Україна і світ

Є одна ахіллесова п’ята для Росії в Криму, яку Зеленський може використовувати в якості козирної карти



Мага: Гадаю, що біографії і всього життя мого сьогоднішнього гостя вистачило би, напевно, на п’ятьох.
У мене в гостях сьогодні Сергій Куніцин.

Що робили ваші батьки в Туркменістані?

Куніцин: Мама у мене із Саратовської області, і голод 30-х років був не тільки в Україні, голод був і на Поволжі. Брати і сестри моєї мами померли від голоду. Вони з Поволжя, з бабусею і дідусем пересувалися в бік Середньої Азії, і моя мама народилася вже в Баку. А потім через море переїхали до Туркменістану. Страшні речі розповідали, як мама дворічна сиділа в Баку на вокзалі, а бабуся ходила, щоб на шматок хліба заробити. Батько у мене геолог. Мій дід загинув у 42-му році, старший брат батька загинув у 44-му під Запоріжжям. Я через 60 років знайшов його в братській могилі. Батько закінчив геологічний технікум і його відрядили до Туркменії на розвідку газу. Там вони (з мамою, – ред.) познайомилися, одружилися. На узбережжі Каспійського моря. Там народилася моя сестра. А коли вже народився я, в експедиціях багато хто гинув, і мама сказала: “Досить”. І батько пішов на будівництво. Дійшов там до заступника директора, а коли вже старша сестра закінчила школу, а я закінчив шостий клас, мама сказала: “Поїхали, як ми”. Запропонували або Ленінград, через рік квартира, або Крим, Красноперекопськ, на будівництво содового заводу. Батька перевели, і так я потрапив до Криму.

– І Крим став частиною життя, душі й усього іншого. Куніцин і прем’єр, і мер, і президент футбольного клубу “Таврія”.

– У Криму нині професійного футболу немає – УЄФА заборонила через те, що це окупована територія. Це біль. Дружина не так давно їздила (у неї помер батько в Сімферополі) і надіслала мені фотографію зі стадіону. Там навіть газону немає.

– Ви нев’їзний туди, наскільки я знаю.

– Так. У мене два роки тому померла мама, і я не зміг навіть її поховати. Дуже важко це пережив. Мені друзі зателефонували й сказали: командире, чи не приїжджай. Сказали: поховати дамо, а потім – у підвал, нехай його Україна викуповує, тому що я – “укроп”.

– Коли хтось говорить: а ви там за Україну, я кажу: а за кого ми маємо бути? Не так багато людей знають, що Сергій Куніцин – депутат ВР 1-го скликання. Чим вона відрізняється від усіх подальших скликань?

– Вона була найсильнішою, найпрофесійнішою. Після Афгану я пішов начальником цеху на завод ЗБВ управління “Кримканалбуд”, будував Північно-Кримський канал, потім головним інженером став. Потім мене наздогнав Афган, я переніс важку операцію, і мене забрали інструктором до міськкому партії, про що потім дуже шкодували. Перший секретар міськкому сказав: ви всі, афганці, чесні, правильні – і курирувати торгівлю. Я почав всю торгівлю вивертати, щоб все з-під прилавків давали людям, і від мене почали сахатися, тому що я був сильно правильний, контужений пацан. А у 89-му, коли почалися вибори до Верховної ради СРСР, у нас обрали слюсаря із заводу “Титан”. Потім вибори до Верховної ради України. При міськкомах комсомолу були Ради воїнів-інтернаціоналістів. До мене прийшов третій секретар, афганець, і каже: а чого ти не підеш? Я кажу: де я і де політика? А вони: а чим ти гірший? І мене висунули на пленумі міськкому комсомолу і в народні депутати України, і в депутати міської ради.

– А як занесло до Афганістану?

– Я закінчив інститут, інженер-будівельник, і нас із другом відрядили до Тюмені. Хотів заробити. Нас далі Тюмені не пустили, а через те, що військової кафедри у мене не було, таких, як я, з вищою освітою, забирали на півтора року. Нам із другом вже було по 23, і у військкоматі сказали, що підете до будбату, ще й грошей заробите. Я сказав: ні. Я – спортсмен (боксер, борець, футболіст), я хочу до ВДВ. На що мені воєнком написав: у війська з навантаженням. І потім за мною приїхав старлей, десантник, і каже: все, ввечері до Новосибірська, звідти на літак і летиш у ВДВ до Берліна. Нас зібрали 36 осіб, а я дивлюся, капітан якийсь сильно засмаглий для Тюменської весни і для Німеччини. А коли взяли квитки на Ашґабад, я зрозумів. А він каже: я ж подивився, де ти народився.



