Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Тато любив довгі ранкові запливи: син Романа Лубківського розповів п’ять спогадів про батька

Наш тато дуже любив довгі ранкові запливи далеко в море. За компанію йому переважно був мій брат Маркіян. А часом він брав із собою малого мене.

Я залишався на березі й дивився, як віддаляється тато в чистих і спокійних хвилях, перетворюючись на ледь помітну цятку на горизонті. Так розпочинався липневий або серпневий ранок у Коктебелі. Хвилі підходили до берега рівною смугою, і мені здавалося, що до ніг підступає не морська піна, а загадкове письмо – безкінечна візерункова в’язь.

Можливо, саме такою в’яззю образів, думок та ідей і є наша пам’ять – тайнопис подій, сюжетів і вчинків, що є найважливішою людською навігацією.

Уже майже шість років немає батька, а багато людей, згадуючи його і відчуваючи брак його слова і праці, ведуть подумки погляд за ним.

Ділюся п’ятьма спогадами, розказаними Романом Лубківським або присвяченими йому. Ці епізоди є різними за важливістю, але, на мій погляд, кожен з них є доречним (особливо в контексті 30-ліття незалежності) штрихом до портрету покоління і доби, що передувала нам.

Без національного життя, збереженого в цій добі й у неї відвойованого, не було б нашого державного життя сьогодні.

У статті про Ярослава Гашека і Швейка Роман Лубківський згадує:

Буйний травень незабутнього 1966 року. Молодіжна львівська делегація, куди мене включено, напевно, через чиєсь “недомисліє” (у групі були переважно викладачі та студенти консерваторії), була запрошена до участі в празькому фестивалі Hudební Jaro (Празька весна)…

– Пригадується те неймовірне, бурхливе і дивовижне вуличне дійство, тому що в ньому було щось не лише середньовічне-спудейське, а й швейківське – витончене висміювання панівного режиму, зухвалі лозунги на кшталт: У Божому млині міняються камені (це так заявляють середньовічні інквізитори з автомобілів), Радянський секс – наш приклад (рухома виставка-показ радянського трикотажу) та багато чого іншого.

Саме в ті дні пощастило побачити вистави модерних театрів Laterna Magica, Na Zábradlí (тут успішно йшла вистава за п’єсою молодого автора, працівника сцени Вацлава Гавела Дачне святкування – “своєрідна” пародія на тодішню місцеву бюрократію і обивательщину).

І в цьому незвичайному “контексті”– відвідини празьких пивниць U Fleků, U Svatého Tomáše, U Dvou Koček, U Medvídků (улюблене місце перебування Олександра Олеся) та багатьох-багатьох інших.

Але пальма першості, безперечно, належала славнозвісному пивному ресторанові U Kalicha.

Сама доля привела мене до цього закладу, де відвідувача вітав грубіян Палівець (офіціант із чудовими акторськими даними!), зі стін дивилися на тебе малюнки Йозефи Лади, а на центральній стіні красувався портрет “татінка” (татуся) Франца-Йосипа в блакитному військовому мундирі з найвищими державними нагородами.

Після наближення до масивної рами стало помітно, що обличчя цісаря густо засиджене мухами, отже, Швейк у розмові з нишпоркою Бретшнайдером був цілковито об’єктивним і щирим щодо мух та імператора Австро-Угорської монархії.

Але нишпорки були і в нашій делегації: вони зафіксували не лише те, що я виявляв захоплення інтер’єром з непристойними написами на стінах, репертуаром музикантів і навіть намагався підспівувати пісеньки на кшталт Генерал Віндішгрец, а ще й попросив поставити штамп пивнички не тільки на українському виданні (1966 року, з передмовою Григорія Кочура), а й на закордонному паспорті – священному атрибуті радянського патріотизму! На кордоні виник малоприємний ексцес: Чому? З якою метою? – але якось обійшлося.

