Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Місто і регіон

Що читають у селі?

Микола Тимошик 

Понад 100 років тому вигнаний за так званий український  націоналізм із Київського університету  Св. Володимира  майбутній міністр освіти і міністр віровизнань уряду Української  Народної Республіки  Іван Огієнко поставив перед собою винесене у заголовок цієї підбірки матеріалів запитання. І відправився шукати відповіді  у віддалені села краю, звідки походив родом,  –  Брусилівський повіт Київської губернії. 

Низка публікацій тодішнього  журналіста-початківця Огієнка  на сторінках однієї з перших українських газет «Рада» засвідчила таку тривожну  тенденцію: спрагле до народного слова і правди українське село задихалося в лещатах дешевої або безкоштовно поширюваної російськомної  і багато в чому шовіністично налаштованої  до українства преси, що сунулася в ці краї із центрів Російської  імперії Москви і Петербурга.

Нині з таким же запитанням пішли в свої села чернігівського краю, звідки походять, студенти спеціальності «Журналістика»  гоголівського університету. 

Історія, як це не дивно,  повторилася. 

Знекровлене духовно й фізично, розчароване владою нинішнє наше село зберегло потяг до знань і українського друкованого слова.  Однак також перебуває у полоні російськомовного інформаційного простору – здебільше телевізійного на кшталт антиукраїнських за редакційною політикою і сутністю тематики телеканалів, що перебувають у руках двох-трьох олігархів. 

Українська книжка з новими, пострадянськими і постросійськими  авторами та актуальною україноцентричною тематикою, українська газета чи журнал  стають для мешканців сіл усе більше недоступними: книгаранеь у селах, та й навіть у райцентрах, вже давно немає; поштові відділення здебільше  позакривалися, пошту в села привозять один-два рази на тиждень.

Українське село уперто і наполегливо русифікує Московська церква, що лукаво  вдягнулася під офіційну назву «Українська Православна Церква (МП)». Був направду приголомшений, коли дорогою до Ніжина зупинився в селі Кропивному та зайшов у тамтешню Варваринську церкву, що підпорядкована Москві. Там, біля свічного стенду. – справжня книжкова лавка. Але  книг українською мовою і українських видавництв годі шукати.  Найтривожніше те, що «п’ята колона» активно взялася передусім  за дитячі душі. Книги для дітей, які пропонує ця церква для сільських дітей, гадаю, мали б зацікавити нашу служу СБУ, якби там працювало більше проукраїнськи налаштованих патріотів.   
 
Ще один центр русифікації українського села  – різко поріділі сільські  відділення «Укрпошти», керівник якої щомісяця отримує до одного мільйона гривень (?!)  своєї зарплати, а в селах нікому розносити газети й листи.  

Чи збігається така політика «Укрпошти», яка вперто  нав’язує для роздрібного продажу в селах здебільше російськомовні  виданнями, з програмою патріотичного виховання, що нині вимушено кинулася розробляти центральна влада? 

Чи усвідомлює місцева влада цю, здавалося б, другорядну проблему? 

Чи прораховували масштаби  втрат на цьому важливому державотворчому напрямку?

Творчу вправу «Що читають на селі?» ніжинські студенти виконували в рамках мого всеукраїнського майстер-класу «Українська журналістика в європейському контексті».    


Такі стенди суто російськомовного чтива можна побачити нині сільських відділеннях «Укрпошти»


 «За макулатуру для бібліотеки було куплено 7 книг» 
 
Красний Колядин – село в Талалаївському  районі, розташоване на річці Ромни, за 20 км від районного центру.  Сільраді підпорядковані населені пункти Глинське, Зелений ай  і Левівщина.  Дворів – 627, населення – 1039 чоловік 

В українському селі Красний Колядин головним духовним осередком є  бібліотека місцевої загальноосвітньої школи. Зазвичай за день її відвідують близько двадцяти учнів різних класів. 

З найпопулярніших молодші  читачі називали: “Пригоди в країні невидимок”, ” Повчальні пригоди хлопчика Колі”, “Моя Україна” та інші дитячі видання українською мовою.
 