– А нащо брехати? Вони боялися, що хтось розбіжиться?

– Яке там розбіжиться! Я провчився півроку в школі сержантів, й у мене командир взводу був старший лейтенант Колодяжний з України, тільки що прийшов з Афгану, і він “дер” нас так, що я в учебку прийшов 92 кг, а пішов через п’ять місяців 70 кг. І ні про що не шкодую і йому вдячний.

– Це була справжня підготовка?

– Нас готували… Коли в 14-му почалася війна на Донбасі, я поїхав, подивився, чим воюють наші пацани. Ми були озброєні 35 років тому до зубів, найсучаснішою зброєю. Коли полк відправляли до Афгану, нам пригнали 70 нових бронетранспортерів, 90 БМП-2, переодягли, перевзули. Підготовка була дуже серйозна. Гірська підготовка, стрільба з усіх видів зброї, нічний бій, рукопашний бій, медицина. Завдяки учебці, я двох поранених солдатів врятував в Афгані, тому що я знав, що з ними робити. Патріотизм був скажений – западло вважалося залишитися в Союзі. Мене тричі залишали в Союзі, тому що я був з вищою освітою, і командири говорили: тебе країна п’ять років вчила, чого ти туди лізеш?

– Не любили ж наші свою техніку. Це в Афганістані БМП почали розшифровувати як “Братська Могила Піхоти”.

– БМП-1, звісно, була слабенька машина, а ми заходили на БМП-2, вже з авіаційною гарматою. Це була вже зовсім інша машина.

– Кажуть, що іноді наші війська наводили там мости дружби, з афганцями чимось обмінювалися. І щойно бачили, що аж надто багато дружніх відносин, могли просто закинути туди хлопців, кадебівців, які просто нарубали там людей, і відразу вся дружба закінчувалася. Таке бувало чи ні?

– На війні буває всяке. Але я наведу вам приклад свій особистий. У мене було два екіпажі, я був сержантом, комвзводу, і я був за 30 км від своїх. Почалася велика армійська операція, в якій поліг смертю хоробрих мій батальйон, – це був найстрашніший бій за всю історію афганської війни, найстрашніші втрати. Я стояв із 20 особами і блокував два мости, тому що душмани їх підривали. Кожного дня палили колони, вбивали солдатів, людей. Навколо мене була купа кишлаків, де жили тисячі афганців. Може, тому, що я в Азії народився, певні традиції знав, може, тому, що я дорослий був, я зібрав людей похилого віку. Вони прийшли (називали мене “командор Сергій”) і сказали: “Така річка тонка, а вдень 64, нам потрібно поливати виноградники – тільки вночі. Можна ми будемо працювати вночі?”. Я сказав: “Питань немає. Працюйте, поливайте. Але якщо мене обстріляють – вам капут”. Усі ці місяці я давав їм можливість поливати, годував їхніх дітей, давав останнє (нам самим їжі не вистачало), ділячись консервами, хлібом. Метрів за 100 жив мулла, у нього дітей душ 15 було. Я змушував цих дітей – вони дуже горді, – щоб вони брали консерви. Тож старі тричі рятували нам життя, надсилаючи вночі дітей і кажучи: “Командоре Сергію, ти нам допомагаєш, там душмани прийшли тебе вбивати.  Вони он там. А одного разу у мене був випадок: ми посеред білого дня пішли з моїм оператором-навідником просто до арика помитися. А потім прийшли хадівці (КДБ) і запитують: “Хто ходив митися до виноградника?”. Я відповідаю: “Я”. А вони кажуть: “Вас тридцять душманів оточили і хотіли вбити”. Мулла прибіг зі старими і палицями душманів погнав. І сказав: “Ці шураві дають нам можливість жити і працювати, годують наших дітей. Геть звідси!”. Скрізь треба бути людиною. І на війні зокрема.

Новини за темою



Що там у Парижі? Найважливіше за підсумками зустрічі “нормандської четвірки”

– Ви ніколи не замислювалися над тим, що вам нема там що робити? Що ця війна не є зовсім справедливою?

