Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Вода тобі не годиться, ти нацист! Розповідь волонтера, якого 3 дні катували у полоні

В одній з аптек Харкова 26-річний Олексій Семіков купує ліки і засоби гігієни для Анастасії Осетинської та її чоловіка. Жінка пояснює, що він лежачий. Саме через це і не виїхали з Харкова, як більшість сусідів. Вже майже місяць подружжя мешкає у підвалі, в квартиру жінка підіймається зрідка, взяти необхідні речі, і то лише у супроводі Олексія, бо сама боїться.

Її будинок у самому центрі Харкова, поруч з обласною державною адміністрацією. І коли 1 березня рашисти влаштували чи не найжертовніший ракетний обстріл у Харкові – тут у підвалі ховалися десятки людей. Нині майже всі роз’їхалися, каже пані Анастасія. І Олексій – чи не єдиний, кого вона може попросити про допомогу.

Спасибі йому, що тут є живі люди!

— Страшно, жахливо, хочеться повернутись, а нікуди. Під’їзд порожній. Спасибі йому, що тут є живі люди, інакше ми сидимо тут як кроти, я іноді виходжу тільки на сонечко подивитися, що воно є на білому світі, – каже Анастасія Осетинська.

В телефоні Олексія зо два десятки контактів людей, яким за час повномасштабного вторгнення встиг допомогти. До війни працював будівельником, тож вставляє двері, лагодить вікна, купує продукти і медпрепарати стареньким, розповідає Олексій. Та нині волонтерить лише в межах Харкова.

Зав’язали очі, руки, забрали всі документи, особисті речі, гроші та повезли до підвалу

— Вже не їжджу, доїздився, довозився, взяли мене в полон, коли віз ліки, продукти для людей похилого віку. Тільки заїхав у Козачу (Козача Лопань – село за 5 км від російського кордону, – Ред.), вони кажуть: Ти їздиш, здаєш позиції наші, і нас тому обстрілюють.

Зав’язали очі, руки зав’язали, забрали всі документи, особисті речі, гроші та повезли. Після цього я вже не їжджу, боюся, територія дуже страшно окупована, і людей дуже багато, чоловіків в основному, беруть у полон і б’ють, при мені туди привезли ще чоловік 50… саме місцевих жителів.

Олексій жив у Козачій Лопані, це селище на кордоні з Росією, тимчасово окуповане російськими військами. Після того, як туди зайшла ворожа техніка, в магазинах дуже швидко зникли продукти, забракло ліків, і Олексій вирішив допомагати односельцям.

Я від початку війни хотів людям допомагати

— Небезпечно, але в нас дуже багато людей похилого віку, які без ліків, загинули мої сусідки, бабусі, вони померли, бо ліків, мабуть, не було. І спало на думку возити, я з самого початку війни хотів людям допомагати.

У супермаркеті мені безкоштовно хліб давали, коли казав, що я з Козачої Лопані

— Їздив у сусіднє селище на ферму за молоком, спочатку на велосипеді, щодня по 50 л привозив на район. А потім дізнався, що можна в місто їздити, оскільки в мене бензин закінчився, а в Козачій бензин не продавався з першого дня, взяв каністру, поїхав на велосипеді в місто, купив бензин, заправив машину.

Почав на машині більше і ліків возити, і продуктів, і швидше значно. Так їздив тиждень десь, що просили люди, брав списки, гроші давали, що замовляли, те й купував. У супермаркеті мені безкоштовно хліб давали, коли казав, що я з Козачої Лопані. І ось так само їхав і все, сказали, що навідник.

Доїздився, Олексію?

— 16-го я скупився, теж їхав туди, проїхав перший блокпост, і вже в Козачій Лопані мене наздогнала машина УАЗ, з неї вискочили військові, зав’язали мені очі, руки і кажуть: Доїздився, Олексію? Ніхто не їздить до міста, туди нікого не впускають, не випускають, а ти якось їздиш, ти, мабуть, навідник, нас обстрілюють через тебе.

Зв’язали, забрали всі мої особисті речі, документи, машину теж забрали, а я, виходить, віз ліки старим і маленькому хлопцеві, у нього діабет був. І вони мене посадили до УАЗу та повезли у невідомому напрямку. І коли вивантажували, була луска маленька на очах, я зрозумів, що перебуваю на вокзалі у селищі Козача Лопань. Вони мене кинули в підвал, і на підлозі зі мною лежала людина у військовій формі.

Зараз ми з тобою інакше розмовлятимемо!

— Стали мене бити, ставити питання, що там у місті відбувається, супермаркети працюють, говорю, люди ходять, аптеки працюють, комунальники місто прибирають, сміття вивозять. Вони кажуть – ні, це неправда, у нас зовсім інша інформація, і починають після цих слів мене бити. Вони змінювалися змінами по 2-3 год, прийшла інша зміна, взяла мене якась людина, каже: Зараз ми будемо з тобою інакше розмовляти!

