Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Новини Чернігова

Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного

  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного
  • Шлях у кікбоксинг і тренерські будні іменитого Андрія Кужельного

На щастя, мода на заняття спортом нікуди не зникає. І чимало хлопців та дівчат прагнуть бути здоровими і фізично витривалими. У цьому й допомагають тренування. Між тим, спорт – це не тільки майданчик для здобуття медалей чи досягнень. У спортивних залах молодь навчається командної взаємодії та різних інших чеснот, притаманних здоровій особистості, а це – взаємовиручка, партнерство та дружба на все життя.

Ці істини добре відомі Андрію Кужельному, герою сьогоднішнього інтерв’ю. Пана Андрія в Чернігові знає багато людей, однак нагадати його регалії – не зайве. Він – президент Федерації кікбоксингу Чернігівської області «ІСКА», заслужений тренер із кікбоксингу, голова Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Україна» в Чернігівській області, а також перший майстер спорту на Чернігівщині з кікбоксингу, кандидат педагогічних наук.

У розмові з паном Андрієм зачепили багато тем. Зокрема поговорили про шлях у спорт, кар’єрні сходинки, тренерську діяльність і роботу з молоддю.

Андрію Володимировичу, пригадайте, будь ласка, з чого починався ваш спортивний шлях.

З самого дитинства, ще з першого класу, мене батько водив у секцію плавання. Я сім із половиною років займався. Потім були вільна боротьба, дзюдо, футбол, бокс. І це не бажання батька було, а мені самому хотілося бути сильним, кращим, розвиненим. На різних дитячих змаганнях виступав у різних видах спорту і мені вдавалося непогано.

Якраз наприкінці 80-х – на початку 90-х років з’явився такий вид спорту, як кікбоксинг. Мені такі єдиноборства дуже подобалися.

Чи є якісь дитячі історії, завдяки яким формувався ваш спортивний характер?

Є і не одна. Були змагання з дзюдо. У моїй ваговій категорії було близько 30 учасників. Тож довелося провести п’ять схваток, тільки у фіналі програв у рівній боротьбі. І тренер сказав: «Фіналістами даватимемо кімоно, але одна умова. Ці кімоно не в нас, а в тих хлопців, які раніше займалися дзюдо. Треба їхати до них додому і забирати кімоно». І от я, другокласник, а було це у 1980 чи 1981 році, поїхав на Круг, а тролейбуси тоді ходили так собі, але я доїхав, знайшов за адресою хлопця. А тоді часи такі хуліганські були. То у дворі мене зустріли хлопців зо 20. Тоді в кожному дворі так було. Питають: «Ти куди, малий?» Я розповів. Піднявся на третій чи четвертий поверх і двері мені відчинив той хлопець. Він був років на 4 старший за мене. Запитав, чому я тут. Кажу: «Ось записка від тренера, я прийшов по кімоно». Він мені каже: «Ну, ти відчайдух! У такий пізній час сам приїхав до мене по кімоно. Я не збирався нікому його віддавати, але бачу, що ти – хлопчина сміливий, не побоявся прийти до нас на район і до мене додому. Я тобі це кімоно дарую. А ось тренеру його не віддав би».

Кімоно вашого розміру було?

Хлопець той із нього вже виріс. А мені трішки великувате, але підходило. Дуже гарної якості було. Ось у такий спосіб у мене з’явилося перше кімоно. Той хлопець мене ще провів на тролейбус, сказав, що з ним мене тут ніхто не чіпатиме. Я про свою пригоду навіть батькам не розповів, тільки вже як час якийсь минув. І таких історій у мене не одна. Я просто не боявся і прямував до своєї цілі. Інколи за це перепадало, але отак ріс.

Напевне, з дитинства ви мріяли пов’язати життя зі спортом?

Після 8-го класу я планував вступати до Київського суворовського училища. Зараз це училище імені Богуна. Я готувався, адже мав на меті стати військовим. Тож аби скласти іспити, мені потрібна була хороша фізична підготовка. Хотів закінчити це училище і далі будувати військову кар’єру. Але сталося не так, як гадалося. За місяць до іспитів грав на стадіоні ім. Гагаріна у футбол. Мене взагалі важко збити з ніг, рівновагу тримав. Аж раптом так сталося, що отримав удар по ногах, впав і зламав ліву руку. То як можна було з переломом руки скласти іспити? Я звісно, засмутився. А батьки сказали, щоб не зневірявся – отже, то не моя стежина.