– Насправді ми всі про таке себе запитували, але я вам скажу чесно: навіть нам тоді говорили, що їхня революція не головне. Головною була стратегічна боротьба між СРСР і США. Нам відкрито говорили, навіть нам, сержантам, що якщо ми не зайдемо туди – зайдуть американці. В американців дальність ядерних стратегічних боєголовок не дозволяла накрити Сибір і Урал – через Аляску і Європу. Якби вони зайшли туди і встановили там ракетні комплекси, де гори по 7 км, вони б накривали всю територію Радянського Союзу.



Ну зайшли вони туди згодом – і поставили.

– Насправді це була головна причина. У тієї країни, Радянського Союзу, була така стратегічна задача – не пустити туди американців. Ми пішли – зайшли вони, все одно зайшли. Це країна, в якій живуть десятки національностей, які все життя воюють між собою. Але коли з’являються англійці, радянські шураві або американці, вони об’єднуються і довбають тих, хто прийшов. Ми пішли – вони американців довбають. До того Амін задушив Таракі. Це країна, яка 50 років вже воює.

– Протягом 900 років тривають постійні конфліктні ситуації.

– Так, перш ніж туди заходити, треба було історію вивчити.

Скільки хлопців збожеволіли, не зрозуміли мирне життя, стали бандитами…

– Бог з ним, з Афганістаном. Я зараз голова Всеукраїнської організації ветеранів Афганістану та АТО. Найстрашніше наразі для України те, що в країні півмільйона людей, які воювали, воюють і захищали Україну, з посттравматичним синдромом. Ось застрелили у депутата обласної ради дитину. А хто застрелив? Пацан-снайпер, герой АТО. Я Порошенку сто разів казав, зараз намагаюся Зеленському донести цю інформацію: хлопці, у вас півмільйона контужених, і якщо держава не буде ними опікуватися, як це роблять в Америці, Хорватії, де створені міністерства, реабілітаційні центри, і якщо вони будуть покинуті, прийшовши з війни… На війні, на відміну від цивілки, – там все чесно. Там ти такий, який ти є. Бояться всі, але якщо ти боягуз і покидьок, ти в масці не проживеш. Тебе там все розкриє. А тут, якщо держава не буде цими пацанами пораненими, контуженими, травмованими психологічно, опікуватися, вони підуть в бандити, підуть кілерами, будуть спиватися, тому що там інше життя.

– А чому кілером, бандитом, алкоголіком не стали ви? Що допомогло? Ви ж були поранені?

– Так. У мені ще три осколки знайшли цього року. У мене поранення, контузія, перелом хребта. Це індивідуально. СРСР опікувався афганцями. Створювалися ради інтернаціоналістів. Це вже потім, коли все розвалюватися почало, хто куди пішов – хто в бандити, хто спився. Насправді зі 165 тис. афганців України 3280 загинуло в Афгані, близько 10 тис. поранених. Але після війни вже 25 тис. померло. Вдесятеро більше, ніж загинуло. Те саме й з атовцями. Створили зараз Міністерство у справах ветеранів і окупованих територій. Об’єднали вужа з їжаком. Тобто проблеми півмільйона учасників бойових дій поєднали з проблемами окупованих територій. Ідеологічно несумісні речі. Ці воювали з тими, хто живе на тій території. І великою мірою це міністерство нічого не робить. Перший дзвіночок – виліз десантник п’яний з Криму на міст, замінував. Ці стріляють. Це тривожні дзвіночки.

А до вас ніхто не звертається, коли такі дзвіночки?

– Я зустрічався з Оксаною Колядою, з Арсеном Аваковим – я не бачу поруч із президентом, поряд з прем’єром людей, які можуть на рівних говорити з тими, хто воював.  Немає таких фігур. Якби поруч із Зеленським стояли хлопці, які самі це все пройшли. Я пройшов Афган, Майдан, АТО. Я можу з такими хлопцями говорити на рівних, тому що сам такий. Це не тому, що вони обрані, – їхнє життя обпалила війна. З ними на рівних може говорити тільки той, хто сам там був. Вони з іншими людьми говорити будуть, але це інший рівень сприйняття.

– На території “ОРДЛО” вкладається в голову людей, а найстрашніше, дітей, що Україна – ворог. Там же теж є ті, хто воювали з вами поряд.

