Україна і світ

“Український мир”: Погреби за ПЦУ

"Український мир": Погреби за ПЦУ

Джерело: 112.ua

Оригінал на сторінці Євгена Селякова у Facebook

Село Погреби розташоване поруч з Києвом, і практично є продовженням Троєщини. Багато киян, які можуть собі це дозволити, побудували там заміські будинки, і їх легко зрозуміти – там дуже затишна і, в той же час, жива атмосфера. У лютому-березні 2019 року, вже після оголошення про надання Томосу про створення Православної Церкви патріархом Константинопольським Варфоломієм, в селі відбувся схід місцевої громади, який ухвалив постанову про перехід в ПЦУ разом з церквою.

Українська православна церква (Московського патріархату) оскаржила рішення в судовому порядку. Надійшли повідомлення про загрозу захоплення цієї церкви. УПЦ вже більш-менш навчилася реагувати на такі погрози на різних рівнях – від юридичного захисту до фізичної присутності. Іноді такі заходи виявлялися дієвими.

В інтернеті отримав поширення ролик з промовою священика УПЦ, о. В’ячеслава (Яковенка), перед фізично розвиненими молодими людьми в мілітарі з символікою, поширеною в середовищі українських правих радикалів. Сам отець В’ячеслав теж виглядав солідно. Він взагалі зовні солідний чоловік із сильним голосом, твердим, але добрим поглядом. Я не знаю, наскільки доречно говорити про “іконостас медалей” на грудях священика, однак на церковному вбранні це виглядало переконливо. Драматургія ролика і образ, що складається по ходу перегляду, прості, сильні і чудово вкладаються в схему “захисники віри проти язичників”. Можливо, тому відеозапис став популярним і на даний момент набрав більше півмільйона переглядів.

Коли я запитав о. В’ячеслава про той випадок, він розповів, що медалі отримані після 2014 року за гуманітарну місію під егідою церкви у військових частинах на фронті, а також за роботу з ветеранами. Самим своїм виглядом отець В’ячеслав відкидає поширене пропагандистське кліше про те, що на пожертви для Московського патріархату практично “купуються кулі, які потім летять в українських військових”.

В оповіданні о. В’ячеслава про той випадок і обстановку в Погребах взагалі мене здивувала особлива деталь, яка вибивалася зі звичної по інших місцях картини. Він розповів, що парафіяни УПЦ стикаються з моральним тиском на рівні звичайного, повсякденного життя. Це звучало дивно, адже зазвичай драйвером переходу з УПЦ є люди з місцевих адміністрацій, політичний актив, бізнесмени тощо, а на низовому рівні, на рівні спілкування між собою, парафіяни залишаються включеними в товариство, нерідко становлячи більшість активно віруючих. Необхідно було з’ясувати, у чому справа. Навіть зараз, у вік інтернету, найкращий спосіб у чомусь розібратися – це поїхати на місце і побачити все власними очима. Це я і зробив.

"Український мир": Погреби за ПЦУ

Храм закритий, служби в ньому не проводяться. За збереженням приміщення і цінностей стежить найнята охорона. Швидше за все, оплачує охорону або безпосередньо УПЦ, або її друзі. Охоронець ночує в церковному будинку. Як він сказав, “спасибі, що вдалося домовитися, щоб нас сюди пустили, а то довелося б як собаці, на вулиці стирчати. А ми ж просто майно охороняємо, і хто б не переміг у суді, це ж для них робиться”. Місцеві віряни щонеділі приходять відслужити службу на галявині перед церквою. Ті, що приходять, хочуть, щоб перехід у православну церкву України нарешті здійснився. Себе вони бачать ображеною стороною. За їхніми словами, потужна і багата Українська Православна Церква Московського патріархату застосовує весь свій вплив для того, щоб перешкодити їхнім законним і справедливим бажанням. Бажають вони молитися в церкві, яку самі побудували, і щоб не було “московських попів”.

Серед тих місцевих жителів, з якими мені вдалося поспілкуватися, зустріти симпатиків УПЦ не вдалося. На той час, поки храм закритий, глава адміністрації сусіднього міста пропонувала навіть виділити автобус, який по неділях міг би возити віруючих в діючий там храм. Однак парафіяни не хочуть цього робити, оскільки той храм теж належить, як вони виражаються, Москві. Звідси стає зрозумілим те відчуття тиску, який відчувають на собі деякі, що залишилися вірними колишній церкві, парафіяни УПЦ.

У цілому, село Погреби не схоже на дуже релігійне. Люди, які отоварюються в “Форі”, їздять у Київ на роботу, жителі заміських котеджів, схоже, не відчувають такої вже великої потреби у відвідуванні храму. Можливо, якщо б настоятель храму більш активно проводив у селі місіонерську діяльність, якщо б він набрав більший авторитет, то і прихід зберігся б у більшому складі. З іншого боку, протистояння всередині громади могло б стати більш масштабним. На даний момент не схоже, щоб навіть позитивне для УПЦ рішення суду могло б у найближчій перспективі знову повернути їй серця погребинців.

Як не шкода, але затриматися довше кількох годин я не міг. Знати більше про село і його визначні пам’ятки історії мені не вдалося. Однак дещо особливе, крім вражень про стан українського світу в цій точці карти, мені вдалося вивезти. Це Ідеальна полуниця з великої літери “I”, яку я купив, опитуючи бабусь, які торгують на маленькому ринку. У Києві такої полуниці не знайдеш.

П. С. В “українському мирі” ані дня без новини.

Буквально через кілька днів після того, як я побачив таку, загалом, втішну для ПЦУ картинку, хтось в Погребах вирішив додати жару. Сільські активісти прийшли прямо до церковного будинку і вигнали охоронця. Для цього їм знадобилося вибити скло у вікні приміщення, а потім забризкати охоронцеві очі сльозогінним газом. Ох, люди, люди…

Євген Селяков

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику “Думка”, ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]


Джерело: www.112.ua