Як насправді наш мозок нас обманює і де знайти істину

Якось я посперечалася з чоловіком щодо вартості однієї речі, яку ми купували разом. Я казала одну суму вартості, яка була суттєво менша, ніж його версія (гадаю, що не треба говорити, що я була впевнена, що права).

Потім у суперечці, щоб довести свою правоту, я зіслалася на один експеримент, як причину збільшення суми ним. Звісно ж, я гордо полізла перевіряти свою версію в телефон.

І що виявилося? Я була шокована – правий був чоловік. Але ж я була точно впевнена у своїй правоті, я думала, що точно пам’ятаю. Ну і як таке може бути!

І тут я згадала про цікавий експеримент і взагалі про те, як працює наша пам’ять, і вирішила про це написати.

Моніка та Чендлер з серіалу Друзі

В одному з епізодів улюбленого багатьма серіалу Моніка та Чендлер сваряться. Причина – вони не потрапили у кіно, бо один чекав на іншого, тому що прийшов на годину раніше.

Звісно, кожен вважав себе правим і суперечка б не закінчилася нічим, якби не їхня подруга Фібі. На щастя, дивакувата Фібі якраз тоді вирішила писати книгу, засновану на “реальних подіях”, і зафіксувала у чорновику те, як саме домовилася парочка.

З’ясувалося, що Моніка думала про один час домовленості, а Чендлер – про інший. Але ж були факти, які довели, як воно було насправді.

Втім, згадати цього ніхто з них вже не зміг.

До речі, згадайте, як часто ви сваритеся з кимось, міркуючи, як було “насправді”?

Все залежить від диригента. Гіпокамп

Колись я гадала, що наша пам’ять працює, наче відеокамера: вона все пише, немов на плівку, а згодом все “їде” на склад і там лежить в архіві до запиту.

Але дослідження довели, що це взагалі не так.

Частини мозку відповідають за певні параметри спогадів: себто звук, колір, форму, запахи тощо.

Якщо уявити собі кожну частину мозку як музиканта, що грає на якомусь інструменті, то подібно до інструмента в оркестрі частини мозку відповідають за свій “звук”. Загалом мозок нам показує повну картину – готовий оркестр, який грає нашу симфонію. Але ця симфонія збирається з фрагментів, розташованих по різних куточках мозку щоразу, як ви хочете ії почути (щось згадати).

Головна фігура дії – це диригент! І він називається гіпокамп. Саме він робить цей запит – диригує та видає нам кінцевий результат.

Ну і що, – скажете ви, – яка різниця, як там все працює технічно? Це не має стосунку до мого життя.

Ще й як має, повірте!

Щоразу, коли ви хочете щось згадати, гіпокамп дає команду та збирає інформацію за запитом. Наприклад, кожен з нас користується пошуковою системою, коли шукає щось в інтернеті.

Так і гіпокамп, подібно до пошукової функції, робить запит та показує нам результат.

Це як комп’ютерна програма або код. Коли її програмують, то вона посилається на різні файли та папки на вашому комп’ютері (тобто вказує шлях до них).

А коли програма виконується (тобто працює), миттєво підтягуються всі потрібні матеріали та складаються в єдину картинку, себто сторінку сайту, де є і аудіо, і відео, і текст, і зображення.

Як в реальності це працює:

• Потилична частка збирає всі образи в картинки.
• Скронева частка збирає, обробляє та аналізує аудіоінформацію.
• Тім’яна частка відповідає за відчуття (наприклад, біль та просторові відчуття) і т.д.

Таким чином, немає такої області в мозку, де записана вся подія цілком.

Про жінку, що змінила світ криміналістики 

Елізабет Лофтус – американська вчена. Спеціалізується на когнітивній психології та роботі пам’яті. Головна її тема – це проблема пластичності людських спогадів, простіше кажучи – того, що спогади постійно змінюються та дуже залежні від багатьох факторів.

Лофтус провела багато експериментів, де чітко доводить, що на пам’ять не можна покладатись – бо на неї впливає буквально все. Та можна впливати свідомо. Наприклад, під час допитів.

Від того, як ставлять запитання, може залежати відповідь. Саме тому допити в Америці суворо регламентовані. Але все одно, людський фактор ніхто не відміняв, і є приклади жахливих помилок внаслідок особливостей роботи людського мозку та нашої пам’яті.

До речі, Елізабет приймала участь як експерт у сотні судових справ.

Експеримент Ефект дезінформації

Еффект дезінформації на прикладі ДТП. Лофтус почала вивчати ефект дезінформації на дорожньо-транспортних пригодах.

Один з експериментів виглядав так. Студентам, яких поділили на кілька груп, показали сім відеозаписів з однією автомобільною аварією. Після перегляду відео вони мали заповнити опитувальник, перший пункт якого був таким: “Дайте звіт про аварію, яку ви щойно бачили”. Ну і далі було кілька запитань про саму аварію.

Ключове запитання в анкеті було про швидкість автівок, що були на відео. Дев’ятьох запитали так: “Як швидко рухались автомобілі в той момент, коли врізались одне в одного?”.

Всі інші отримали таке ж саме запитання, але замість слова “врізались” були такі варіанти: “зіткнулися”, “вдарилися”, “розбилися”, “стукнулись”.

В анкетах, де в запитанні був термін “розбилися” – швидкість, з якою рухалися автівки, була, за словами студентів, максимальна – 66 км/год.

Висновком цього експерименту було те, що форма запитання впливає на відповідь свідка.

Лофтус припустила, що це пов’язано зі змінами уявлення в спогадах студентів з експерименту.

В іншому, але дуже схожому експерименті, коли Лофтус працювала на Департамент транспорту, результат був дуже схожий. Запитання було: “Чи бачили ви, як розбилася фара?”.

Відповідей, де “фара була розбита”, було чимало, але насправді фара була цілісінька.

Висновки. Увага та свідомість

Як сказала Елізабет Лофтус: “Спогади – це як сторінка у Вікіпедії, ви можете її змінювати, але інші люди також можуть її підкоригувати”.

Дуже важливо розуміти механізм роботи пам’яті. На нашу пам’ять впливають:

• зовнішні фактори;
• люди;
• обставини;
• ваш настрій;
• ваша мета в моменті.

Якщо бути більш уважними, то вам вдасться уникнути помилок та більш якісно будувати вашу комунікацію і взаємини з оточуючим світом, і головне – собою.

Якщо пам’яті не існує в буквальному вигляді, то і багатьох суперечок можно уникнути – бо в них просто немає сенсу. Правда ж?