«Танком штурм реально зупинити. І швидко»: навідник «Пітон» пояснив, чому важка броня все ще незамінна на полі бою
Щоб зупинити ворожий штурм або просочування та знищити десятки піхотинців противника в укриттях достатньо одного танка з досвідченим професійним екіпажем.
Взаємодіючи з дронарями, які виконують роль «очей у небі» та забезпечують цілевказання й коригування вогню, танкісти спроможні зірвати просування штурмовиків і знищити російську піхоту, яка накопичилася в укриттях.
Під час інтенсивних бойових дій екіпажам танків доводиться виконувати бойові завдання практично щодня по кілька місяців поспіль, здійснювати по кілька виїздів на добу і долати десятки кілометрів, щоб безпечно вийти на вогневі позиції та повернутися з них.
Водночас сьогодні танк є пріоритетною ціллю для ворожих дронів — полювання на нього починається відразу після першого пострілу, тож екіпажу необхідно якомога швидше ховатися від БПЛА противника.
Про роль танків на сучасному полі бою і те, як важка броня зупиняє російські штурми та виживає під постійним полюванням ворожих дронів АрміяInform розповів навідник танкової роти 77-ї окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади 7-го корпусу швидкого реагування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України Сергій на позивний «Пітон».
«Хотів матюк сказати, але просто зашипів»
39-річний Сергій родом з Одещини, де працював на будівництві, мав власні об’єкти та працівників. Замолоду він мав досвід строкової служби в армії й опанував фах танкіста на Т-64, Т-80 і Т-72, однак відтоді й аж до широкомасштабного вторгнення відношення до війська не мав.
Свій позивний Сергій отримав ще під час БЗВП у Великій Британії, де українських військовослужбовців готували передусім до дій у складі піхотних і штурмових підрозділів. Саме там емоційна реакція чоловіка привернула увагу побратимів і зрештою стала основою для позивного.
— Якось так прилипло до мене — «Пітон», бо коли був на БЗВП у Британії, то емоційно якось розізлився і хтів матюк сказати, але просто зашипів. Тому так і пішло — «Пітон», — посміхається Сергій.
З танками Сергій був знайомий задовго до широкомасштабного вторгнення. У 2005 році він проходив строкову службу в Десні як механік-водій Т-64, однак участі в АТО та ООС не брав. Тож відновлювати призабуті знання й отримувати новий досвід, уміння й навички бойової роботи на танку чоловіку довелося заново.
Тим більше, що за умов сучасної війни завдання танкового екіпажу та сам порядок бойової роботи зазнали суттєвих змін порівняно з класичною тактикою застосування танків.
— Строкову службу проходив у 2005 році. Був у Десні, теж танкістом — механіком-водієм на Т-64. В АТО й ООС участі не брав. До Збройних сил прийшов у квітні 2023 року і коли вже призвався, то пішов на навідника.
Спочатку була підготовка за ВОС-100. Усіх готували як штурмовиків у Британії, і доволі непогано, тому що звідти всі їхали впевненими, узагалі нічого не боялися. А коли приїхали в Україну, нас розподіляли вже за спеціальностями і так я потрапив у танкову роту.
Я тоді не дуже хотів у танкісти і «проморозився» щодо механіка-водія, але все одно потрапив у навідники. Подумав: «Ну гаразд, хоч різноманітність буде. В одній професії — своє, в іншій — своє», — пригадує «Пітон».
«Протягом дев’яти місяців майже день у день виїжджали»
Основним районом бойової роботи екіпажу стала Харківщина — передусім Куп’янський напрямок. Одним із найінтенсивніших періодів був 2024 рік — тоді танкісти іноді здійснювали до чотирьох виїздів і долали бронемашиною до 160 кілометрів за добу.
Танк за таких умов використовували не лише як машину для безпосереднього бою на передньому краї. Екіпаж працював тоді із завчасно підготовлених позицій, підтримував інші підрозділи й уражав противника перед його спробами просунутися до українських позицій.
— В основному бойові дії були на Харківщині, під Куп’янськом. Там у нас було дуже багато виїздів. У 2024 році ми, грубо кажучи, протягом дев’яти місяців майже день у день виїжджали. Бувало таке, що за добу на броні проїжджали до 160 кілометрів. Ми тоді зробили чотири виїзди.
