Три роки на фронті. Відверте інтерв’ю з командиром мінометної батареї про бойовий досвід, мотивацію та жінок у підрозділі

2 дні назад

108 8 хвилин читано

Так говорить командир мінометної батареї 130 батальйону 241 бригади київського ТРО капітан ЗСУ Владислав Пінчук.

Він став до лав ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку — Ірпінь, а далі, як каже він сам, «понеслася». За три роки на війні набрався і бойового досвіду, і особливостей комунікації з людьми зі свого підрозділу. Наголошує, що командирові важливо вміти тримати слово.

«Пообіцяв відпустку — відпусти. Пообіцяв покарання — карай», — ділиться досвідом офіцер.

У інтерв’ю АрміяInform капітан Владислав Пінчук розповів про особливості роботи мінометників на цій війні та як змінилися підходи в їхній роботі; про жінок у своєму мінометному підрозділі; про синергію роботи різного озброєння на фронті. Та, звісно ж, про власне бачення справедливого завершення війни та те, про що мріє понад усе.

«Я настільки ненавидів москалів, що просто дивитися і спостерігати за ними я не зміг би»

— Як ви опинилися в Силах оборони України? Розкажіть про свій цивільний досвід.

— У цивільному житті я — фотограф і контент-creator. Багато років займався фото-, відеозйомками, у мене був свій продакшн. Це доволі довга історія, яка страждала і від ковіду, і від революції. Але я ще зі школи займався фотографією, потім — комерційною зйомкою.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, то взяв собі буквально день-два на те, щоб убезпечити своїх близьких, а потім задумався — а що далі робити взагалі? Куди йти?

Була невелика думка, що треба, можливо, йти в армійські фотокореспонденти чи якимось фіксером, але я настільки ненавидів москалів, що просто дивитися і спостерігати за ними я не зміг би (сміється — ред.). Тоді й зрозумів, що до лав Сил оборони треба долучатися так, щоб вбивати москалів, виганяти їх із нашої землі.

Через соцмережі дізнавався про підрозділи. І прийшов у територіальну оборону Києва зі своїм дроном. Це був десь третій день повномасштабного вторгнення.

На той час у мене за спиною була лише військова кафедра. Мені це було цікаво, бо моя цивільна освіта була пов’язана якраз зі зв’язком. І військова кафедра була у напрямку військового зв’язку теж. Це було досить цікаво.

— Розкажіть про географію вашого бойового досвіду: від Київщини до нинішнього часу…

— Найперший досвід — Ірпінь, Буча. Найперші бойові… Здається, тиждень пройшов з початку повномасштабного, коли мене запитали командири: «Поїдеш в Ірпінь? Там війна». Я погодився.

Згодом ми перейшли в інший батальйон — і понеслось: Харківський контрнаступ, Донеччина, Бахмут, Білогорівка, Іванівське, Часовий Яр, Куп’янськ. Географія достатньо широка. Ми були тим батальйоном, який постійно передають до когось — і ми, можна сказати, побували в місцях, де криза і де треба додаткові сили.

— Що за три роки повномасштабного вторгнення далося вам найважче?

— Втрати людей, які були під моїм командуванням. Перші втрати — це якийсь внутрішній злам. Доти було більше авантюризму. А тут почали гинути люди — і ти розумієш, наскільки висока ціна кожного рішення…

Особисто для мене також були достатньо страшними перші бойові. Бо інколи все могло відбуватися на великому контрасті: ще вчора ти катався на борді десь в Буковелі, а вже сьогодні сидиш у підвалі в Ірпені й по тобі працює артилерія. Це страшно саме на контрасті.

«Міномети — це коли ти маєш вбити якомога більше живої сили противника»

— Пригадайте найяскравіший спогад зі знаком плюс, будь ласка.

— Війна — це геть невесело… А от вирватися з тих умов десь в Київ погуляти на тиждень — ось це весело. Це найбільш прекрасні моменти, коли ти на якийсь час тікаєш від війни, точно знаєш, що хтось відповідальний залишився, і займаєшся особистими справами.

Весело було, коли їдемо з побратимами на авто, я за кермом, по нас стріляє ворог, хоче нас вбити, — але не попадає! І ви вилітаєте звідти (з-під обстрілу — ред.) на адреналіні, чотири бородаті мужики! (сміється — ред.).