Учні старших кладіїв називали “25 років віч-на-віч з Чорнобилем” О.Гусєва, “Історія України: джерельний літопис” В.Червінського, “Батурин” Б.Лепкого, “Лицарі булави” М. Щура.
    Молодь у селі, віком 17-25 років здебільшого читає зарубіжних письменників, таких як Даніель Дефо, Стівен Кінг, Джек Лондон, з українських сучасних – Валентина Мастєрова, Люко Дашвар. За жанрами найпопулярніші  детективи, пригоди та фантастика. Хоч сільська молодь і читає книги, але  бібліотеку не відвідує. Можливо, тому, що в Інтернеті є доступ до всіх книг.

Що читають дорослі мешканці села, які обминають бібліотеку або  ходять туди не вряди-годи? 

Зазвичай називають Шевченка, Тютюнника або Малишка. Немало сельчан середнього та літнього віку передплачують  газети – районну  “Трибуну хлібороба”,  та обласні газети ” Гарт”, “Чернігівський вісник”.

У більшості жителів Красного Колядина вдома є  Біблія, Псалтир чи Євангелія і «Кобзар».
 
Зазвичай взяті у бібліотеці  книги повертають у доброму стані, іноді підклеюють, але бувають випадки, коли у читачами є молодші братики чи сестрички, які можуть, не усвідомлюючи того, щось домалювати. Іноді батьки, або бабусі учнів просять дозволу брати книги у шкільній бібліотеці.

Щоб хоч якось оновити фонд (нові видання давно не надходили) , бібліотекар просить відвідувачів приносити макулатуру. Здавши її, купує потрібні книги. У такий спосіб минулого року вдалося придбати… аж 7 книг.  А в попередні роки коштів за задану макулатуру вистачало на 60 і більше книг. 

Для промоції української книги проводяться різні культурні заходи. Торік, наприклад, на честь народження  Тараса Шевченка близько двадцяти п’яти учнів 1-4 класів прочитали на пам’ять 100 його віршів. Ще одна з гарних ініціатив бібліотеки – виставка малюнків школярів на теми із прочитаних книг.

Як говорив Цицерон: “Дім, в якому немає книг, подібний до тіла, позбутого душі”. Приємно, що в сільських хатах є власні міні-бібліотеки. Наприклад, у сім’ї Білецьких вона налічує близько трьохсот книг, у шкільного вчителя історїї М. Севрюка до домашнього книгосховища входить 170 книг, у студента першого курсу В. Батюка – 150. 

Валентина Гавриленко
  

 «Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає»

Ріпки – селище міського типу, районний центр на чернігівському Поліссі. Населення становить близько 7,2 тис. чол. Селищній раді підпорядковане село Глиненка.

Рік тому у Ріпках закрили єдину  на весь район книгарню. Фонд районної бібліотеки помітно зменшився за рахунок списання книг  у рамках процесу декомунізації. А от новинками тут похвалися не можуть – про колишнє систематичне централізоване постачання книгами через обласний бібколектор  лише згадують. 

З’явилися нові форми поповнення бібліотечних фондів: подарунки небайдужих,  домашні колекції, купівля окремих видань за рахунок зданої макулатури. Але таких надходжень небагато. 

Не густо з книгами і в бібліотеці Ріпкинської загальноосвітньої школи. “Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає”, – так завідувачка шкільною бібліотекою  Алла Ревенюк.  

Зазвичай школярі люблять читати пригоди та фантастику: цікавляться  “Гаррі Поттером”,  “Алісою в країні чудес”, “Робінзоном Крузо”, «Пригодами Тома Сойєра»…   Також багато хто бере твори Шевченка, Лесі Українки та ті, що за програмою.  

Своє дослідження я продовжила просто на вулиці. Серед опитаних були і вчителі, і лікарі, і робітники, і пенсіонери. Більшість  про новини довідуються з районної газети «Життя Полісся». Наклад її 2400 примірників. Серед опитуваних всі передплачують цю газету.
 
Що ж до книжок, то більшість опитуваних мають власні домашні  бібліотечки. А в них серед улюблених – Тарас Шевченко, Ольга Кобилянська, Микола Гоголь, Іван Котляревський. Та всі ці книжки, кажуть мої співрозмовники, були прочитані ще змолоду, зараз же в основному читають тільки газети. Кажуть: “Немає часу”. 

Пенсіонери надають перевагу програмам телебачення. Їхній вибір невеликий – «Інтер», Плюси, 5-й.  

Та все ж, у моєму селищі є багато розумних та освічених людей. Всі сподіваються, що і в  Ріпках, і в Україні колись же мусить піти на краще.  