Згадує Дмитро Павличко:

У листопаді 1984 року, коли Польща кипіла в сутичці між прорадянським режимом генерала Ярузельського та Солідарністю на чолі з Валенсою, на запрошення Спілки польських письменників Роман Лубківський, Юрій Щербак, Сергій Бурлаков і Дмитро Павличко опинились у Варшаві… Думаю, ця наша подорож була задумана Ярославом Івашкевичем, який помер у березні 1984 року.

Ми приїхали потягом. Варшава була закосичена державними прапорами. З площі на площу переходили юрби людей також із прапорами, чулися співи і крики десь із-за рогу вулиці: Niech Zyje Solidarnosc! на нас дихнула революція…

У вагоні потягу до Кракова ми зайняли столик і вирішили поснідати. Роман Лубківський добірною польщизною попросив провідницю вагона принести скатертину. Він вийняв із валізки й поклав на столик пляшку горілки з перцем, буханець чорного хліба, ніж і солідний кусок солонини.

Пошепки сказав нам: Я подбав про вас, ледарі, – а голосно, дуже голосно, так, щоб його почули пасажири-поляки, врізав: Niech Zyje Polska! Ми випили, закусили, я вигукнув: Za Solidarnosc! Юрій Щербак зрозумів, що Роман і я граємо поляків, і почав польською мовою звертатися до Сергія Бурлакова: Бачу я, що пан є з України! Хай живе Україна!

Ми вийшли з вагона у Кракові. Поважні, не комедіанти, але дуже задоволені своїми ролями, що їх нав’язав щасливий од свого жарту Роман Лубківський.

Вацлав Гавел та Роман Лубківський

Вперше я побачив ім’я Вацлава Гавела на афіші маленького празького театрика 1966 року, розповідав Роман Лубківський у розмові з Тетяною Козирєвою.

Орест Зілинський – видатний вчений, філолог – запросив мене до театру, в якому йшла п’єса зовсім невідомого тоді автора, котрий працював робітником сцени… Коли закінчилася вистава, залунали оплески й автор вийшов на уклін. Не пригадую точно своєї першої розмови з Вацлавом Гавелом. Напевно, вона була дуже короткою…

Я нагадав про цю розмову Вацлавові Гавелу аж 1992 року, коли прибув 20 липня на Празький Град для вручення вірчих грамот від президента України. Це була велика урочистість, коли тодішня Федеративна Чеська і Словацька Республіка в особі президента приймала представника іншої незалежної держави – України.

І все, що можна було сказати тоді, вклавшись у декілька хвилин протокольних моментів, було сказано: що Україна завжди була добре налаштована до чеського та словацького народів; про ті традиції, котрі були пов’язані з Княжою добою, про традиції Гуситського руху; про Кирило-Мефодіївське братство, про Русалку Дністровую.

Далі я був запрошений на розмову з президентом вже приватно. Гавел поводився дуже невимушено. Того дня він був дуже зайнятий – мав нелегкий день… І коли він мені дав зрозуміти, що це – завершальна зустріч на Празькому Граді, то я спробував натякнути, що знаю, як йому важко, але водночас знаю, як йому добре.

– Він здивувався: Чому? А добре тому, що він перестає бути службовцем високого рангу і повертається до своєї улюбленої праці – драматургії, публіцистики, знову стає світською людиною. Тоді він якось так дивно усміхнувся і сказав: Я маю для вас ще трохи часу. Далі розмова була вже зовсім вільною та доброзичливою, і я згадав, як 1966 року, за два роки до Празької весни, нуртування юної Праги втілилося в його, Гавела, виставі…

А найцінніші мої спогади пов’язані з 2004 роком, коли в Україні почала визрівати Помаранчева революція. З’явилась інформація, що очікування Вацлава Гавела щодо України – дуже великі. Згодом я поїхав до Гавела, який на той час заслаб, тому перебував у лікарні. І побачив у нього на лацкані помаранчеву стрічку.

Він сказав мені тоді: Я вітаю вас! І передайте своєму майбутньому президентові, щоб не обіцяв багато, бо це велика небезпека – я це пережив. Він написав мені кілька слів і накреслив маленьке сердечко – свій брендовий знак.