Що було після цього прикрого випадку?

Закінчив 9 і 10 класи. Навчався в чернігівській середній школі №3. Цю ж школу закінчила і моя старша сестра. Якщо вже почав про родину, то варто сказати, що мій батько все життя пропрацював у радіокомітеті головним оператором. Майже 48 років на одній роботі. А мама моя пропрацювала 52 роки вихователем у дитсадку №36. Батьки нас виростили в любові і взаємоповазі. І завжди нас в усьому підтримували.

Бажання бути військовим не зникло?

Ні. Після 10 класу, а це був 1991 рік, я пішов до військкомату. І оскільки в мене були досить гарні спортивні результати, мене приписали в Севастополь, мав стати морським піхотинцем. Але 1991 рік – це й розпад Радянського Союзу. Я вже планував їхати до Севастополя, а батьки казали не спішити, бо була незрозумілою ситуація в країні. Мовляв, вступай до вишу.

На якому навчальному закладі зупинили свій вибір?

Я міг би легко вступити на факультет фізвиховання тодішнього чернігівського педінституту, але вибрав факультет загальнотехнічних дисциплін. Бо перед цим я ще у школі їздив на радіозавод і там проходив практику. Я ще токар-фрезерувальник другого розряду. У мене з практичних занять завжди високі оцінки були. Тож перші свої гроші я заробив у шкільні роки на чернігівському ЗАЗі.

Через це і вирішив спробувати себе на факультеті загальнотехнічних дисциплін. Опановував спеціальність «фізика і праця». Вступні іспити я склав дуже добре, тож вступив на бюджет. І навчався потім я також добре. Під час навчання виїжджав на різні змагання і виступав за інститут, і мене поважали як спортсмена, який не навчається на факультеті фізвиховання. А змагання були різні – з волейболу, бігу, підтягування тощо.

Після закінчення вишу працювали за фахом?

У 1996 році закінчив навчання. Але за фахом іти працювати до школи не хотів. Більше тяжів до спорту. Я був ще й спортсменом, тож мене паралельно взяли тренером із кікбоксингу в ДЮСШ «Колос».

У 2000 році я у складі збірної команди став призером чемпіонату України, отримав майстра спорту з кікбоксингу. Тобто я перший майстер спорту України з кікбоксингу в Чернігівській області. Потрапив до збірної і поїхав на Чемпіонат Європи до Москви. Там став бронзовим призером, хоча й мав певні травми.

Я завжди хотів стати чемпіоном світу, але розумів: як діючий спортсмен віддам усі сили на спорт. А в індивідуальних видах спорту потрібно, щоб певні умови були створені. А умов на той час для спортсменів взагалі жодних не було – починаючи від фінансування та закінчуючи тренувальними базами. Тренування відбувалися в підвальних приміщеннях, тож було складно. Тому готуватися виключно своїми силами і коштами було затяжко.

Тож яке рішення ви для себе ухвалили?

Вирішив зробити акцент на тренуванні молоді. А ще була домовленість із нашими військовими, що тренуватиму солдатів і дітей офіцерів. Мені виділили зал і я проводив тренування. Через мене взагалі велика кількість молоді пройшла. За три роки я сформував команду. І тоді ж вже здобули перші результати на змаганнях. З’явилися чемпіони України. У 2004 року ми вперше виїхали на Чемпіонат Європи. Мій вихованець Роман Власенко, якому тоді було 17 чи 18 років, потрапив до складу збірної. Він прийшов до мене тренуватися після секції рукопашного бою. А через три роки ми досягли вже результатів. Роман виграв Кубок України, чемпіонат України. В 2005 році Роман Власенко став чемпіоном Європи, вигравши змагання в Греції. Це був перший чемпіон Європи із Чернігівщини. В 2006 році він уже став чемпіоном світу. Але він тоді отримав досить серйозну травму.