Анастасія Ржанська


«Найцінніша у хаті книга – родинна Біблія 1823 року» 

Орликівка – село в Семенівському районі. Раніше мало назву Карповичська Рудня. Населення – 225 мешканців. 1897 року тут мешкало 1396 чоловік.

У маленькому мальовничому селі Орликівка на Семенівщині нині мешкає менше сотні людей. Здебільшого похилого віку. Але бібліотека збереглася.  

Ще десять літ тому тут було вдосталь читачів, як молодих людей, так і дорослих. Тепер книгозбірня – у плачевному стані. У 2017 ріці за рахунок  центральної районної бібліотеки вона поповнилася всього на 18 книжок і наразі її фонд складає 3018 примірників. І, що найприкріше,  чи не всі –   російською мовою. 

“На мою думку, люди не відвідують бібліотеку тому, що взимку холодно, та через вік. Деякі лінуються , а деякі просто не хочуть.  Людям похилого віку я беру книги в районній бібліотеці та приношу додому. Що ж до молоді, то зараз більшість має гаджети та доступ до Інтернету, де з легкістю можна знайти будь-що. Утім, школярі цікавляться книгами, які стосуються саме шкільної програми. Шкода, але мені здаєьться, що бібліотека на селі нині – на грані виживання, – ділиться думками бібліотекар Алла Романенко. 

Ось цікаві окрайці думок мешканців мого села, в яких я брала інтерв’ю на цю тему:

Олена, бухгалтер, 55 років: 

– Я не відвідую сільську бібліотеку тому, що маю власну домашню, яка налічує близько 500 примірників. Більшу половину отримала від батька, деякі купувала. Половину книжок при  переїзді з Херсонської області віддала до бібліотеки. Вдома з найцінніших для мене – родинна Біблія 1823 року. Ще –  “Кобзар” та “Декамерон” українською мовою. Останній із прочитаного – роман Гарсіа Маркес “Сто років самотності”.                                                                    

Наталія, безробітня, 40 років: 

– Книгами не цікавлюсь, але залюбки можу переглянути газети, почитати новини, історії людей та їх долі.

Василь Васильвоич, пенсіонер, 73 роки: 

– У книгах пишуть багато неправди, а я не люблю брехні. Але все-таки читаю, коли все поділено на короткі розповіді. Найбільше, з прочитаного, мені подобається книга Павла Автомонова ” Коли розлучаються двоє”. Читаю газети. Люблю Тараса Шевченка, адже він писав правду про сільських людей. Ось цю фразу його часто повторюю:  “… А у селах у веселих // І люди веселі. // Воно б, може, так і сталось, // Якби не осталось // Сліду панського в Україні.”

Катерина, в декретній відпустці, 33 роки: 

– Постійно читаю, іноді на стільки захоплююсь сюжетом, що не помічаю як летить час. За день можу прочитати книгу тому, що не вистачає терпіння. Маю маленьких дітей, читаючи казки на ніч, сподіваюся, що вони в майбутньому також полюблять книжки, адже це джерело знань. Коли людина читає, то вона духовно збагачується, розвивається. 

Владислав, учень 8 класу, 14 років. 

– Подобається читати, але не паперові, а електронні книги. Останнє, що я прочитав, був роман Стівена Кінга “Воно”. Дуже захоплива книга, особливо її цікаво було перечитувати після екранізації фільму за цим сюжетом. Також отримав дивні враження від роману “Алхімік” Пауло Коельйо, в основу якого покладено алегорію , розповідає про подорож пастуха з Андалузії до Єгипту. Найцікавіше те, що автор написав цю книгу за два тижні. Читав також “Інферно” Ден Браун, “Декамерон” Джованні Бокаччо та “Віднесені вітром” Маргарет Мітчелл. Саме з цього роману і є моя улюблена цитата : “У щастя немає завтрашнього дня, у нього немає і вчорашнього.”

Алла, завідувач будинком культури, бібліотекар, 42 роки:

Моєю улюбленою фразою є ось ця, почерпнута із роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром»: «Життя не зобов’язане давати нам те, чого ми чекаємо. Треба брати те, що воно дає і бути вдячним вже за те, що це так, а не гірше». 
   