— Зараз говорять, що триває «війна дронів», а більш «традиційне» озброєння відходить на план другорядний. Ви ж — командир мінометного підрозділу. Яка все ж роль мінометників на цій війні?

— Якщо говорити умовно й традиційно: є піхота і є засоби підтримки. Тобто, піхота перебуває на передньому краї, а колективне озброєння (артилерія, міномети) намагається вибити ворога на дальній дистанції.

Але зараз ситуація кардинально протилежна: вся колективна складова (артилерія, FPV, розвідка, скиди) працює як одне ціле. Всі вони працюють на те, щоб до піхотинця ворог не дійшов. Ми теж не працюємо окремо мінометною батареєю, відірваною від підрозділу. Все працює в каруселі та синергії.

Міномети — це коли ти маєш вбити якомога більше живої сили противника — і є складовою частиною цієї синергії.

— Чи трансформувалася місія мінометників з 2022 по 2025 рік? Якщо так — як?

— Суть роботи не змінилась. Але змінилися підходи до маскування, до збереження життя мінометників. Бо з’явилися дрони й скиди, які намагаються нас повбивати.

Зараз не можна просто виставити міномет і стріляти у ворога. Зараз треба готуватися, маскувати позиції, шляхи під’їзду, вибирати час доби й так далі.

— Які технології спростили життя вашому підрозділу?

— Звичайно, це Starlink. Умовно кажучи, хлопці сидять в бліндажі, перед ними вже за кілометр ворог, а вони на зв’язку можуть бути 24/7. Звичайно, це неможливо уявити було раніше… Але це навіть психологічно дуже допомагає: коли ти відправляєш людей на позиції на сім днів, і вони не є відірваними від реальності. Порівняйте просто сім днів з інтернетом і сім днів без інтернету. Це ж зовсім інший підхід до роботи.

«Кожен день активні бойові дії: десь склад спалили, десь хтось біг — і не добіг»

— Ви командир підрозділу, в якому служать три жінки на рівні з чоловіками. Чи складно їм було потрапити в бойовий підрозділ, на яких вони посадах наразі?

— Спочатку було чотири дівчини, потім одна перевелась. Вони мінометниці. Одна з них — командир міномета, дві — навідниці. Середній вік: 30-35 років. Так, вони на рівні з хлопцями, працюють, наводяться, стріляють, командують. Досить досвідчені. Гендерна складова зникла.

На початку було 10 дівчат, які прийшли з навчального центру в нашу військову частину. Зізнаюся, що у мене був страх брати жінок у підрозділ. Але в цілому вийшло непогано, працюють. Усі мої страхи не виправдалися. Боявся, що дисципліна може постраждати — але ні. Єдиний критерій, який я відстоював: щоб вони були дужі, а не по 40 кг ваги. Бо пікап завантажити й пікап розвантажити — треба фізична витривалість, спортивна статура. Бо це — бойові посади, які вимагають фізичної активності.

— Пригадаєте найсмачніше відпрацювання по ворогу?

— Коли влучаєш — це завжди приємно. Загалом, у нас досить статична робота. Кожен день активні бойові дії: десь склад спалили, десь хтось біг — і не добіг (сміється).

«Чи складно не залазити в помиральну яму? Дуже складно»

— Як впливають на стан ваших підлеглих поточні новини, в тому числі — з Білого дому?

— Скажу за себе. Коли був у відпустці, то закралося відчуття, що все — війна закінчується. І з цією наївною думкою я повернувся назад у підрозділ. І зрозумів, що ні. Поспілкувався з командиром, дійшли висновку: нам своє робить. Бо як би не склалося: ЗСУ — це дуже важливий важіль для міцних переговорних позицій України. Тому нам, в полі, далі робити свою роботу…

Чи складно не залазити в помиральну яму? Дуже складно. Мені останнім часом так багато хотілось читати новин! Таке було, мабуть, тільки на початку війни.

Так, зараз є присутня тривога і невизначеність. Так, інколи приймаєш найгірший варіант (наприклад, що ми будемо ще довго воювати з меншою підтримкою), але інколи сподіваєшся, що буде якийсь більш позитивний розвиток подій.

— Як ви як командир підтримуєте боєздатність і мотивацію військових? Озвучте ці умовні кілька порад хорошого командира, опираючись на власний досвід.

— Найкраща підтримка, яку командир може дати людям — дозволити їм відпочити, дати їм можливість відпустки чи навчання. І ти нічого кращого не зробиш для підтримки ментального стану бійця, ніж 10 днів із сім’єю.

