Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Вибирався з пекла Маріуполя 4 доби! Неймовірна історія порятунку колишнього воєнкора

Очима воєнкора Сергія Ваганова весь світ дивився на прифронтовий Маріуполь останніх років – його фотографії потрапляли до рейтингів найкращих світлин у світі.

За 20 днів блокади міста він не зміг зробити жодного фото. Але вирвався з цього пекла! І зараз, вдруге втративши свій будинок – перший був у Донецьку – дістався Ужгорода.


Диво супроводжувало їх усю дорогу

Сергій Ваганов інакше як дивом не може назвати свого порятунку. Адже йому вдалося після 20 днів облоги Маріуполя не тільки виїхати до Запоріжжя, не потрапивши під обстріл ворога, але й успішно пройти всі блокпости агресора. На кожному з них його могли затримати, дізнавшись, хто цей сивий чоловік і що він везе.

– Те, що трапилося зі мною, з моїми товаришами – це було справжнє диво, – розповів Сергій Ваганов. – Ми їхали на свій страх та ризик. То була не евакуація, не було легального зеленого коридору. Ми тікали на авто, яке, на щастя, не згоріло.

До Сергія заскочив його друг, з яким він домовився про від’їзд. На збори той дав п’ять хвилин. Вони з дружиною сіли в машину і поїхали дорогою, яка, за їхнім припущенням, була вільна.

Але впевненості не було ні в чому.

Проте колоні з восьми легковиків вдалося дістатися Бердянська. Його вже зайняв ворог.

— Нас там зустріли на двох блокпостах, — згадує Ваганов. — Вони вважали себе захисниками нашими. Заспокоювали. Ось бачите, як добре, місто здалося без бою. Воно не зруйноване, тут усе працює. Вони почувалися господарями на українській землі.

Маріупольці чесно зізналися, що їдуть до Запоріжжя та вірять в Україну. Окупантам було невтямки, чому ці люди тікають від їхнього “братського” звільнення. Попереджали, що далі точаться бої.

Втікачів направили до якогось пансіонату у Бердянську. Сказали, їдьте туди, вас приймуть.

Але люди не наважилися, знайшли готель та переночували в ньому. Господарі знали, що сюди можуть приїхати біженці, та підготувалися, хоча взимку у курортному місті нічого не працює.

– Там була вода з крану, яку ми не бачили вже три тижні, — сказав колишній воєнкор. — Там було світло, там була гаряча вода. Там була чиста постіль. Це було ще одне маленьке диво на нашій довгій дорозі. Там був телефонний зв’язок.

Зателефонувавши друзям-журналістам із Запоріжжя, Сергій із товаришами проклав маршрут і наступного дня поїхав через Токмак та Василівку на Запоріжжя.

Дорогою їх зупиняли через кожні 500 метрів та перевіряли паспорти та телефони. У мене старий кнопковий телефон, вони навіть не дивилися, що можна взяти з діда з таким апаратом.

– А я віз із собою комп’ютер. Жінчин комп’ютер. І, звісно, ​​там були матеріали. Я віз накопичувач зі своїм архівом за 25 років. Там було все. Це й лякало, – зізнався Сергій. – Але я не міг його там кинути. Я мусив вивезти це все.

Його рятувало те, що всі ці блокпости були більше схожі на розрізнені банди, які не комунікували один з одним. Рятувало те, що люди на російських блокпостах були недалекими і нічого не змогли побачити ні в комп’ютерах, ні в телефонах.

– Якби там були ФСБ, які зараз вже там є, їм достатньо було в Google забити моє прізвище, і я зник би назавжди, – стверджує Ваганов. – І всі постраждали б у моїй машині. Цього дня трапилася маса чудес.

У Токмаку, перед Василівкою їх обшукували кавказці, все витрусили, комп’ютер вмикали, але нічого не побачили. Діяли формально – просто виконували наказ оглянути.

– Дорогою ми бачили розбиту техніку: нашу та їхню. Танки, гаубиці, – продовжив розповідь Сергій. – Ми проїжджали повз розстріляні цивільні машини. Я бачив куртку закривавлену. Кажу: Дивись – це було чиєсь життя, чиясь смерть на дорозі.

На одній із ділянок дорогу перегородили протитанковими мінами. Була лише вузька колія ліворуч, якою з побоюванням проїжджали легкові авто. До основних восьми машин, що вирвалися з Маріуполя, приєднувалися подорожні. Колона налічувала вже 30 автомобілів.

