 1948–1950 роках Аверкій Гончаренко був особистим секретарем гетьманича Данила в Лондоні. На цій посаді він займався об’ємним листуванням і адміністративною роботою: підтримував зв’язок з осередками Союзу гетьманців-державників у різних країнах та з іншими українськими організаціями, допомагав емігрантам, опікувався навчанням української молоді.
Активність колишнього сотника УНР на емігрантській ниві не лишилася непоміченою для радянських спецслужб. У донесеннях міністерства державної безпеки срср того часу Гончаренко згадується як один з найдіяльніших членів Союзу українців у Британії та ветеранських організацій.
Американський епілог
У 1952 році 62-річний Аверкій Гончаренко емігрував до Сполучених Штатів Америки. Спершу він оселився в місті Патерсон (штат Нью-Джерсі), а згодом перебрався до Парми — передмістя Клівленда (штат Огайо), де мешкала велика українська громада.
На новому місці ветеран продовжив активну громадську діяльність, очоливши Союз українських воєнних інвалідів, де особисто опікувався багатьма заслуженими побратимами, а також видатними діячами науки та культури, що опинилися на еміграції.
«Аверкій Гончаренко провів свій життєвий шлях, допомагаючи другим порадою чи ділом, виявляючи багато вирозуміння, а своїм оптимізмом, прямолінійністю та військовою поставою може вважатися зразком українського громадянина-військовика», — писав у довідці «На службі народу… Аверкій Гончаркенко» Юрій Шкарупа.
«Я ні на хвилину не перестаю бути сином свого народу», — писав Аверкій Гончаренко в одному з листів до давнього друга, пояснюючи свою життєву позицію. Цей девіз якнайкраще відображає суть його довгого життя, адже навіть далеко від України ветеран залишався відданим українській справі.
Аверкій Гончаренко помер 12 квітня 1980 року на 90-му році життя. Похований біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у місті Парма.
Повернення Аверкія Гончаренка в Україну
Після відновлення незалежності України пам’ять про Аверкія Гончаренка поступово повернулася до українців і військовик посів належне місце в історії боротьби за національну українську державу у ХХ столітті.
З початком масових перейменувань під час декомунізації на його честь почали називати вулиці. Зокрема, 2015 року в місті Бровари Київської області одну з вулиць офіційно перейменовано на вулицю Аверкія Гончаренка. Є вулиці названі ім’ям військовика також у селах Забір’я і Крути.
А в місті Тульчин на Вінниччині, де в дореволюційні часи дислокувався полк Аверкія Гончаренка, встановлено меморіальну дошку на його честь. Також ім’я легендарного командира присвоєно куреню молодіжної скаутської організації «Пласт» у Броварах.
З біографії Аверкія Гончаренка не скласти винятково панегіричний парадний портрет, однак вона стала зразком такого чесного служіння українській нації, яким розумів його знаний український військовик на кожному повороті своєї непростої долі.