На початку повномасштабного вторгнення мені здавалося, що важливими є одні якості хорошого командира. Тепер — інші. З часом це змінюється.

Зараз я вважаю хорошим командиром того, хто:

Розв’язує проблеми людей, допомагає їм. Бо солдат, на якого забили, — накази виконувати не буде.
Має високий рівень компетенцій. Знає своїх людей, озброєння, тактику.
Якщо обіцяє — то виконує. Важливо вміти тримати слово. Пообіцяв відпустку — відпусти. Пообіцяв покарання — карай.
Бути з людьми в «одній тарілці»: відчувати ті складнощі, в яких вони перебувають; їздити разом з людьми. Люди відчувають: коли ти з ними — тобі більше довірятимуть.

— А що ви для себе робите, як командир, щоб «металочку» підтримувати, якісь рецепти на щодень?

— У мене раз на тиждень сесія з психотерапевтом, де я звіряюся з реальністю в тому сенсі, чи не з’їхав я ще з глузду (усміхається). Я ще з минулого літа зрозумів, що мені це треба.

Плюс у мене є собака. Арчі. Їздить зі мною досить часто. Увечері, коли лягаєш спати, і собака поруч із тобою сопе — це кайф.

Також важливим є спорт і фізичні навантаження. Якщо десь в досяжності є спортзал — ідеально взагалі!

«Найбільш базований наш страх — страх невідомості»

— Що б ви порадили цивільним, які через різні страхи бояться поки що приєднуватися до ЗСУ. Як долати ці страхи?

— Найбільш базований наш страх — страх невідомості. Тому я радив би цивільним, які ще не приєдналися до ЗСУ, знайти собі класний підрозділ. Про це всі говорять, але я повторю. Раджу знайти той підрозділ, де служити цікаво, нормально, адекватно, зрозуміло. Звичайно, що війна — це не курорт. Тут страшно і важко. Але треба розуміти, що є суперцікаві професії й підрозділи з адекватними людьми й командирами.

Тому варто познайомитися з військовим, який вже служить. Чи з командиром підрозділу. Запитати, хто їм потрібен з людей у підрозділі. Або навпаки: знайти професію, яка тобі цікава. Наприклад, оператор дрона. Починай шукати, як цю професію освоїти, літай на симуляторі, спілкуйся з іншими операторами, і коли вже шукатимеш підрозділ — матимеш базовий досвід і розуміння процесів. У цьому можуть дуже допомогти рекрутингові центри військових частин.

Чи відштовхуватися від своєї цивільної професії — бо у війську є дуже багато різних вакансій.

— Що для вас буде завершенням російсько-української війни?

— Питання дуже складне. Воно невід’ємно пов’язане із загальноукраїнським відношенням до цього. Зараз ми живемо в такий час, що ситуація змінюється ледь чи не щодень; з’являються якісь нові змінні. Особисто для мене завершенням війни буде збереження державності, суверенітету і незалежності. Це має бути Україна з визначеними кордонами, з обраним президентом, урядом. Це має бути держава з українською мовою, нашою валютою, нашими людьми, сильною армією. Це для мене і буде завершенням війни.

Бо програш у війні чи завершення з невизначеністю — це ж теж завершення?.. Тому для мене завершення — це про позитив для України, з реальними, а не ефемерними деталями.

— Знаю, що в лютому у вас була відпустка невеличка… Чим займалися?

Так, три тижні у мене було навчання для офіцерів, після цього попросив тиждень відпустки. Залагодив кілька своїх справ, побачив рідних, близьких, друзів. Цінно походити вулицями Подолу, побачити інших людей. Бо люди в армійському середовищі досить схожі: цілеспрямовані, злі та відважні. А тут — інші люди, з ними цікаво поспілкуватися. Посидіти в кав’ярні, почути та підтримати світську розмову.

Також під час цієї відпустки я встиг побувати у Львові й покататися на сноуборді в горах.

— Про що ви мрієте?

— Моя мрія?.. Я в себе на Подолі прокидаюся у своєму ліжку, поруч — мій пес, і мені нікуди не треба. У мене вільний день. Мене ніхто не очікує, в тому числі — на службі. Я беру собаку і йду гуляти в парк навпроти кінотеатру «Жовтень», пити каву, знайомитися з іншими собаками. І я можу просто вимкнути телефон — і нічого не відбудеться. Оце моя особиста внутрішня мрія.