– Ми під’їхали до Василівки. Там був підірваний міст, – мене вів Паша, водій з ICTV, він підказав, як проїхати путівцем, – розповів Ваганов. – Ми в’їхали на пагорб і стали. Не знаємо, хто тут, що тут. І раптом я побачив нашого воїна. І ми так видихнули. Ми заплакали. То були вже наші.

Наші також перевіряли весь караван, але у Запоріжжя маріупольці в’їжджали щасливими. Поліцейські напоїли їх чаєм, дали маленький пакет із печивом, соком. І вони відразу поїхали до Дніпра. Переночували та попрямували до Вінниці. Це вже була Україна, і люди розуміли, що врятовані.

– Ми вирішили їхати до Ужгорода, бо маю тяжкий ступінь астми. Я знав, що тут зможу лікуватися. Тут є друзі, – радіє Сергій Ваганов. – Сьогодні ходили до лісу на аутотерапію – гладили дерева. Дивились у тихе небо, яке не вибухає. Я чотири роки працював на війні, і це було важко. Але те, що ми пережили за 20 днів блокади… І це втеча без шансів. Без планів. Без гарантії. Але залишатися там не можна було.

Сергій щодня переглядає стрічку Facebook. Він бачить, що зникають люди, бачить, хто загинув. Знайомі патрульні поліцейські, що не можуть вийти на зв’язок. Він сподівається, що через відсутність зв’язку у місті.

Дежавю по-маріупольськи

Тепер Сергій Ваганов у безпеці, але він не може без сліз згадувати, що довелося пережити за 20 днів в облозі.

– У 14-му році я втратив у Донецьку свою квартиру. Переїхав до Маріуполя, до маминої квартири, згадує Сергій. – Ми жили за 25 кілометрів від війни. Щодня чули вибухи. Але ж ми знали, що там вартує наша армія, наші морпіхи. Я бачив їх у Маріуполі. У грудні, коли вони приїхали на ротацію, я зустрічав їх на майдані. Знайомих обіймав.

Ваганова двічі позбавив житла один і той самий ворог, а він пенсіонер, і не знає, як житиме. Адже після донецької трагедії він приходив до тями років п’ять.

– Я впевнений, що зараз буде все швидше, – припустив воєнкор. – Нині все динамічно розвивається. Я вірю, що наша армія вистоїть. Ми переможемо. Я знаю, що допомагає весь світ. Я вірю у майбутнє. Єдине, що Маріуполь не підлягає відновленню. Його треба всім світом відбудовувати наново.

Життя в пеклі

У Маріуполі зруйновані всі комунікації. Російські війська спеціально били спочатку по насосних станціях і позбавили місто води. Потім підірвали електромережі. Потім зник газ. Зникло все.

Люди пиляли на дрова дерева. Але що дивує, то це те, що жодна лавка не постраждала. Люди дбайливо ставилися до затишку, який самі ж створювали в довоєнний час.

– Нам допомагали сусіди. Пускали на багаття, – розповів Ваганов. – Ми жили за розкладом: уранці на багаття до сусідів, набираємо в термос півтора літра окропу. У нас такі ласощі були – окріп зранку. Потім Іра варила картоплю чи супчик на багатті. У неї в холодильнику був деякий запас продуктів.

Але коли відключилося світло, м’ясом Ваганови поділилися із сусідами, манку та залишки дитячої суміші Малютка віддали для маленької дитини. Отак і жили, підтримуючи один одного. Сусідка дала моркву, подружжя їй – картоплю.

– Розумієте, ми жили в такому стані, що не знали, що раніше закінчиться – мої ліки, наша вода у ванні (набрав половину на початку окупації) чи їжа. Або четвертий варіант – у вікно залетить російська ракета.

Люди втомилися бігати від обстрілу: 50 авіанальотів на добу. Будинки, що вціліли, ходили ходуном. Сергій бачив, як у сусідній будинок влетів снаряд і вибухнув. Вікна в квартирі вирвало вибуховою хвилею, довелося ставити за допомогою молотка, адже на вулиці мороз, а опалення немає.

– Ми лежали одягненими, спали під трьома ковдрами. Зате на чистому повітрі. Заводи зупинилися, потім їх знищили, ось повітря і стало чистішим.

Сергій Ваганов жалкує, що за дні окупації не зробив жодного знімка, щоб зафіксувати все варварство російських загарбників. Він боявся, боявся завдати шкоди нашим військам, нашим людям. Адже будь-який знімок можна було використати на користь ворога. Можна було постраждати і від пильних громадян, які могли прийняти його за диверсанта.

Але пресслужба поліції все фіксувала, тому звірства окупантів у Маріуполі задокументовані.


Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-03-27 21:41:16

Магазин Автозапчастин м.Ніжин