– Звісно. Проблема тієї ж Росії, що робити з 40 тис. людей, які озброєні і воювали проти України. Для них найбільша проблема – куди їх подіти. Україна не може їх амністувати: вони вбивали українських солдатів. Ні суспільство, ні країна не сприймуть амністію цих людей. Росії вони, за великим рахунком… Куди подіти цих людей? Україна їх не чекає.

– Я кажу про тих, хто воювали разом з вами в Афганістані. Ви не пробували з ними говорити: хлопці, що ви творите?

– Ми говорили. Більше того, готові були провести з’їзд. Коли починалася війна, я Порошенку пропонував в Маріуполі провести з’їзд ветеранів Афганістану України та Росії, які не брали участі в цій бійні. Була навіть домовленість, що приїде Руслан Аушев, Герой Радянського Союзу, президент Інгушетії.

– Ми, чотири афганця, депутати, голова державної служби, літали, коли в Луганську захопили будівлю СБУ. Ті, хто захопили, попросили, щоб прилетіли депутати-афганці. Ми прилетіли і три дні з ними спілкувалися. Вони нам однозначно сказали: “Ми за Україну”. Вони нам розповідали, що там полк американського спецназу стоїть. Ми повезли їх на околицю Луганська і показали, що там стоїть 80-а десантна бригада зі Львова. Після цього вони десантникам привезли польові кухні, допомогли їм там зробити воду. Я запитав у них: “Хто у вас в Луганську користується авторитетом?” Вони сказали: “Ми самі. Створіть з нас батальйон Національної гвардії “Луганськ”, і ми самі тут наведемо порядок: ми за Україну”. Я про це тоді сказав Турчинову, і вони мені ще два місяці дзвонили і питали: “Батя, ну що, ми робимо?” Я не розумію, чому ми цього не зробили. Можна було утримати ситуацію.

– Я весь час чую, що там була ініціатива, там треба було тільки давати розпорядження.

– Я коли полетів до Криму, силовиків там поміняв, об’єднав зусилля, подзвонив Турчинову і сказав: “Давай зберемо негайно ВР і в першому читанні віддамо Криму всі повноваження, крім суверенітету: бюджет, гуманітарку, мову”. Як ми зробили це на початку 90-х. Тоді Україна відтворила республіку Крим, яка була ліквідована після виселення татар. У 91-му 54% кримчан на референдумі проголосували за Крим в складі України, в 92-му ми прийняли закон про розмежування повноважень між Києвом і Сімферополем. Ми віддали Криму всі повноваження, включаючи пост президента, але утримали Крим в складі України. Якби ми провели засідання ВР і віддали Криму всі повноваження, ми б зробили референдум в Криму безглуздим. Вони ж почали проводити референдум щодо відділення – типу, Україна нам не дає. А треба було віддати, і тоді можна було б себе по-іншому вести. Виграти час.

– А ви не думаєте, що це питання вже було вирішено?

– Може, і вирішено, але Росії, за великим рахунком, потрібен був тільки Севастополь. Крим їм не особливо був потрібен. Вони розуміли, що це проблемна територія, з кримськими татарами, які не люблять Москву. Вони боялися, що “майданівська” влада розірве договір з ЧФ, туди зайдуть американці: їм була потрібна військова база.

Новини за темою



Мир на Донбасі: Що дасть українській економіці повернення ОРДЛО

– Севастополь це частина і вашого життя. Ви спочатку були мером Красноперекопська.

– Потім там був 6 років прем’єр-міністром Криму, потім 4 роки – губернатором Севастополя, при Ющенку.

–  В цьому місті був український флот, працювало багато людей. Чому була така повзуча “лужковська” анексія? Хіба це не було видно? Скільки триколорів висіло по Севастополю?

– Коли я прийшов, було 4 українські прапори і 400 російських. Через рік було 4 російських і 400 українських тільки на базах флоту. Ми зробили соцопитування, яким ви бачите майбутнє Севастополя, і 70%: військово-морська база. Ми за три роки провели колосальну роботу. Я проводив політику: Севастополь – український Сінгапур. Створюємо вільну економічну зону, тому що флоту, як такого, ні у нас, ні у них не було. Ющенко пописав указ: створити СЕЗ Севастополь, Тимошенко прийняла постанову Кабміну: створити СЕЗ Севастополь, був проект закону. Через три роки 65% севастопольців були: “Ми бачимо майбутнє міста – вільна економічна зона”.

– Що пішло не так?