Я організував переклад цього короткого листа українською. Але на Майдані тоді було не до цього – там постійно змінювались оратори. І не стало місця для прочитання цього листа, про що я досі жалкую…

Гавел приїхав на інавгурацію до президента України. Не знаю, чи приділили йому належну увагу. Але, поза сумнівом, його увага до України назавжди залишиться в нашій свідомості. Зараз модно називати деяких політиків адвокатами України… Гавел не був нічиїм адвокатом.

Коли він був у Львові, то поклав на моє прохання квіти до пам’ятника Шевченкові. Відвідав мою батьківщину – Зборів, побував на могилі чехословацьких легіонерів… Я не завжди брав участь у так званому Гавеловому форумі, що відбувається щороку у вересні, в якому беруть участь політики різних рівнів і на якому йдеться про гуманізацію суспільства задля того, щоб світ став добрішим, розумнішим. І в цьому, на мою думку, й була велика місія Вацлава Гавела.

Внесення українського прапора

У моєму житті прапор України відіграв дуже важливу роль. Коли в радянські часи була офіційна заборона на нього, він найперше з’являвся у моїх закордонних мандрівках.

Як нині пригадую 22 травня 1989 року. Саме тоді закінчувався Шевченківський форум Від серця Європи до серця України. Група українських діячів культури, серед яких Дмитро Павличко, Іван Драч, полетіла до Праги на зустріч з європейськими письменниками…

У Празі ми провели Шевченківські читання, а після цього з Братислави (уже теплоходом) – вниз по Дунаю, Чорному морю, Дніпру – поверталися в Україну. Піднімаючись до Києва, зупинялися у придніпровських містах. То було фантастичне видовище! Деякі люди не розуміли, що відбувається, чому така увага до їхніх міст. А увага невипадкова, бо там були або пам’ятник Тарасові, або історична місцевість, відображена в його творах. Вже тоді на нашому кораблі майорів український прапор. Незважаючи на тодішні суворі радянські порядки, капітан судна виявився лояльним до нашої ініціативи…

– Пригадую, 22 травня зібралися ми у нашій столиці біля пам’ятника Шевченкові. Під час мітингу болгарський поет-перекладач Кіріл Кадійські вигукнув рідною мовою: Нехай живе вільна Україна із золотою пшеницею і голубим небом! І тут в руках людей злітають синьо-жовті прапори – більші, менші. Вони заполонили всю площу довкола пам’ятника Кобзареві. Це шокувало представників тодішньої влади…

А вже наступного, 1990 року, наш національний прапор було офіційно піднято над Київською міськрадою. Я був учасником того дійства. Тяжко передати почуття, які проймали, коли цей стяг мене овівав…

24 серпня 1991 року, коли було проголошено Акт державної незалежності України, я, тоді народний депутат від Яворівського виборчого округу №281, вийшов до другого мікрофона і, від хвилювання забувши своє прізвище, сказав: Пропоную внести до зали Верховної Ради національний прапор України і надати йому статус державного! Встановити його над Верховною Радою!

У залі запанувала тиша. Головуючий Леонід Макарович Кравчук (ще тоді не президент) думає над цією пропозицією, не закликає до обговорення.

І тут раптом з іншого боку підходить до мікрофона В’ячеслав Максимович Чорновіл, каже: Наш прапор після ДКНС був у Москві на танку біля Єльцина.

Цією фразою Чорновіл зацікавив інших депутатів, які вагалися, не дав можливості опонувати цій ідеї.

– Леонід Макарович поставив нашу пропозицію на голосування – і її прийняли! До залу внесли величезне синьо-жовте полотнище.

Складання присяги на Пересопницькому Євангелії

В одному з останніх своїх інтерв’ю, яке записав журналіст Віктор Мазаний, батько розповів про те, як виникла і здійснилася ідея складання президентської присяги на Пересопницькому Євангелії.

Здається, сама історія підводила до тієї великої події різними шляхами. У багатьох країнах вже є усталені норми – президенти складають присягу, поклавши руку на Біблію.