Саме там працювали, коли звільняли Кругляківку. Пару будинків захопили окупанти, і під час спроб їх звільнити були дуже великі втрати, тому далі штурмувати відмовилися. Тоді викликали нас. Ми однією «коробочкою» виїхали ввечері й ті три укриття розібрали. І після нас одразу була зачистка. Там і полонені були, і «двохсоті», і так далі, — пригадує Сергій бойові дії на Куп’янщині у 2024 році.
Один із епізодів бойової роботи танкістів стався 9 травня 2024 року. Тоді танк відпрацював по великому скупченню російської піхоти, яка готувалася до штурму українських позицій.
— Ми їздимо переважно на відпрацювання по скупченню окупантів, коли вони готуються до штурму наших позицій. Тоді виїжджаємо і працюємо із закритих позицій. І от ми так само виїхали, відпрацювали 9 травня.
Зазвичай ми ніколи не запитуємо, що саме зробили, але цікавість перемогла, тому того разу я запитав. Там було близько 30 уражених окупантів: 28 — «двохсотих» і не знаю навіть скільки там ще також «трьохсотих» було.
У нас тоді був дуже відповідальний командир батальйону, з яким ми працювали. Перед кожним виїздом ми їздили на КСП, усе обговорювали, усі подальші дії — до кожної хвилини, — розповідає танкіст.
«Працюємо із закритих позицій осколково-фугасними снарядами»
Одним із головних завдань екіпажу стала робота осколково-фугасними боєприпасами по районах накопичення російської піхоти. Для цього танк використовують фактично як артилерійську систему, яка веде вогонь із закритої позиції по заздалегідь визначених координатах.
Водночас іноді екіпаж отримував завдання працювати прямою наводкою. Такі виїзди ускладнювалися особливостями місцевості й необхідністю точно влучити по противнику з відстані у кілька кілометрів за умов, коли відстань між українською піхотою та противником становила буквально 50 метрів.
— В основному ми працюємо по скупченнях піхоти. Коли вони збираються штурмувати наші позиції, наших хлопців, ми виїжджаємо й працюємо по них із закритих позицій осколково-фугасними снарядами. Багато працювали по пристріляних квадратах, де вони так само скупчувалися перед якимись своїми діями, штурмами.
Було таке, що мали їхати на пряму наводку й уражати: там посадка була. Між нашими й окупантами було, грубо кажучи, 50 метрів, а нам треба було влучити з чотирьох кілометрів. Це дуже складно, звісно, було.
Якщо чесно, у нас не вийшло, тому що панорама зовсім інша була, поле нам заважало, висоти були не ті. Ми повернулися на попередню нашу позицію й із закритих позицій узяли трохи далі. І все ж таки ми їх розібрали по-своєму. Завдання виконали, тільки іншим способом«.
«Зараз виїжджаємо тільки „по сірому“»
Масове застосування безпілотників змусило танкістів змінити час виходу, маршрути, тривалість перебування на позиції та порядок взаємодії з іншими підрозділами.
Перед кожним виїздом екіпаж має отримати актуальну інформацію про ситуацію в небі. Для цього військові підтримують зв’язок із підрозділом, у смузі відповідальності якого працюватиме танк, та використовують спеціальні системи спостереження.
Найсприятливішим часом залишається світанок або період обмеженої видимості, який танкісти називають «по сірому» або «сіряком».
— По-перше, зараз ми комунікуємо з іншими підрозділами. Наприклад, їдемо на напрямок, за який відповідає підрозділ, що потребує нашої допомоги. Вони так само роблять запити. Зараз є багато всіляких додатків, якими контролюється небо, є бригадні рації.
Зараз ми виїжджаємо тільки «по сірому», зранку, щоб було не дуже темно й не дуже світло. Це той момент, коли дрони найбільш «сліпі».
Враховуємо й погодні умови. Найкраще, коли добрі морози — тоді у ворожих дронів сідають акумулятори, вони далеко не літають, а буває, що й узагалі не літають.
Щоправда, зараз навіть під час сильного поривчастого вітру все одно багато дронів літає, і вони вже не зважають на це, — пояснює «Пітон».
«Ставимо „мангал“, натягуємо сітки, чіпляємо ланцюги, „їжачки“»
Окрім вибору часу й постійного контролю повітряної обстановки, танкісти посилюють машину фізичним захистом. На корпусі та башті встановлюють протидронові конструкції, сітки й додаткові елементи, які мають перешкодити боєприпасу досягти броні.
