Місто і регіон

Втеча від війни і зруйнований дім: історія однієї родини з Чернігівщини (Фото)

Будівельні матеріали м.Ніжин

З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України з’явилося безліч сумних і трагічних історій різних українських родин. Людей продовжують вбивати та ранити, знищувати їхнє житло та грабувати, а жорстока реальність довкола залишає глибокі травми на все життя. Війна перевернула життя мільйонів…

Журналістам Mynizhyn.com свою історію війни розповіла Світлана Стародубець. ЇЇ родина перебувала у с. Припутні Ічнянського району, що на Чернігівщині.

Ранок 24 лютого 2022 року запам’ятається назавжди всім жителям України.. Розкажіть, де саме вашу родину застала війна?
Ми з сім’єю живемо у Чернігові. 24 лютого о 6 ранку мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна… Було чути постріли зі сторони Городні і вибухи були все ближче… Зателефонували наші знайомі і пропонували їхати до Львова, але я не могла залишити стареньку матір, яка живе у с. Припутні. Туди ми й вирішили поїхати і думали, що там будемо в безпеці, адже наше село знаходиться трохи віддалено від центральної дороги, в стороні. Планували, що побудемо там на вихідних, все скінчиться і повернемося додому.
 

Коли російські війська почали наступ на ваше село? Що в ті дні відбувалося, як поводили себе окупанти?
Вже 25 лютого мимо нашого двору почали їхати колони ворожої техніки. Коли вони їхали, здригалася земля! У нас був пес Рекс, кавказець, він сидів тихо і навіть не гавкав. От з 25 лютого ми стали окупованою територією. Бомбили між Припутнями і Дорогінкою. Колони їхали кожного дня, по 40, 60 одиниць техніки. Там була різна важка військова техніка і за весь період окупації через наше село пройшло близько 3000 одиниць. Коли їхали колони, окупанти стріляли, куди очі бачать: з автоматів, БТРів, навіть з танків! У нас у селі вони вбивали мирних жителів, які просто зустрілися на їхньому шляху. Двох чоловіків розстріляли в автівці: їх підірвали і люди згоріли заживо! А ще один чоловік з дружиною їхали на велосипедах у сусіднє село на похорони до батька і окупанти розстріляли їх з автоматів (Окупанти обстрілювали Ніжин з лісу біля Припутнів). У Припутнях рашисти виїжджали в поле, ставили «Гради» і гатили в сторону Ніжина та Києва. Одного разу випустили понад 100 ракет! У нас вікна дзвеніли, бо вони стріляли в 500 м від нас. Попід нашим городом везли поранених, прилітали гелікоптери. Деякі з них приземлялися на полі, забирали поранених, а інші кружляли над нашими будинками.

