Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

У сусіда із дев’яти дітей померли шестеро – розповідь Ганни Слободян, яка пережила Голодомор

Слободян Ганна Павлівна, 1929 року народження. Пережила Голодомор у селі Іванківці (сьогодні Хмельницької області).

Народилася у звичайній селянській сім’ї. Бачила, як її батько із успішного господаря перетворився на безправного колгоспника.

Спогади Ганни Павлівни записала команда Національного музею Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду.

 – На батька мого казали, що він куркуль. Але який він куркуль? Він мав коні, воза й сани. Ми мали поле і мали коні свої. Тоді вважалося, що одноосібники, чи до кого там нас зараховували. Тоді вже й такі були, що  мали сівалки свої, віз, коні, сани, – розповідає Ганна Павлівна.

Були в селі й заможніші люди. Купували нову механізовану техніку для сільськогосподарських робіт, наприклад сівалки, віялки, молотарки. Бідніші односельчани мали землю, але в них не було тяглової сили, тому вони за плату наймалися на сезонні роботи до інших господарів.

– А таких було багато, що не мали ні коней, ні воза, ні саней. Нічого. Але бідніші допомагають у жнива багатшим і жати, і вантажити ті снопи, і возити, й молотити. А потім багатші дають (це ті, про яких кажуть “куркулі”) біднішим воза, коней. Тобто одне одного підтримували. Допомагали одне одному, бо були всякі, – стверджує Анна Слободян.

Закарбувалося в пам’яті жінки, як прийшли чужинці (найімовірніше, радянські активісти) і відібрали останні запаси, з якими сподівалися дожити до нового врожаю, і останні засоби для виживання: коней, корову й зерно.

– Приїжджають, приходять, здається, четверо чоловіків – такі дужі, високі, гарні – і одразу до хліва. Коней вивели, прив’язали, запрягли у віз. А тоді почали носити мішки. Бо батько залишив собі на весну на посів і щоб до нового врожаю вистачило сім’ю годувати. І вони почали ті мішки вантажити.

А ми з братиком старшим все деремося на той віз, бо думаємо, що тато поїде…Навіть на думку не спало, що це вони забирають все. А вони нас за хребет – і з того воза скидають. А ми знову дряпаємося. Вони хліб завантажили – нас батогом із тим братиком… як вдарять. А тато стояли і нічого не казали, бо не було, що й сказати, – згадує Ганна Павлівна.

Після цього забрали ще плуг і борону. Тож і дорослим, і дітям доводилося шукати харчі хоч де. Ішлося про виживання, тому їли всю їстівну зелень.

Тоді ще маленька Ганна ходила з братом і рвала в сусідів посіяний, незрілий горох. І навіть ту торбинку з горохом активісти видирали просто з дитячих рук.

– Тато торбинку з тим горохом кинув у яму. Наче й не видно тої торбинки. Але вони полізли і торбинку витягнули. А я за ту торбинку… та й хотіла в нього видерти. То він як шарпнув, як сунув мене, а другий забирає з печі те, що лишилося. Там ще відерце стояло. Побили жорна і поїхали, – розповідає Ганна Павлівна.

Страви вигадували хоч не ситні, але ті, які давали змогу протриматися живими.

– Збирали кропиву, лободу. На берег прокрадалися, а там кінський щавель, такий, що його можна їсти. Оце накришать. А ще ходили з братом на те поле, що під селом, а там вже пшениця була. Тільки-но колосочки відквітували, і тільки-но зав’язалася ще зелена пшеничка, зовсім молоденька. Тато в макітрі макогоном потруть ту пшеницю – а ми ж уже назбирали здоровий горщик кропиви та лободи – І все це змішують. Так ми перебивалися, – згадує Ганна Павлівна.

Ходили в поле й по колоски. За це, щоправда, світило 10 років тюрми.

– Як поле достигало, ходили з братом красти. Беремо ножі і йдемо різати ті колосочки. Він в торбинку, я в торбинку. Принесемо – вони вже достигли – а тато в ступці потовчуть. То вже й пристосовувалися. Робили з дерева такі округлі ступки. А хто десь трохи заліза знайде, той залізом – так воно хутчіше. Але тато дерев’яними товк.

Пощастило, що поряд був ліс.

– Ходили по гриби в ліс, у нас ліс був близько. Підемо, назбираємо, начистимо. А мама їх сполоще у воді, вимиє. В горщик, до жару поставила – киплять, покипіли. Як є чим підбити, то підіб’є, то воно таке, як затирка. І жодне не вмерло, – розповідає жінка.

Люди намагалися підтримувати одне одного попри те, що часи були важкими однаково для всіх.

– У тата був один знайомий, що приторговував. А в нас тоді ріс великий садок – яблука, сливки, грушки. Так той знайомий мав коника й возик. Тож він приїжджає, все, що краще, забирає, а потім каже: “Суши, я в тебе й ті заберу”. То він як приїжджав, завжди провозив нам зо дві склянки круп та борошна трохи. Він нас тоді сильно підтримав, – згадує очевидиця Голодомору.

Смертей було дуже багато, згадує очевидиця.

– На дітей страшно було дивитися. А як же шкода. Люди вмирають – щодня двох-трьох померлих вивозять. Як їх ховати? Якщо мале, то винесли, а то бувало хтось –  рядно на плечі й зо двох тягне до ями. І так їх ховали, цих людей. Дуже тоді вмирали. У сусідів  п’ятеро дітей померло. А ще батько розповідав, що в сусіда було дев’ятеро дітей. То троє лишилося, а шестеро померли з голоду, – розповідає Ганна Павлівна.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-11-23 18:32:34

Магазин Автозапчастин м.Ніжин