У кожного різні смаки щодо друкованої продукції, але  роблю приємний висновок від виконання цього завдання: багатьох мешканців моєї  Орликівки єднає любов до книги, потяг до правдивого слова. Побільше б такого.
 
Сніжана Протащук 

   
«Наша мрія – мультимедійний проектор і принтер»

Ладан – селище міського типу у Прилуцькому районі. Йому підпорядковане село Подище. Мешкає 6151 чоловік. Населення – 6151. До райцентру – 18 кілометрів
 
Віддавна в селищі було чотири великі  бібліотеки, в українські роки залишилося дві. Це – філія Прилуцької районної бібліотеки і книгозбірня гімназіції. Останню тут називають по-старому – шкільною. Працює з 1966 року.  

Зі слів бібліотекарки Наталії Мосіч, тут налічується 26442 книги, 510 постійних читачів.
 
– На жаль, книжок давно не закуповуємо, нема коштів, – каже вона. –Вкрай бракує сучасної літератури, якою направду цікавляться і молодші, і старші читачі.  Наша мрія – мультимедійний проектор і принтер. За останні 27 років додалося 2897 книг. Здебільшого подарунки. Немало їх отримали від знаного земляка  – заслуженого артиста України Бориса Харитонова. 

Провела опитування у 18-ти шестикласників. І результати його не можуть не насторожувати: лише два відсотки учнів класу щось читали поза програмою. Приємно вразила допитливістю Катя  Гаман. Вона добре знає і «Тореадорів з Васюківки», і «Пригоди Поліни та Каті». А ще – вправно грає на фортепіано. 

І на завершення найцікавіші опінії пересічних односельців.

На думку вчителки із 31-річним стажем  Наталії Тітуленко, в Ладані активних читачів – не більше 10 відсотків. Та й ці здебільшого цікавляться детективами та жіночими романами. Але ж без читання розум людськи приглушується. 

Політолог Юрій Пацук  згадав, що колись взяв за правило читати не менше 30 сторінок в день. Пізніше стало доходити до 100-150. Його домашня бібліотека налічує понад 2000 книжок».

Дослідження предмета читання переросло у питання загального розвитку громадян.  Тут культурний розквіт спостерігаємо лише осібний. Варто замислитись. 

Ірина Чубенко


«Люди ніколи не перестануть читати»

Брагинці – село у Варвинському районі. Населення 289 чоловік.

Із чотирьох груп опитаних за віковою категорією варто виділити школярів. У розмові  всі сходилися на тому, що читати мусять за шкільною програмою. 

Найбільш зачитаними бібліотечними книгами в селі для них є твори українських письменників Григора Тютюнника, Володимира Винниченка, Всеволода Нестайка. Із зарубіжних – Джек Лондон, Ганс-Християн Андерсен, Марк Твен.  

І ці розповіді не можуть не тішити. Адже на прикладах життя простих сільських  юнаків Климка та Федька,  подарованих нам Володимиром Винниченком та Григором Тютюнником, юні читачі по-справжньому замислитися про незнані віражі людської  долі, про цінність життя, даного нам Всевишнім, про важливість стосунків з нашими найріднішими людьми, і нарешті, про співчуття до ближнього. Разом із Павлушею та Явою, з твору «Тореадори з Васюківки», наша дітвора зрозуміє, наскільки цінно мати справжнього друга, який завжди буде поруч і ніколи не зрадить, а Том Сойєр відкриє сільським дітлахам  панораму пригодницького світу.
 
Казки Андерсена мають немало ноток смутку. Але вони завжди несуть надію і світло в людські стосунки. Доля всім відомого олов’яного солдатика, передана у казці  данського казкаря,боляче жалить в серце кожну дитину,   викликає сльози. Проте  навчить бережно ставитись як до улюблених іграшок, співчувати ближньому, готовності допомогти слабшому. А в наш непростий  час  такі людські чесноти – на вагу золота. 

Те, що багатство порівняно з людським життям ніщо, і не має за собою ніякої цінності, нам доведе головний герой твору Джека Лондона «Жага до життя». А ще – навчить іти до своєї мети, долаючи  всі перешкоди на своєму шляху. Навчить навіть жертвувати  у хвилини, коли наше життя може погаснути подібно восковій свічці.

