Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин Автозапчастини магазин AvtoBot м.Ніжин
Місто і регіон

«Тещины блины» для українських селян

Микола ТИМОШИК

Повзуча русифікація та денаціоналізація добралася й до села

У цій розповіді,  кожен хай спробує поміняти назву села чи містечка, де  мешкає сам. Переконаний: реальна картинка духовної деградації і денаціоналізації, що  її побачив недавно автор цих рядків у Олешні, на жаль, буде схожою. Із ситуацією, скажімо, в рідній авторові Данині чи Терешківці, Черняхівці, Галиці…  

Олешня – типове чернігівське село в кількох десятках кілометрів на північ від Чернігова знане в багатьох далеких світах. Передусім тому, що там народилася  й виросла дивовижна українська патріотка Софія Русова. Дивовижність її в тому, що направду не мала в собі жодної краплини української крові (батько – швед, мати – француженка). На недавно минулий лютий припадала кругла дата її пам’яті  – 80-ліття від дня упокоєння (на вимушеній еміграції в Празі). А в лютому наступного року – також знакова дата: 165 років від дня її народження.



Журналістка Галина Дацюк всередині колишнього маєтку Ліндфорсів-Русових

Кажуть, у цьому селі можна й тепер відчути дух великої родини Ліндфорсів-Русових. Особливо коли  відважишся  увійти крізь  стіни колись знаного на всю губернію, а нині напівзруйнованого маєтку чи пройдешся запущеними алеями спроектованого за англійським взірцем парку.  Село віддавна славиться й голубими озерами.

Микола Тимошик, русифікація, села, Олешня, Голубі озера
Пам’ятний знак Софії Русовій у центрі Олешні


Першим пунктом знайомства стало поштове відділення. Окремий цегляний будинок неподалік головної вулиці, але виглядає так, ніби давно на замку: від шарпання негодами колись побілені стіни – рябі, вікна й двері давно не фарбовані. Про те, що тут – діюче поштове відділення, вказує прикріплена до стіни жовта скринька із синьою емблемою оновленої «Укрпошти». Умить згадався захмарний розмір щомісячної зарплати головного поштаря України, який не піддається здоровому глузду, бо сягає мільйона гривень. 

Микола Тимошик, русифікація, села, Олешня, Голубі озера
Парадний вхід до діючої пошти в українському селі


Службовою особою цього дому виявилася сама завідувачка, яка від початку  й до кінця розмови уперто спілкувалася зі мною російською й на запитання, чи й із селянами так, відповіла фамільярно і виклично: «Канєшно, я жє нє местная».

Співбесідниця Ірина з українським прізвищем Мозгова виявилася  корінною чернігівкою, а на «не брудну» роботу в Олешні влаштувалася тому, що вийшла заміж за місцевого парубка. 
 
З її відповідей на запитання й постала ось така собі типова інформаційна картина сучасного українського села. І я б назвав її моторошною і безпросвітною. 

Судіть самі. 

На 860 мешканців сюди надходить за передплатою трохи більше ста примірників газет. Журналу – жодного.

Які читацькі смаки в сучасних олешнянців?

Із всеукраїнських видань лише по одному – «Сільських  вістей» і «Голосу України»; по 15 – районної газети «Життя Полісся» та обласної «Чернігівський Вісник». Все інше – «Гарт», яку упродовж років редагує відомий український поет Дмитро Іванов. Колись суто українськомовний «Комсомольський гарт» за редакторства лауреата Шевченківської премії  Іванова, звісно ж, «на численні прохання трудящих», отримав, після вкорочення в назві комуністичного слова «комсомольський», російськомовний дубляж. І результат такого нібито непомітного чинника русифікації мешканців Принесення не забарився: російськомовний «Гарт» фактично «роздавив» колись монолітних українськомовних читачів. У тій же Олешні на 100 примірників «Гартів» 70 – російською мовою.
 
Олешня – село сільрадівське, отож, має і власну публічну бібліотеку. Але туди місцева влада вважала за потрібне передплатити через місцеву пошту лише примірник «районки». Ні про «Слово Просвіти», ні про «День», ні про «Літературну Україну» тут не знають.

Схоже на те, що читацькі смаки тут формує лише ось ця російськомовна і російськомисляча невістка села – завідувачка пошти. І що сільраді чи тій же сільській інтелігенції з числа учителів цілковито «фіолетово». Свідченням тому – асортимент періодики, який викладено на окремих столах, поруч із іншим супутнім крамом – миючими засобами, тарілками, туалетним папером, консервами, який раніше можна було придбати щодень у закритих нині «Сільмагах». 


Микола Тимошик, русифікація, села, Олешня, Голубі озера
Колись тут селяни могли підстригтися і зробити модну зачіску

Розширення видів діяльности «Укрпошти», як відомо, продиктоване економічною доцільністю. Реалії життя глибинки нині такі, що поштове відділення в селі може бути закрите, якщо в ньому не буде продано товарів на суму, яка покриє і зарплату завпоштою, і «навар» для перерахування «центру». 