Ти мав захищати “ЛНР”, “ДНР”

— Прив’язав до батареї ззаду руки, груди попереду, і почав бити. Запитує: Де ти був 8 років? Стрибав на Майдані? Я говорю: Ні, не стрибав! Він каже: Стрибав! І б’є мене мітлою, держаком від мітли, і так сильно б’є! І паралельно б’є ось цього за військову форму. Я його запитую: А де я повинен був бути ці 8 років? Він каже: Ти мав захищати “ЛНР”, “ДНР”, і після цих слів він мене як ударив, що перебив скотч, по руці так нормально вдарив, що рука відпала від скотчу.

Мене назад прив’язали, і після цього вони від мене відстали і почали бити людину у військовій формі, били її настільки, що вона вже сходила під себе. І кажуть: Твій друг уже обісцявся, а в тебе навіть ще немає ознак. І починають мене ще сильніше бити, так били, що я навіть біль перестав відчувати. Прийшла інша зміна, а там же людина лежить, під себе сходив, вони кажуть: Що з цими двома? Вони кажуть: Вночі приходив п’яний Джонні, бив їх до напівсмерті, ми думали, він їх уб’є. Потім вони теж нас побили, і я чую вибух на вулиці, і забігають люди.

17 березня 2022 року Козачу Лопань обстріляли забороненими міжнародними угодами касетними бомбами, голова Дергачівської громади В’ячеслав Задоренко повідомив про шістьох загиблих. За його словами, ворожі війська розбомбили вокзал, аптеки, магазини, інші цивільні об’єкти, а от місця базування окупантів дивом вціліли.

— Все це свідчить про навмисну цинічну провокацію кремлівських окупантів з метою звинуватити українську сторону, посіяти паніку та ненависть місцевого населення до Збройних сил України.

Я висловлюю щирі співчуття родинам загиблих. Впевнений у тому, що козачани – розумні мислячі люди, які не піддадуться впливу ворожої пропаганди. Ви чудово пам’ятаєте, як наше селище розвивалося за України, і чудово бачите, що сьогодні приніс у наші оселі “рускій мір” – лише біль, страждання, ненависть та розруху, – написав Задоренко.

Щоб переконати місцевих жителів, що селище обстрілювала українська армія, рашисти влаштували терор, згадує Олексій.

Стали привозити людей тишком-нишком, і так чоловік 15 привезли:

— Після обстрілу всі вийшли, залишилися якісь начальники і говорять: Я ж говорив, не можна дозволяти в центрі селища розмовляти по телефону, це точно якісь навідники були, йдіть зараз і кого бачите з телефоном на станції, відразу ведіть у підвал, з ними спілкуватимемося. І стали привозити людей по-тихому, і так людей 15 привезли.

Вивели нас на вулицю, ще сніг лежав, у такий павільйончик, поставили нас на коліна, говорять: Ставайте і головою упирайтеся в стіну, будемо по черзі кожного викликати. Я лежав, вони з цих чоловік брали, і чув, як б’ють їх. Я так лежав 2-3 години на землі, на колінах. Побили цих людей, до мене черга не дійшла, і завели нас у підвал і кинули на підлогу, і періодично били.

Коли вони мене били, я прошу, дайте хоч краплю води, вони: Ні, тобі не годиться, ти нацист!

— Коли вони мене били, я прошу  дайте хоч краплю води, вони: Ні, тобі не годиться, ти нацист! Кінець другого дня, вечір, вночі не сильно чіпали, а вранці кажуть: Вставай, Олексію, будемо з тобою говорити. Тримали нас три дні, третього дня нас відпустили, коли відпускали, кажуть: Олексій, ми тебе відпускаємо, але дещо ми забрали.

Я кажу: А що ж? Я віз ліки хлопчику маленькому і для старих, бензин. Він каже: Цього я не знаю. Машину ми тобі повернемо, а документи ми тобі не повернемо. А якщо надумаєш поїхати, ми тебе спіймаємо та розстріляємо, визнаємо тебе ворогом народу, усім скажемо, що ти навідник, що ти здаєш позиції і гинуть мирні люди. І змусили мене допомагати їм чистити територію, лід рубати, поки я не знепритомнів, бо три дні мені краплі води не давали.

Я там все життя живу, знаю всі доріжки, стежки

Коли Олексію віддали машину, він таки вирішив тікати в Харків.

— Я там все життя живу, знаю всі доріжки, стежки. Виїхав із Козачої Лопані, доїхав до Золочева і там вже зустрів наших, розповів їм цю історію і до Харкова доїхав уже спокійно.

Відтоді Олексій не був у Козачій Лопані й переймається долею людей, що лишилися на тимчасово окупованій території, адже рашисти людей з села не випускають.

— Виїхати взагалі неможливо, тільки в Білгород. Кажуть, що в Україну нікого не пускають, а насправді всіх пускають в Україну! Просто Росія не випускає з Козачої Лопані людей.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-03-30 00:32:08

Магазин Автозапчастин м.Ніжин