Як було діяти нам? Перший варіант – узяти для цього Остромирове Євангеліє, бо це одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства, вважається найдавнішою книгою Русі, і була створена у Києві. Але складається вона лише з окремих аркушів! Хоч цінність їхня величезна, проте вони не творять образу книги. Я також бачив у цій ролі й Острозьку Біблію, хоча вона в той час не мала такого резонансу…

Після роздумів, які привели до думки про Пересопницьке Євангеліє, приходжу в сесійну залу і бачу, як Кравчук готується до інавгурації… Я підійшов і розповів про свій задум. Леонід Макарович сказав, що не заперечує, але попросив порадитися з Іваном Плющем, першим заступником голови ВРУ.

Дорогою до мене випадково долучився депутат Іван Заєць, котрий, дізнавшись, з якого приводу йду до Івана Степановича, забажав бути свідком розмови. Іван Плющ сприйняв пропозицію іронічно. Але я йому сказав, що можна дізнатися про книгу зі статті в Урядовому кур’єрі. Зрештою він погодився.

– Тоді я не знав, що ця книга має велику історію і що до неї має стосунок гетьман Іван Мазепа. Якби це стало відомо комуністам, то вони не дозволили б на такій книзі складати присягу президента.

За допомогою працівників канцелярії вдалося переконати робітників, щоби вони поставили спеціального столика біля трибуни, на який мали б покласти Пересопницьке Євангеліє. Далі телефоную Івану Онищенку (Директору Бібліотеки імені Вернадського).

За кілька годин до інавгурації книгу привезли, вийняли з футляра, поклали на столику біля трибуни. Депутати, котрі перебували ближче до трибуни, кинулися подивитися на книгу, почали гортати сторінки. Директор бібліотеки сприймав це боляче, закликав обережно торкати сторінок – для такої справи годилося б одягнути рукавички. Десь працівники канцелярії знайшли дерев’яний валик і поклали між сторінок, зафіксувавши один із мальовничих розворотів.

До інавгурації книга була в кабінеті Леоніда Кравчука. Але документ, який регулював таке перебування, стосувався особисто мене: 5 грудня 1991 року я дав розписку Іванові Онищенку, що отримав від нього в тимчасове користування на чотири години Пересопницьке Євангеліє, зобов’язуюся зберігати книгу і відповідаю за це.

Один примірник такого документа директор залишив собі, другий передав мені. Перед інавгурацією я попросив у секретаріаті ВРУ, щоб знайшли місце в залі для  Онищенка, щоби він спостерігав за процесом складання присяги і пильнував книгу.

І ось Леонід Макарович починає виголошувати присягу. Його рука почала наближатися до того столика, на якому було Пересопницьке Євангеліє, але він не поклав на нього свою долоню. Після цього настала урочиста мить – уперше прозвучав гімн України. Потім була коротка перерва між засіданнями ВРУ.

Після перерви підходжу до Івана Онищенка і бачу: він схвильований – стоїть розгублений і каже, що Пересопницьке Євангеліє зникло! Я йому: Я ж вас просив дивитися! Відповідає, що на мить відвернувся, а коли глянув на місце, де воно лежало, його там уже не було. Почалася тривога. Виявилося, що працівниці канцелярії забрали книгу і заховали, а самі вийшли попити кави. Нарешті книга лягла у бібліотечний футляр.

Іван Онищенко передав мені другий екземпляр розписки, який зберігаю й понині. Разом із першим.

Тато прожив видатне життя. Але згадую його не лише з синівського почуття.

– Мені здається, що головний спосіб захиститися від нікчемності й карикатурності політичних нуворишів нашого часу полягає в тому, щоб не відводити погляду від масштабних горизонтів усіх наших національних попередників.

Вони невмолимо віддаляються від нас. Але зв’язок не повинен зникати.

Треба розгадувати їхній тайнопис, цю візерункову в’язь.

Треба, щоб хтось завжди залишався на березі моря і продовжував дивитися на горизонт, щоби продовжити спільну велику, безконечну розповідь.

Автор: Данило Лубківський – син Романа Лубківського та колишній заступник голови МЗС України

Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-08-10 23:28:43