«Я люблю говорити віршем, а як плакать – одразу дощем» – розмова з дівчиною з Ніжина

Емоції, переживання, роздуми, любов. Все це переплітається у віршах дівчини, яка живе в Ніжині і каже, що дивиться на світ по- своєму і думає… віршем.

ЇЇ вірші торкаються душі, вони сповнені глибини і змушують задуматися.

Журналісти MYNIZHYN познайомилися з цієї дівчиною, яка має дещо казкове, навіть чарівне ім’я.

Тож знайомтеся – Єсенія Усатюк, студентка- магістрантка Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв, спеціальність – практична психологіія.

– Ви маєте сторінку у мережі фейсбук, на якій публікуєте відео і декламуєте вірші. Цікаво, тексти ваші власні чи ви цитуєте різних авторів?

– Я читаю лише власні вірші. Кожен рядок, який звучить у моєму виконанні, народився з моїх думок, почуттів та переживань. Це або моя особиста історія, або історія з досвіду іншої людини, яка потрапила до мого серця і була втілена у поетичному слові.

– А з чого все почалось? Коли ви відчули той поклик душі: хочу, можу, напишу і опублікую? 

– Писати вірші я почала ще в підлітковому віці, навчаючись у школі. Це були поетичні спроби осмислити перші переживання, кохання, досвід стосунків – і радісний, і болючий. Так було легше проживати свої особисті історії. Справжній поклик – той момент, коли я усвідомила, що хочу, можу, пишу і готова ділитися – прийшов до мене майже два роки тому. Тоді я познайомилася з жіночим простором ‘Вільна’ і його неймовірними людьми, які стали мені близькими по духу. У колі, де тебе підтримують і розуміють, так легко відкриватися. Мені запропонували провести літературний вечір – спершу я читала вірші інших авторів, а потім задумалася: я ж теж писала… Чому зупинилася? Саме тоді сталося відродження. Я згадала про свій талант і почала писати знову. Відтоді літературні вечори стали для мене способом розкриватися, змінюватися, розширювати свої межі творчості. Саме завдяки простору з’явилася колективна, спільна з колегами збірка, де було вперше надруковано мої твори. Вона отримала назву «Вільна».

– Читати вірші у вас виходить досить творчо, натхненно, проникливо. Напевно, аби так прочитати вірш  – потрібно людині пережити подібну бурю емоцій. Скажіть це ваші власні відчуття, переживання – чи ви пропускаєте і чужий більш через себе?

– Так, дійсно, щоб написати твір, потрібно його прожити, осмислити, відчути в собі подібну емоцію. Але це не обов’язково має бути мій особистий досвід – це може бути історія іншої людини, яка торкається мене, викликає співпереживання.Чи пропускаю я через себе чужий біль? Завдяки моїй професії я навчилася правильно реагувати на емоції інших, не занурюючись у них руйнівно, а трансформуючи їх у слова, які можуть підтримати. Поезія стала для мене способом проживання почуттів – як своїх, так і чужих.

– Чи буває таке, що ви плачете, коли читаєте той чи інший вірш, потім зупиняєтесь і продовжуєте?

– Так, буває. Це ознака того, що твір “живий”. Я взагалі емоційна людина. Але для мене сльози – це не слабкість, а прояв правди й щирості. Я вірю, що люди, які дозволяють собі плакати, не ховаючи почуттів, насправді сильні. Адже це про здатність проживати емоції, відчувати їх глибоко й правильно відпускати.

– У вас є вірш зі словами «люди лікують». А можна задати таке відверте питання: чи буває у вас навпаки – коли люди вас ламають і опускаються руки?

– Звичайно, в житті трапляються різні ситуації, які можуть вибити з колії. В такі моменти я заглиблююся в себе, аналізую, намагаючись зрозуміти, який урок можу винести з цієї історії. Я твердо вірю, що кожна людина та кожна подія в нашому житті з’являється не випадково. Вони приходять не для того, щоб зламати нас чи змусити опустити руки, а щоб дати цінний досвід, важливі навички та силу для власного зростання. Люди навколо допомагають нам краще пізнати себе, побачити свої сильні та слабкі сторони. Іноді саме через інших я розумію, над чим ще варто попрацювати. Тож, я сприймаю це як можливість стати кращою версією себе.

– Давайте трохи разом помріємо: кого б ви хотіли запросити на каву, якщо говорити про різних творчих людей, незалежно від того у який час вони жили? (Тобто мова не тільки про сучасників).Реклама:

– Якщо говорити про творчих людей, з якими я б хотіла випити кави, то насамперед це були б мої рідні – ті, з ким, нажаль, я не зустрілася особсто, а знаю з розповідей батьків, хто творив свою справу з любов’ю і відданістю, залишаючи свій слід у житті.