Що прийшлося пережити вам? З якими жахіттями зіткнулася саме ваша сім’я? Як вдалося залишитися живими?
Коли починалися обстріли, ми тікали в погріб, а коли не встигали, то ховалися в хаті, подалі від вікон. Звичайно їжа у нас закінчувалася, світла не було, ліків також. Лише картопля та консервація. А нас 7 чоловік: рідні та куми. В магазині харчі закінчились і завезти їх не було звідки. Мама пекла хліб, ділилися продуктами з сусідами. Лише тижнів через три нам почали привозити хліб з Ічні через понтонний міст, що на річці Удай. Видавали по пів буханки на одну особу. Так ми жили до 27 березня. А от потім почалися справжні випробування для нашої сім’ї та для односельчан. 28 березня ми займалися своїми справами і навіть подумати не могли, що ці три тижні ми жили більш-менш «спокійно». Адже цього дня почалось справжнє пекло! Десь близько 12 години мій чоловік забіг до хати і сказав, що в сусідню оселю прилетів снаряд і нам треба негайно ховатися в погріб! На збори часу не було, хто в чому був так і побігли. З погреба ми чули постійні обстріли, було дуже страшно і всі вони прилітали у наш двір!.. А потім прилетіло і в погріб. Ми почули їдкий дим, почали тікати звідти, але опинилися під завалами. Чоловік вибив двері і почав вибиратися з-під завалів, а ми за ним. Коли я виходила, на мене почали падати уламки, обвалився погріб і я впала, дуже сильно поранила ногу і забила руку. Я не пам’ятаю, як ми звідти вибралися, тільки чула, як чоловік кричав: «Тікайте до сусідів!». Він залишився вдома і побіг одв’язувати Рекса, витягував його з сараю, але
він так злякався, що нікуди не хотів іти і бідолашний згорів заживо. Чоловік випустив із сараю порося, вивіз автівку з двору, а тим часом вогонь охопив весь наш двір: переходив з погреба на літню кухню, на сарай, на
млин, він охоплював все навкруги! Коли на вулиці стало тихо, ми прийшли додому і побачили весь цей жах! Горіло все на нашому подвір’ї. Хата розбита, вікна повибивані і вогонь підбирався до хати! На дворі надходила ніч, холодно, спати нема де. Наші хлопці цілу ніч були біля хати, намагались зупинити вогонь, але в колодязях воду вичерпали, не було чим гасити полум’я. Вогонь повністю так і не загасили. А ми з дівчатами пішли ночувати до сусідів. Переосмислити те, що відбувалось, було дуже тяжко. Жити нема де… Це було справжнісіньке пекло! Наступного дня, 29 березня, ми переїхали до центру села, де нам дозволили пожити наші знайомі з Ніжина. Там невеличка хатка, яка на той час була пуста. 30 березня ранок розпочався не спокійно: лунали постійні постріли та було чути вибухи. Ми просиділи в погребі десь 6 годин і було чути, як російські війська зайшли в село. Вони заїжджали до людей у двори танками, люди боялись, ховалися! Було чути, як вони відкривають ворота та руйнують все на своїй дорозі. До нашого погорілого подвір’я заїхало чотири танки і все, що не згоріло, окупанти зруйнували. Коли настала тиша, ми повиходили з погреба, і десь через півгодини до нашого будинку прийшли шість чеченців і один росіянин.
Вони наказали нам пов’язати на руки білі пов’язки, аби було видно, що ми мирні люди. Потребували документи, телефони, допитувалися у наших хлопців, чи не служать вони в ЗСУ чи в тер обороні, погрожували, що можуть нас вбити. Нишпорили по хлівах, по підвалах, шукали зброю. Це продовжувалось вічність! Потім прийшов ще один чеченець і щось на їхній мові всім наказав. Після цього окупанти почали швидко збиратися і наказали нам ховатися в погребі, сказали, що Київ буде бомбити наше село. Забрали в нас продукти і навіть шоколадку, яку ми приготували дитині на День Народження…і пішли. Того вечора, намагавшись втекти з Припутнів, одна сім’я підірвалися на міні. Чоловіка з дружиною розірвало на шматки . Діти вижили . Дівчина 26 років зараз перебуває в Київській лікарні в тяжкому стані, а 12-річного хлопчика лікують у Прилуках.
 

Як вашій сім’ї вдалося виїхати із села і коли?
31 березня прийшли НАШІ хлопці з ЗСУ. Вони були такі прості, такі рідні!..Більше рашистів у нашому селі не було. До Чернігова ми поїхали 25 квітня, де нас зустріли розбиті, спалені будинки: все таке сумне… Але в місті було все чисто і прибрано. Всі мої рідні раді, що наші будинки у Чернігові вистояли, що місто розквітає, але вночі сняться страшні сни про те, що нас обстрілюють і забирають у полон чеченці. І ти просто прокидаєшся від страху і з полегшенням видихаєш: ми всі живі і ми у безпеці. 

Фото сім’ї Стародубець до війни та під час окупації

 

 

Якщо хто має можливість допомогти родині, яка постраждала від війни, номер картки у Приватбанку:
5168 7554 6533 0716 Манзій Лідія Михайлівна
(це мама Світлани Стародубець, у якої зруйновули дім у с. Припутні)

Розкажи свою історію війни… Якщо маєте, що розповісти, пишіть нам на меіл:
Mynizhyn.com@gmail.com, адже кожна історія — це свідчення героїчного протистояння нашого народу.
Розстрілювали людей, ночували в хатах: село Припутні на Чернігівщині, яким курсували росіяни:

Відео: Суспільне
«А відчуття на серці, що в різних куточках України гинуть незнайомі, рідні люди» – з просторів інтернету.
Далі – без коментарів…

Джерело: mynizhyn.com
2022-05-28 11:51:45

Магазин Автозапчастин м.Ніжин