Війна між ними — не стіна, а дорога: як два брати пообіцяли зустрітись лише після Перемоги
Старший бойовий медик Ігор, нагороджений орденом «За мужність» за участь в операції на Кринках, розповів про свою службу на різних напрямках фронту, а також поділився зворушливою історією про те, як уже чотири роки не може зустрітися зі своїм двоюрідним братом — командиром роти Десантно-штурмових військ — через постійні бойові завдання.
Про це йдеться у розповіді, опублікованій на сторінці 211-ї понтонно-мостової бригади Сил підтримки Збройних Сил України.
Ігор, який до війни працював бригадиром, пішов до війська на початку повномасштабного вторгнення, бо, за його словами, «патріотизм просто зашкалював». Він вирішив стати медиком, щоб рятувати життя побратимів, і пройшов важкі, але надзвичайно реалістичні навчання.
Його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки фронту: на Херсонщині він займався евакуацією поранених, на Харківщині — зведенням фортифікаційних споруд, а на Курахівському й Покровському напрямках — інженерними загородженнями.
«Моя робота медика полягає в тому, щоб бути поруч, бути на підхваті. Люди по-різному реагують на поранення, і я завжди стараюсь максимально швидко надати допомогу», — розповідає Ігор.
Та найзворушливішою частиною його історії є розповідь про брата:
«Мій брат також служить у Збройних Силах, але у ДШВ. Пройшов шлях від рядового до командира роти», — каже він.
Попри те, що вони не раз опинялися на сусідніх напрямках, зустрітися так і не вдалося:
«Якось ми домовились побачитись — наступного дня він подзвонив і сказав, що їх перекинули на інший напрямок. Минуло пів року, знову були поруч — але брат повідомив, що поранений. Пройшов ще рік, домовились знову… і знову зустріч не відбулася», — сміючись, згадує Ігор.
«Ми навіть жартуємо, що, мабуть, доля не хоче нашої зустрічі до Перемоги. Але ми домовилися: після неї обов’язково побачимося — й обіймемося як востаннє і вперше водночас», — додає він.
Після війни Ігор мріє поїхати на відпочинок із мамою, сестрою та сином — тими, хто весь цей час чекає його вдома з Перемогою.
Як повідомляла АрміяInform, дев’ятнадцятирічна Анастасія, яка двічі тікала від війни, а у 18 років добровільно пішла до Збройних Сил, розповіла про свій шлях від відчаю на тренуваннях до перших двох збитих російських дронів-камікадзе «Молнія».