– Обрали Януковича, і вони всю цю справу поламали. Україна зробила колосально багато для Севастополя. Ми на 200 млн зробили доріг, за мільярд зі Стельмахом, побудували за рік Академію банківської справи. Я реконструював Приморський і Матроський бульвар, пам’ятник затопленим кораблям падав, Графська пристань згоріла, пам’ятник героїчної оборони Севастополя 35 років не могли добудувати. Ми все це зробили.



– Чому вони говорять, що Україна нічого не робила: ніби відрізало пам’ять.

– Тому що, коли прийшов Янукович і вся його команда, то… Більше того, коли в 2008 році була війна Росія – Грузія, тоді Тенюх був командувачем ВМС України. Він приніс мені секретний план, як ми будемо захищати Крим і Севастополь, якщо раптом Росія зійде з розуму. Тоді ж ніхто не міг припустити, що це буде. На що я йому поставив одне питання: чому за однакової кількості флотів (у нас було 9000 особового складу, у Росії – 10500), в Севастополі стоїть бригада морської піхоти, а у нас морська піхота тільки в Феодосії і Керчі? Якщо завтра щось станеться, то навіть нема кому наш штаб захищати, що і сталося в 14-му році. І Ющенко тоді з міністром оборони Єхануровим підписав: розгорнути бригаду морської піхоти в Севастополі і в Донузлаві, де потім наші кораблі ганяли. Але змінилася влада, президент, і цю бригаду поховали.

– На вашу думку, це була частина плану чи дійсно ніхто не вірив, що Росія може збожеволіти?

– По-перше, ніхто в це не вірив. По-друге, коли був Майдан, то Росія спробувала хитнути ситуацію через Тузлу. Але ніхто з громадських організацій Криму і Севастополя дії Росії на Тузлі не підтримав. Тому що кримчани розцінили це як посягання на наш острів. Саме тому вже в 14 році з’явилися “зелені чоловічки”. При тому що 60% населення Криму і 72% населення Севастополя – етнічні росіяни, ментально вони вже були прив’язані до України. І без участі “зелених чоловічків” не можна було вже Крим відібрати. Але, якби ми там проявили силу і характер, можливо, не було б Донбасу. Це визнають і росіяни, що апетит прийшов під час їжі: занадто легко ми здалися. Сьогодні, коли президент Зеленський намагається домогтися миру, в цьому плані знімаю капелюх. Ми всі, навіть ті, хто воювали, хочемо, щоб бійня закінчилася. Але я запитую себе: якою ціною? Усі кажуть: “нормандський формат”, домоглися, зустріч. А я кажу: а що врешті? А якщо нічого не доб’ємося? Моє життя склалося так, що я багато зустрічався з Путіним і мав можливість навіть годинами з ним розмовляти.

– Він казав, що любить Крим.

– Я бачив, як він закохувався в Крим. І він щороку, починаючи з 2000-х, все частіше приїжджав до Криму. У 2003-му чи 2004 році ми сиділи в резиденції, під Ялтою: Путін, Леонід Данилович, Дейч, Медведчук, я. І Путін години дві ставив мені запитання щодо Криму: економіка, інвестиції, інфраструктура, туризм. Запитань сто, напевно, мені поставив, і я на всі йому відповів. А в кінці він запитує: Леонід Данилович, а ким Сергій працює? Кучма відповідає: прем’єр-міністром, губернатором по-вашому. Путін сказав: розумний пацан, у мене таких губернаторів поки немає. Відповідь Леоніда Даниловича мене вразила: у мене в кожній області по одному такому і по одному в резерві. Просто за часів Кучми, якщо ти був губернатором і не знав відповідей на запитання щодо своєї території, тобі там було не місце. Треба розуміти, з ким ми маємо справу. Зеленський поставив суперзавдання – посадити Путіна разом з Меркель і Макроном за стіл переговорів. Але треба розуміти, а що буде потім, якщо не домовляться? Сьогодні Зеленський у певній пастці.

– Він пообіцяв мир.