Утім, такий захист не минає без наслідків для екіпажу. Він звужує огляд, особливо під час руху в сутінках, коли тими самими маршрутами пересуваються піхотинці та інша техніка. Зварені конструкції також обмежують спроможність танка проходити крізь посадки або впритул під’їжджати до будівель.
— Звісно, ставимо «мангал», натягуємо сітки, чіпляємо ланцюги, «їжачки» — що завгодно, аби захиститися від дронів. Встановлюємо якнайбільше всілякого барахла. Звісно, усе це заважає, тому що погіршує огляд, особливо коли їдеш «по сірому».
А в цей час пересуваємося не тільки ми, а й хлопці, піхота, інші підрозділи. Самі розумієте: танк — така машина, що, не дай Боже, когось переїде, то й не відчує. Тому цей захист створює додаткові ризики.
Раніше нас просили заїхати в будинок із ворогом, розвалити його. А зараз ми від цього відмовляємося, тому що повністю робимо «мангал», усі захисні сітки. Два-три тижні все це варимо, і щоб заїхати «заради картинки» на п’ять хвилин — воно того не варте. Нам же іще повертатися треба, і щоб усе це ціле було, — пояснює танкіст.
«Після першого пострілу нас уже починають шукати»
Типовий виїзд танкового екіпажу на бойове завдання починається задовго до того, як танк залишить укриття. Бійці перевіряють свої системи, командир установлює зв’язок, а підрозділ, якому надаватимуть підтримку, оцінює ситуацію в повітрі.
Подальша швидкість роботи залежить від злагодженості всіх учасників. Після отримання координат екіпаж має вийти на позицію, виконати завдання й повернутися до замаскованого капоніра раніше, ніж противник виявить джерело пострілів.
— Зараз коли надходить вказівка нашого командира, що має бути виїзд, ми плануємо, на яку годину, залежно від пори року, треба починати готуватися. Буває, наприклад, на четверту-п’яту годину ранку. Йдемо до танка завчасно, за пів години щонайменше. Механік дивиться у своєму відділенні, щоб усі датчики, тиск і так далі були в порядку.
Командир виходить на зв’язок по рації, тому що це безпосередній зв’язок із підрозділом, з яким ми працюємо. Перевірили — усе добре. Ми доповідаємо, що готові працювати й виїжджати на позицію. Вони дивляться небо й кажуть, можна виїжджати чи ні. Якщо небо «брудне», чекаємо. Кажуть: «Чисто», — і тоді ми виїжджаємо.
Намагаємося максимально швидко дістатися на позицію. Коли працюємо із закритих позицій, то заздалегідь маємо знати свої вогневі позиції, орієнтири й так далі, тому що від цього все відштовхується і прораховуються координати за заданими цілями.
Коли відпрацювали, то швидко складаємося й повертаємося, бо після першого пострілу нас уже починають шукати. Одразу після повернення заправляємося, заряджаємося, щоб танк був готовий. Тому що можуть сказати знову виїжджати. Танк має бути повністю готовий до бою, — наголошує Сергій.
«Поломки на виїзді усуваємо самі»
Строкова служба дала Сергію базові знання про танк, а фахова підготовка після мобілізації — розуміння обов’язків навідника. Проте більшість нестандартних ситуацій, із якими зіткнувся екіпаж, довелося опановувати вже під час бойової роботи.
Особливо це стосується несправностей, які необхідно усувати безпосередньо на виїзді, адже загроза виявлення дронами іноді не залишає екіпажу необхідного часу.
— Під час фахової підготовки на танкістів нам дали основні ази. Механік-водій знає свою роботу: як завести танк, заправити, обслужити. Я як навідник знаю, що маю робити зі снарядами й що перевіряти у своєму відділенні.
Але на практиці виявляється, що багатьох речей узагалі ніхто не вчив. Якісь поломки на виїзді ми усуваємо зараз безпосередньо самі. Коли постріл не спрацьовує, треба чекати щонайменше, грубо кажучи, пів години. І лише потім його витягувати, замінювати й продовжувати стріляти.
Але зараз це дуже важко. Раз вистрілиш — усе, вилітають ворожі «пташки» шукати нас. Бувало таке, що ми вже за п’ять хвилин, просто ризикуючи — здетонує чи не здетонує, — діставали його й далі продовжували працювати, — розповідає «Пітон».