Чернігівських спортсменів тоді мало хто знав, то довелося своїми силами, можливостями та знаннями довести, що ми вміємо перемагати. Я з вихованцями своїми працював у парах, і вони всі виросли на моїх очах. Навчав їх усього, що вмів сам. Я тренував і вкладав гроші у спорт, бо паралельно бізнес вів. Як уже зазначав, у спорті без фінансової бази дуже складно. Всі тренування в мене були безкоштовні. Тож разом зі своїми друзями вкладався в молодь, щоб на той час витягувати її з вулиці.

Чи важко бути тренером?

Тренерство – це дуже важка праця. Мої колишні вихованці навіть кажуть: «Зараз ми розуміємо, що таке бути тренером». Я практично 20 років не виходив зі спортивної зали. Адже працюєш не лише як тренер, а як медик, психолог, батько. Всі хлопці, які пройшли через тебе, – ніби члени твоєї родини. Маєш знати всі проблеми вихованця, членів його сім’ї. І тобі треба знаходити можливість брати участь у цих проблемах. Бо без цього до твоїх порад ніхто не прислухається.

У мене групи були по 70-80 осіб. Звісно, я їх розбивав на маленькі групки. Зараз ці хлопці по всій Україні роз’їхалися, хтось за кордоном живе. І сфера зайнятості в усіх різна. Багато спортсменів, які пройшли через мене, стали тренерами.

Натомість велика кількість хлопців просто займалася, не досягши видатних результатів. Але найголовніше, що в житті вони залишилися людьми. І досягли результатів у своїй професії, в родині. А це ще більш важливо, ніж коли спортсмен повертається зі змагань із якоюсь медаллю.

Спорт – це не лише місце завоювання медалей. Спорт – це дружба, спілкування, відволікання від гаджетів. Мої всі друзі – це вихідці зі спорту. І вони по всьому світу.

Що нині відбувається у чернігівському кікбоксингу?

Нині у нас створюється нова команда. Практично всі наші провідні спортсмени вже тренують. Це Роман Луданик, майстер спорту, Роман Власенко, заслужений майстер спорту дев’ятикратний чемпіон світу, мій син Сергій, майстер спорту України міжнародного класу, чемпіон світу, Олексій Зуб, майстер спорту, Володимир Антонов, провідний наш тренер, Олександр Хропатий, Олег Процан, який працює в Чернігівському районі, Роман Осипенко, Олександр Закревський зі Сновська, Ігор Подоляко, тренує молодь у Новгород-Сіверському, та інші.

Тож чимало хлопців, які пройшли через нашу школу, залишилися працювати з молоддю.

Чи цікава вам тренерська діяльність нині?

Тренерська діяльність цікава завжди. Я приходжу, консультую наших хлопців на всіх зборах. Тобто спостерігаю за тренуваннями, даю оцінку, ділюся з хлопцями своїм баченням. Своїм прикладом надихаю, адже ще можу стояти в парах з усіма. Показую, як краще, якісніше, швидше. Мені цікаво, що можу ділитися своїми знаннями з молоддю, підказати те, чого вони ще не бачать.

Тренер має бути підготовлений морально і тактично. Щоб він знав весь потенціал, який є у спортсмена, і навчив ним користуватися.

А для спортсмена важливо, щоб він був морально кріпким. Якщо спортсмен буде готовий фізично, але не готовий психологічно і морально, йому буде важко досягти результату. І тренер має бути поруч із спортсменом.

І насамкінець – про сучасні проблеми та досягнення…

У нас найбільша проблема в Чернігівській області – це матеріальна база. Все, що є – із Радянського Союзу. Нічого нового немає. Ми викупили спортзал на Магістрацькій, 5А. Це спортзал Чернігівської обласної федерації кікбоксингу. План у нас надалі – розвиватися і якнайбільше залучати молоді. У нас зараз зали повні, діток ходить багато, з п’ятирічного віку усіх приймаємо. Цьогоріч на Чемпіонаті України з кікбоксингу зайняли із 21 регіону друге загальнокомандне місце. Це велике досягнення для нашої команди. Зараз веземо 25 спортсменів на Кубок України до Харкова. Від 10 років до дорослих.

Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv

Спілкувалась Ірина Осташко, фото надані Андрієм Кужельним

05.10.2021
Джерело: ЧЕLINE. Новини Чернігова

Магазин Автозапчастин м.Ніжин