Вугледар під тиском, перший «Шквал» з нуля і захід на Курщину: історія комбата з позивним «Дельфін»
За його плечима — бої за Дебальцеве, оборона Вугледара, наступальна операція на Курщині та командування підрозділом «Шквал» сформованим із колишніх засуджених.
Його військова історія розпочалася ще у 2009 році. Відтоді були роки служби, бойовий досвід під час АТО. Після звільнення зі служби він повернувся до цивільного життя, однак війна знову нагадала про себе у 2022 році.
До широкомасштабного вторгнення його життя складалося досить успішно. Робота була пов’язана з міжнародною логістикою, а професійна кар’єра стрімко розвивалася у сфері організації логістичних перевезень по всьому світу.
Як і для багатьох українців, рішення повернутися до війська не було випадковим. Одним із вирішальних факторів став вчинок його молодшого брата.
«Мій молодший брат жив та працював шеф-кухарем в одному з відомих ресторанів у Карлових Варах в Чехії і ніколи не мав відношення до військової справи. Він першим повернувся до України та доєднався до 115-ї окремої механізованої бригади», — пригадує «Дельфін».
Згадуючи той період, офіцер усміхається, хоча за цією усмішкою легко відчути гордість за молодшого брата.
«Мене чесно кажучи це трохи взбісило. Я теж одразу повернувся до війська та потрапив до 68-ї окремої єгерської бригади на посаду головного сержанта бригади», — говорить він.
Так почався його військовий шлях — уже під час широкомасштабної війни.
Певний період брати воювали окремо. Один виконував бойові завдання у складі 115-ї бригади, інший служив у 68-й окремій єгерській бригаді. Згодом доля знову звела їх разом.
Під час боїв за Сіверськодонецьк молодший брат отримав поранення. Після лікування старший забрав його до себе в 68-му.
Здавалося, тепер вони знову поруч і можуть підтримувати один одного, але війна вкотре нагадала про свою жорстокість…
«На превеликий жаль, під час повернення з одного з завдань стався приліт, і брат загинув…», — говорить «Дельфін».
На кілька секунд він замовкає. Навіть через роки ця втрата залишається однією з найболючіших сторінок його життя.
Саме після загибелі брата «Дельфін» ухвалив рішення повернутися безпосередньо до бойового командування.
«Я прийшов до командира бригади і сказав, що маю бажання воювати у складі підрозділу. Враховуючи, що з часів АТО в мене було офіцерське звання, комбриг погодив моє призначення на посаду командира роти в нашій бригаді», — говорить військовий.
Так розпочався новий етап його служби — вже як офіцера та командира.
Серед побратимів він відомий під позивним «Дельфін». На питання про його походження відповідає без довгих роздумів.
«Мабуть через те, що я великий, шумний, завжди усміхнений і чути мене дуже далеко без радіостанції», — сміється командир.
За усмішкою та почуттям гумору стоїть людина, яка звикла швидко ухвалювати рішення та брати на себе відповідальність. Саме ці якості неодноразово допомагали його підрозділу в найважчі моменти.
Однією з найвідоміших історій серед його бійців стала імпровізована система заохочення, яку він запровадив навесні 2023 року під час боїв за Вугледар.
На той момент він тимчасово виконував обов’язки командира батальйону 68-ї окремої єгерської бригади. Частина підрозділів бригади брала участь у наступальних діях на Великоновосілківському напрямку, де українські військові звільняли Благодатне. Водночас інші сили підрозділу продовжували утримувати Вугледар.
«Бригада одночасно виконувала завдання оборони Вугледара та на напрямку контрнаступу, коли ми звільняли населений пункт Благодатне. Штатний командир батальйону працював на Благодатному та Великих Новосілках, а я виконував задачі по обороні Вугледара», — пригадує «Дельфін».
Саме тоді російські війська відчули ослаблення окремих ділянок оборони та почали активно використовувати бронетехніку. Особливо проблемною стала одна російська «беха».
Ворожа БМП-3 відчувала повну безкарність, могла відкрито виїжджати до переднього краю та кошмарити українських воїнів, відпрацьовуючи повний боєкомплект, а потім спокійно відкотитися назад.
Після чергового такого виїзду командир вирішив додати бійцям мотивації.
«Мені це набридло, я сказав усім наявним екіпажам протитанкістів: „Хто за*уярить цю беху, тому я особисто подарую новий на той час Iphone 14 Pro Max на 1 ТБ пам’яті з оплаченою на рік підпискою iCloud“», — каже офіцер.
Проте найцікавіше сталося пізніше. Боєць із позивним «Замбезі», який знищив ворожу машину, про цю обіцянку навіть не знав. Під час чергової атаки ворожої БМП-3 він знищив її з Javelin.
Для командира питання виконання обіцянки навіть не стояло.
«Пацан сказав — пацан зробив. Я наступного ж дня поїхав й купив телефон. Потім кажу тому бійцю прибути на певне місце і вручив. Він до кінця не вірив, що це правда, думав, що це якийсь розіграш, але ні. Я ще пожартував, сказавши йому, як тобі за допомогою пари кнопок отримати телефон без жодних кнопок», — пригадує командир.