– Так. Але якою ціною? Внеси зміни до Конституції і дай особливий статус. А те, що в країні півмільйона людей, які зі зброєю в руках захищали Україну, і те, що суспільство не готове сприйняти ці зміни, як щодо цього? Як депутат я голосував за те, що на окупованих територіях у разі повернення до України неможливо провести вибори за нашим законодавством у чистому вигляді. Там дійсно потрібен перехідний, особливий період самоврядування. Але половина Донецької та Луганської областей у нас, половина у них. Ми що, особливий статус дамо половині Донецька і Луганська? А що з цією половиною робити? Якщо Путін бачить, що Зеленський прагне до миру, не можна Зеленського заганяти в кут. Я б говорив сьогодні більше не про особливий адміністративний статус, я б на перше місце виставив особливий економічний статус усього Донбасу. Я в 94-му створив першу вільну економічну зону в Україні, указом президента Кучми, на півночі Криму. Ми врятували промисловий потенціал Криму, не дали Криму відірватися від України і виконали політичне завдання. Донбас сьогодні – депресивний регіон з десятками тисяч мін, які 15 років треба розміновувати, вивезені підприємства, три мільйони людей з одного й іншого боків, у яких у голові каша. Хто це буде відновлювати? Адже сьогодні головне завдання не просто повернути території, а привести їх до ладу. Десятки мільярдів доларів потрібно туди вкласти. Росія дасть? Не дасть. Світова спільнота? Вони нам півтора мільярда 30 років на Чорнобиль збирали, на саркофаг. Я б на місці президента зробив акцент на особливу економічну територію. Зробіть там територію пріоритетного розвитку, створіть там СЕЗ, створіть пільги для малого та середнього бізнесу. Тому що сіменси і самсунги на мінні території не підуть. А от якщо ми створимо особливі економічні умови і дамо нашим українцям і з того, і з цього боку можливість розвиватися, тоді там заворушиться життя.

– Там є біля 40 тис. людей, які зі зброєю проти України. І ці 40 тис. кудись треба дівати, тому що амністувати їх не можна, тому що з точки зору України вони є бойовиками, терористами. Ми можемо наобіцяти тим, хто не воював, усе, що завгодно, але той, у кого автомат, той кум, брат і сват. Як на них впливати? Коли був перший Майдан, казали, що були готові прилетіти з Росії афганці допомагати розганяти? Це правда?

– Це неправда. Я був прем’єр-міністром, коли був перший Майдан. У Криму кримські татари були за Ющенка, а інше населення було за Януковича. Кримські татари стали на площі перед урядом, і була вибухонебезпечна ситуація, тому що їх усе ж 12%, а 80% були за Януковича. Для того щоб уникнути конфлікту, я поставив поруч ветеранів Афганістану, покликав кримських татар, афганців, а їх було понад 1000 у Криму, для того щоб вирівняти ситуацію і не дати їй зірватися. І коли мене просили надсилати людей проти першого Майдану, я сказав: у Криму особлива ситуація. Я нікого посилати не буду, тому що в нас складні міжнаціональні відносини і мені втримати ситуацію вдається неймовірною ціною. У нас же є люди. Олександр Левченко був 6 років послом України в Хорватії та Боснії і Герцеговині. Людина, яка була під час балканського конфлікту послом і брала участь у всіх цих хвилях амністії, перемир’я тощо. Треба використовувати таких людей, з їхнім досвідом, як розрулювали інші цю ситуацію. А тих, хто вбивав солдатів, треба роззброїти. Ті, хто реально займався мародерством, самі кудись втечуть. Зеленський має бути готовим до того, що Путін про Крим з ним говорити не буде. Для них питання Криму закрито. Але є одна ахіллесова п’ята для Росії в Криму, яку Зеленський може використовувати як козир. Це вода Північно-Кримського каналу. Я знаю, що Кримський півострів питної води для достатнього забезпечення 2,5 мільйонів осіб не має. Крим перетворюється на пустелю і на катастрофу. Вони 6 років протрималися лише за рахунок того, що за 60 років існування Північно-Кримського каналу мільярди кубів дренували в землю, і вони це витягли. У 50-ті роки, коли виселили кримських татар, Хрущов приїхав туди, і до нього прийшли тисячі завошивлених людей із Воронежа, із Курська, яких туди переселили, і сказали, що вони тут жити не будуть, води немає. І він сказав першому секретарю Компартії УРСР: “Забирай Крим, будуємо канал”. Україна сказала, що ми тільки після окупації, ми тільки встаємо з колін, навіщо нам Крим потрібен? Це до питання про те, що Україна Крим забрала – вона не хотіла. І побудували в 56-му Північно-Кримський канал, і вдихнули життя. У Криму тільки Севастополь і Південний берег Криму за рахунок Ай-Петрі і гірських річок можуть забезпечити себе водою. Весь степовий Крим, Красноперекопськ, Армянськ з його промисловим потенціалом, Джанкой, Керч, Феодосія, вони за рахунок Північно-Кримського каналу жили. Сьогодні Північний Крим перетворюється на пустелю. Пилові бурі, висихають озера. Екологічні проблеми – це наслідок відсутності води. На тему води в Крим Путін говорити із Зеленським буде. Це може бути козирною картою України, в тому числі і щодо Донбасу, тому що проблему водопостачання без України Росія не вирішить. Вони можуть побудувати міст, дати електроенергію, дати газ і добути його на шельфі – вони не вирішать проблему води. Північно-Кримський канал – це сто метрів річка завдовжки і вісім метрів завглибшки. Як через море побудувати таке з Кубані? По-перше, Крим з півночі на південь піднімається. Там 52 насосні станції воду штовхають – вона самопливом не йде. Я працював і будував канал. Це надзвичайно складна іригаційна споруда. Сьогодні треба пару мільярдів доларів вкласти. Але це все одно дешевше, ніж будувати очисні споруди з морської води. З морської води ти ніколи не отримаєш прісну якісну воду. Є й інший варіант – захопити шлюзи в районі Каховки, але на це вже ніхто не піде. І це ахіллесова п’ята, яка може бути предметом торгу і щодо Криму, і щодо Донбасу. Тому що якщо ми визнаємо, що Крим український, то ми повинні думати, яким він повернеться – це буде пустеля, де в тому числі живуть сотні тисяч громадян України? Не говорити про це не можна. Грати в космосі на рівні Нормандії – треба розуміти, з ким ми граємо. Якщо ми не знайдемо козирів у відносинах з Росією, те, що вони нам Донбас хочуть скинути, – це зрозуміло, а що ми потім з ним будемо робити – це незрозуміло.