Якою ж інформаційною продукцією вирішила заробляти «Укрпошті», де головний поштар країни має мільйон гривень платні за місяць, моя небагатослівна і не прихильна до української мови співбесідниця в Олешні?

Здебільше це журнали.  Всі – кольорові, друковані на глянцевому папері. Записую назви мовою оригіналу: «Тещины блины», «Бабушкин кампот», «Баба Шура», «Выпечка», «1000 мелочей дачнику», «Торты», «Салаты», «30 рецептов целебных настоек», «Цитрусовые на подоконнике». 

Із «серйозних» видань – «Совершенно секретно», «Аргументы и факты в Украине», «Хозин».

Подбали й про найменших. Батьки народжених в Олешні дітлахів можуть, не вибиратися в Ріпки чи Чернігів, а купити в своїй пошті-крамниці дитячі видання. Але які? Це – дєтская газєта «Тридесятое царство», газєта для дошкольніков «Маленькие академики». Є ще «Большой Слон». 

Як професіональний журналіст, добре поінформований про зміст сучасних загальнонаціональних Каталогів передплатних видань. Але лише тут, в Олешні, довідався, що в поштових відділеннях України можна купити газети, про існування яких раніше й не підозрював. Як вам, читачу, «45 суток»?  Чи не нагадує це відоме всім радянцям «15 суток»? Ще одне відкриття – «Однако, Жизнь». Це жахіття іменується в підзаголовку як  познаватєльно-развлєкательная газєта для женщін і мужчін. 

І все це чтиво, виявляється, зареєсторване нашим мінюстом. Отже, для поштарки Ірини з Олешні – цілком дозволене і бажане для поширення в українських селах. Давно вже немає в нинішніх загальнодержавних передплатних каталогах «Малятка», «Барвінка», «Зірки». Через нерозважливість держави відправленні в небуття й новітні патріотичні видання  «Народна Армія», «Українське військо»…

Дорогою до школи, на додачу до шокуючих уяву вражень від відвідання місцевого поштового відділення, кілька разів зустрічаю  головною вулицею Олешні, що веде з Ріпок і Чернігова, виконані в кольорі мовою держави-агресора рекламні щити: «Пансионат «Голубые Озера». 


Микола Тимошик, русифікація, села, Олешня, Голубі озера
Штрихи до русифікації української Олешні

***

… Мій виступ на офіційній зустрічі з приїжджими педагогами  в Олешнянській школі на Софіїн День, звісно, випадав із загальної канви фольклорно-етнографічного дійства на сцені маленького актового залу. Сподівався, що «Однако, Жизнь» спонукає багатьох місцевих колег-просвітян протерти рожеві окуляри й подивитися відкритими очима на те, що діється недалеко поза школою і поза такими концертами. 

Втім, був заскочений реакцією молодої місцевої вчительки, яка відповідає за позакласну виховну роботу. «Вас неправильно проінформували! – випалила вона. – До того ж, поштарка не наша і ми не маємо на неї ніякого впливу».

Ось так – все просто, як у немеркнучій виставі «За двома зайцями»: ви, Проню Прокопівно, мовляв, «шото одно, а ми – шото другоє».

Видається на те, що  ментальність місцевої  інтелігенції й досі перебуває в тумані радянщини: влада не хоче, влада зволікає, у владі не ті люди, ми не можемо вплинути на владу. Немає й досі розуміння того, що влада – це ми. Це наша позиція, наша небайдужість, наші конкретні дії. Влада – це чиновники, які ми самі, на своїх умовах, маємо наймати, які живуть нашим коштом. 

Не влаштовує завпоштою? – А що заважає виконкому сільради ініціювати її заміну? Це ж компетенція місцевих органів самоврядування, а не олігархічного головного поштаря України. 
Голова сільради не такий? – А сільський сход для чого?   

***  
Колись в українських селах селяни знімали шапки перед двома представниками інтелігенції – Священником і Вчителем. Таким вірили, прислухалися до їхніх думок, радилися. Таких обирали до влади. За такими готові були йти «в огонь і воду».

А тепер у Олешні? 

Священик місцевої церкви, яку будував батько Софії Русової (він заповів  і поховати себе тут) щоденно молиться зі своїми прихожанами за «владу і військо» московське й поминає за здоров’я… головного московського попа. Учителів лишилася жменька. Та й ті, як і скрізь у селах, з острахом закриття чи скорочення, – зневірені, залякані, роз’єднані, розсварені. Одне слово, без усіляких там принципів.   
 
Де вона тепер, справжня інтелігенція української глибинки? 

Та, яка не прогинається, не продається. Яка знає багато і бачить більше. Менталітет і дії якої сформовані не на подачках хронічно не компетентної і не патріотичної влади, а на ідеалах своїх кращих попередників. Несправедливо зневажених,  бездумно забутих.  

Київ – Чернігів – Олешня – Данина

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook

 

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Джерело: mynizhyn.com
2020-08-25 12:49:03