Наприклад, мій прадід Йосип, який був талановитим директором школи, мав особливий підхід до дітей.  Його дружина, моя прабабуся Анастасія, походила з роду священнослужителів, мала прекрасний голос і співала у церковному хорі. Моя бабуся, Ганна Йосипівна, виховуючи вісьмох дітей, була неперевершеним бухгалтером, хоч мала лише шість класів освіти.

З боку батька – мій прадід Микола, знаний у Ніжині цирюльник, під час війни також його талант цінувався, він підстригав військових. Його дружина, прабабуся Варвара, родом із-під Львова, шила для військових під час війни білизну, була дуже талановита у своїй справі, гарно вишивала картини хрестиком, які й досі збереглися в нашій родині та в’язала. Моя бабуся Ганна Євтихівна була справжньою майстринею кулінарії, усе життя працювала кухарем, досі памятаю її смачнющі пиріжки та паски.

І це лише частина історії мого роду, сповненого талантів та майстерності. Якби я мала можливість запросити когось на чашку кави, то це були б саме вони – мої рідні. Я б із радістю поспілкувалася з ними, почула їхні історії, поради, разом з ними випила кави або чаю і, звісно, скуштувала бабусині пиріжки.

– У ваших віршах відчувається багато емоцій – любов, смуток, радість – наповненість життям в усіх його проявах. Чи буває у вас творче вигорання? Якщо так, як з цим справляєтесь – де черпаєте сили та берете натхнення? Хто чи що вас надихає?

– Творчого вигорання за собою не спостерігала, можу не писати тільки в одному випадку – нехватка часу. Навпаки, моя творчість – це той ресурс, який допомагає не вигорати в інших сферах життя. Вона для мене як джерело енергії та відновлення. Натхнення я черпаю зі спілкування. Я дуже соціальна людина, поруч зі мною багато людей із різним життєвим досвідом, і багато хто з них є для мене прикладом. Я люблю слухати, аналізувати, спостерігати – кожна зустріч, кожна розмова може стати джерелом нових ідей та сенсів. Також мене надихають мистецтво та рух. Я обожнюю співати, слухати музику різних напрямків, танцювати. Надихають вечірні прогулянки, моменти тиші, коли можна почути свої думки. Мої діти – ще одне невичерпне джерело сил і мотивації. А ще мене захоплюють життєві історії людей. Зараз їх багато – непростих, але таких сильних.

Я пишаюся нашим народом, його стійкістю, здатністю об’єднуватися, шукати вихід і жити попри все. Це також велике натхнення.

– Що вас може розсмішити, чи навпаки – засмутити?

–  Довго навіть не думала. Мене можуть розсмішити або засмутити мої діти. Маю два прекрасних сина – Данііла та Давида. Вони можуть розсмішити так, що сльози радості на очах, або ж засмутити, бо мами завжди відчувають тривоги своїх дітей.

– Чи є якісь майбутні теми, новонароджене творіння, які ви плануєте втілити в життя ось- ось вже скоро? Якщо так – що саме?

– Мій блокнот от-от вибухне від недописаних творів і задумів, які вже просяться на волю – хочуть бути прочитаними, почутими, відчутими. Тож, як тільки з’явиться вільна хвилинка, поступово викладатиму свої роботи. Їх багато. Теми, насправді, різні. Скажімо – сприйняття життя очима Єсенії. (Посміхається – авт.)  А також, разом із колегами-поетесами плануємо спільне літературне читання. Але поки що про це говорити глобально рано – усе ще в процесі задуму та підготовки.

– А щоб ви побажали людям, які теж хочуть відкрити у собі творчу жилку, але не наважуються, бояться, ховаються за своїми страхами?

–  Перше, що хочу побажати – пробуйте! Експериментуйте, виходьте за межі звичного. Без дій не буде росту. І так, початок рідко буває ідеальним, але він потрібен, щоб відчути потім смак ,,безпомилковості,,. Проживіть цю неідеальність – і потім будете кайфувати від власної майстерності. Пам’ятайте: ви – унікальні, і ваші думки теж і це вже величезна цінність.

І ще одна порада, якою сама користуюся: Спочатку зробіть, а потім –  бійтеся! Можливо, страху вже й не залишиться, бо ви будете на крок попереду!

Фото з архіву Єсенії