Ще один випадок, який добре демонструє його підхід до командування, стався у лютому 2023 року під Вугледаром.
Він командував ротою і вже тоді дотримувався принципу, який вважає одним із головних на війні: «Будь-яке прийняте тобою рішення в бою є вірним, а найгірше — це впасти в ступор і бездіяти, спостерігаючи».
У розпал бойових дій до нього прийшов зампотех із повідомленням, що СПГ-9 необхідно передати іншому підрозділу.
«Наш СПГ-9 необхідно віддати, бо за штатом він нам не передбачений. Наказ згори», — сказав зампотех «Дельфіну»
Однак перед передачею зброї командир вирішив використати її максимально ефективно.
«Я виходжу по рації на командира розрахунку цього СПГ, там був молодий хлопчина з позивним «Комар», який, на жаль, вже загинув, й кажу йому відпрацювати весь наявний БК по окупантах, які якраз почали рух в нашу сторону. Незабаром радіоефір ожив.
І тут на мене виходить старший начальник й каже: “Дельфін, є влучання в перші дві бехи, продовжуйте”»,— пригадує він.
Лише згодом стало зрозуміло, наскільки важливими були ті кілька хвилин.
«Як виявилося, тоді ми зупинили наступ російської колони морських піхотинців на Вугледар спільно з 72-ю бригадою», — говорить офіцер.
У 2024 році на нього чекало нове випробування.
Після успішної служби у 68-й бригаді його призначили командиром батальйону 5-ї окремої штурмової Київської бригади. Саме там він отримав завдання сформувати перший в Україні штурмовий спецпідрозділ «Шквал».
«Мені випала честь формувати перший в історії підрозділ, який складався з колишніх ув’язнених, які добровільно вирішили доєднатися до війська. Попереду були десятки поїздок до виправних колоній, сотні співбесід та непростий відбір майбутніх бійців», — каже комбат.
Вимоги були жорсткими: вік не старше 40 років, фізична витривалість, задовільний стан здоров’я, психостійкість, певні статті, за якими людина відбувала покарання.
Попри суспільні стереотипи, деякі кандидати вже мали бойовий досвід.
«Серед тих, кого ми відібрали в підрозділ були й колишні військові, які відбували покарання за певні злочини, також були й ті, хто відбував покарання за крадіжки, в окремих випадках засуджені за навмисне вбивство», — пригадує «Дельфін».
Згодом він дізнався, що лише на відборі кандидатів його місія не завершується.
«Мене викликав командир 5-ї бригади й повідомив, що я призначений на посаду командира спеціалізованого штурмового батальйону „Шквал“ у складі 5-ї бригади, який я власне й формував», — каже «Дельфін».
Перша зустріч із новим особовим складом була особливою. Перед ним стояли люди з різними долями, життєвим досвідом та минулим, але відтепер усіх їх мала об’єднувати одна мета.
“Коли ми вперше зібралися, так би мовити на перше наше знайомство, я привітав усіх новоприбулих з виходом на свободу, але наголосив, що тут тюремних правил та звичаїв не буде, що всі вони є військовослужбовцями Збройних Сил, а їх шлях розпочато з чистого аркуша. У нас є спільна мета — нищити ворога і звільняти наші землі«,— зазначив комбат.
Після цього розпочалися місяці інтенсивної підготовки, а далі — процес навчання та бойового злагодження, який був досить тривалим та ефективним.
Невдовзі батальйон отримав своє перше серйозне бойове випробування — операція на території Курської області.
«Ми заходили спільно з іншими нашими штурмовими підрозділами безпосередньо на територію Курської області. Задача стояла пробити коридор до Суджі, стабілізувати фланги для подальшого розгортання наших механізованих та десантно-штурмових підрозділів, які будуть там закріплятися, й дочекатися підходу основних сил», — пригадує командир.
Після виконання цієї задачі його підрозділ перекинули знову на Вугледар для прикриття виходу оборонців міста.
На той момент оборона Вугледара добігала кінця. Українські військові утримували місто в надзвичайно складних умовах, а росіяни безперервно тиснули з усіх напрямків.
«Це були фактично крайні декілька тижнів оборони міста. Задача була стабілізувати і контролювати вихід наших військ, але це було дуже складно, противник тиснув з усіх сторін не шкодуючи власних людей та засобів», — розповідає військовий.
Після Вугледара в його кар’єрі відкрилася нова сторінка. Його призначили командиром 21-го мотопіхотного батальйону «Сармат» у складі 56-ї бригади.
Наприкінці розмови, коли мова заходить про особисте, «Дельфін» надовго замислюється. Після років війни, втрат і численних боїв його мрія звучить напрочуд просто.
«Мрію про закінчення війни, хочу дожити до моменту, щоб відсвяткувати весілля доньки в Парижі, коли вона виросте. І щоб наші з вами діти ніколи не воювали», — каже офіцер.
Можливо, саме заради цього сьогодні тисячі українських військових продовжують тримати фронт. Щоб одного дня війна залишилася лише страшним спогадом, а мрії про мирне майбутнє перестали бути мріями.
Фото з особистого архіву «Дельфіна».