Новини за темою



Основи для успішних мирних переговорів з Росією

– Скільки у вас в організації людей?

– 70 тис. учасників бойових дій. Із них близько 30% учасників АТО і понад 3000 інвалідів.

– Коли кажуть, що в нас купа олігархів мають свої приватні збройні об’єднання – вас не пробували спокусити кудись?

– У мене своя історія. Якщо я витримав бандитські 90-ті, мене чотири рази замовляли, мене міліція охороняла по кілька місяців, тому що я був у списку тих, кого повинні були знищити, щоб я не став прем’єр-міністром Криму, коли підірвали мого друга, мера Керчі, вбили голову сусіднього району, застрелили директора Фонду майна. У мене є ім’я, є честь у цій країні. Зі мною говорити про те, щоб олігархи використовували нашу армію – неможливо. І це знають. Я працював на високих посадах і пишаюся тим, що я був депутатом 1-го скликання, і моє прізвище золотими літерами вписано в історію, що я голосував за державний суверенітет України. Я б акцент у цьому плані зробив би в інший бік. І президент нинішній, і ВР, і уряд, вони повинні знати, що є така армія патріотів, яка цю країну образити не дозволить. І нам не байдуже, що з цією країною буде. Тому, коли президент поїде до Парижа, він повинен розуміти, що у нього настільки суперскладне завдання стоїть. У політиці, як і в спорті, як і на війні, є таке поняття, як інтуїція. Вона мене багато разів рятувала, в тому числі і на війні, і в політиці. У Зеленського ця “чуйка” є – у нього немає досвіду. Ось чи спрацює вона? Путін – це людина інтересу Росії. Якщо Зеленський знайде у нього ті ноти, які йому будуть цікаві, окрім того, щоб скинути нам Донбас, типу кримських, тому що я точно знаю, що Росія готова реконструювати канал, в оренду його взяти, за світовими цінами воду купувати і піти на поступки Україні щодо газу і з інших питань, тільки тому, щоб у Криму була вода. Я не кажу, що ми маємо комусь здаватися, але не використовувати ті деякі козирі в колоді, які у нас є, буде непростимо.

– Я дуже часто зустрічаюся в студії програми “Мага” з людьми, які, мені здається, могли би дуже сильно допомогти і президенту, і чинній владі робити Україну кращою. Сергію Володимировичу, я бажаю, аби ваші можливості були використані набагато більше, ніж вони використовуються зараз. Ви готові?

– Слава Україні!

– Героям слава!

Джерело: www.112.ua

Теги
Facebook
Close