«Снаряд із трьома „плюсами“ треба пускати першим»
Для сучасного танкіста, за словами Сергія, недостатньо вміти виконувати одну операцію за інструкцією. Кожен член екіпажу має розуміти послідовність роботи механізмів і постійно контролювати стан систем у своїй зоні відповідальності.
Наприклад навідникові, окрім роботи з прицільними пристроями, потрібно враховувати особливості різних боєприпасів. Від послідовності їхнього використання та поправок після першого пострілу може залежати точність вогню, особливо якщо противник перебуває неподалік від української піхоти.
— Механік має стежити за своїми датчиками. Я як навідник повинен дивитися на снаряди і дотримуватися послідовності. Є «плюс», є «мінус», два «плюси», нейтральні й так далі.
Треба розкладати їх послідовно: або від «мінуса» до «плюса», або від «плюса» до «мінуса» для того, щоб бути точнішим. А якщо їх кинути як попало, то вони, звісно, і прилітатимуть як попало.
Чим більше плюсів, тим більше пороху й далі летить снаряд. Перший постріл зазвичай холодний. Холодний, звісно, далі не летить. Тому снаряд із трьома «плюсами» треба, напевно, пускати першим — із розрахунку, що він може влучити туди, куди треба.
Якщо такого немає, тоді треба самому додавати дальність, наприклад дві поділки бокового рівня, щоб підняти гармату вище. Бо якщо стоять наші хлопці, а за 100–200 метрів уже ворог і треба стріляти, то, не дай Боже, снаряд може не долетіти й прилетіти по наших.
Навідник так само має стежити за датчиками тиску, відкатом гармати й так далі. Командир має контролювати все це і в усіх, і в себе: щоб був зв’язок, щоб усе працювало і щоб танк був боєздатний, — зауважує танкіст.
«Вони інакше використовують танки — роблять „черепахи“, „сараї“»
російські війська також намагаються пристосувати бронетехніку до масового застосування безпілотників. На танках з’явилися суцільні захисні конструкції, через які такі машини називають «черепахами».
Вступати з такими покручами в бій Сергію не доводилося, але він розуміє, навіщо росіяни вдавалися до такого спотворення бронемашин — щоб використати танк як засіб для доставки піхоти якнайближче до передової.
Коли існувала загроза штурму бронетанковою колоною, український екіпаж виходив на кількаденне чергування, але російська техніка не доїжджала до рубежу, на якому по ній мав працювати танк.
— Вони інакше використовують танки — роблять повністю захисні «черепахи», якісь «сараї». Працюють як САУ або «таксі». У нас були такі моменти, коли ми ходили на чергування по кілька днів, тому що була загроза штурму колоною окупантів. Але завдяки нашим дронам і хлопцям, які ними працювали, вони просто не доїжджали. Половину розбирали, половина тікала назад.
По ворожому танку-«черепасі» стріляти поки не доводилося. Зараз війна дронів, в основному. Думаю, що танкові дуелі відходять у минуле. Будь-який штурм супроводжується ударними дронами ворога. Спочатку йдуть ударні дрони, а потім — піхота, — наголошує Сергій.
«Якщо йтиме велика кількість противника, танком це реально зупинити»
Попри домінування дронів, «Пітон» не вважає танк непотрібним уже зараз, адже важка бронемашина зберігає здатність швидко зупинити масований штурм або колону там, де інших засобів може виявитися недостатньо.
Водночас подальше місце танків на полі бою він безпосередньо пов’язує з розвитком протидронових технологій. Якщо ефективного захисту від безпілотників не з’явиться, роль танкістів, на його думку, буде зменшуватися.
— На цей момент у нас іншого вибору немає. Є такі місця, де, якщо буде штурм, якщо йтиме велика кількість противника або колона, танком це реально зупинити. І швидко зупинити. Можна втратити один танк, але зупинити наступ, щоб запобігти більшій біді, грубо кажучи.
Надалі, я думаю, танки можуть втрачати актуальність з розвитком дронів. Хіба що придумають якийсь такий РЕБ, який глушитиме повністю всі дрони — і наші, і їхні. Тоді все повернеться назад і значення танків знову зростатиме, — підсумовує навідник танкової роти 77-ї окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади Сергій на позивний «Пітон».
Фото з особистого архіву героя