І ще одна важлива думка з цього пам’ятного опитування земляків про користь читання. Якщо ми зараз перестанемо читати, то як тоді сформуємо із свого середовища  нового Шевченка, Сковороду? Чи матимемо підстави  сподіватися на національного поводиря, свого національного Вашингтона, який нині, як ніколи, потрібен Україні. 

Станіслав Кармазін


Головна для села книга  – «Моя Хотинівка – душі криниця»

Хотинівка – село в Носівському районі. Входить до Мринської об’єднаної територіальної громади. Мешкає 567 чоловік. Школи немає. 

Дивним чином у селі збереглася бібліотека. Загальний фонд налічує 10 848 назв книг. Тут можна відшукати книги на різну тематику: суспільно-політичну, економічну, юридичну, природничу, сільськогосподарську та ін.
 
Більшість книг українською мовою. 

85 відсотків мешканців  села є читачами бібліотеки. Вони стежать, коли ж з’являться там нові книги. Адже старі вже читані-перечитані. Але таке буває вкрай рідко. Відвернулася держава від села і в книжковому питанні.   

Особливо популярною в селі є одна книга. Її написали місцеві жительки – Василина Голодна та Валентина Спаських. Тут описана історія села від його заснування до сьогодення. Її перечитали всі жителі Хотинівки, дехто навіть декілька разів. 

Улюбленими письменниками селяни називали Юрія Мушкетика, Оксану Забужко, Сергія Жадана.

Приємно вразила одна зі співрозмовниць Василина, 46 років:  «Не розумію тих людей, які не читають. Мене все життя супроводжували книги. У мене вже звичка: перед сном мушу прочитати бодай дві сторінки, бо інакше не засну».

Марина Лоцько
  

«Віддавна книга в українських родинах була великою цінністю» 

Я чи не єдина з групи студентів-журналістів, яка мешкає не в селі. 

Тому виконувати своє чергове журналістське завдання почала на одній з вулиць рідного Чернігова.   

– До Шевченка в нашій сім’ї завжди ставилися шанобливо. Я виросла на його віршах і мої діти також. Пам’ятаю, змушена була ховати книжку, аби хтось не її забрав. Зараз, на жаль, такого нема. Мої онуки мають безліч книг і так нерозумно ними розпоряджаються. Їм цього не зрозуміти,  – розповідає 80-річна співрозмовниця Наталя Михайлівна.

Саме від літніх людей можна почути багато позитивних відгуків про книги, особливо з української класики. Прочитані у ранньому дитинстві книги залишили той самий садок вишневий коло хати глибоко у душі людини. І він  завжди підтримує, дає надію і сили йти вперед, з надією дивитись у майбутнє.

– Свій старенький «Кобзар» бережу як пам’ять. Сторінки вже зовсім припали пилом, листочки пожовкли, але він все одно стоїть на найвиднішому місці. Ох, скільки він всього пережив. Колись, будучи ще молодою дівчиною, купила його за останні гроші в якогось дідуся. Чоловік дуже сварився, казав, що за мої книжки ще покарати можуть. Але, дякуючи Богові, все обійшлось, – в розмову вступає Лідія Павлівна, 76 років. 

Старші люди завжди цінували книгу, тому за цікавою історією краще звертатися до них. Ось, наприклад, у сім’ї пенсіонерки Людмили Дмитрівни, 60 років,є незвична книжкова реліквія – Пслартир. Незвичність її не лише втому , що він дуже давній. Дідусь моєї співрозмовниці колись працював священиком у церкві, і  з тим Псалитирем , завалося, ніколи не розлучався.  У тій святій книзі було спеціально залишено наприкінці немало порожніх сторінок. Туди й занотовував чи не щодня усілякі відомості: хто й коли народився чи помер, якою була погода, що вадливого сталося на селі.

Коли мама  моєї співрозмовниці переїжджала до Чернігова, ця книжка була загублена. Але знайшлася через 20 років у її тітки. Тепер вона в хаті на видному місці, як сімейна реліквія. 

А на площі біля кафе «Буба»  в Чернігові є місце, де можна безкоштовно взяти книжку. Умовою цього є те, що на те місце ти маєш покласти свою. Таке явище в усьому світі називають букросінгом.  Добре , що й до нас воно прийшло.
 
Марія Науменко
  

«Життя без книги – хата без вікна.
Тюрма глуха і темна, мов труна,
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.»
(Дмитро Павличко)

“Дім, в якому немає книг, подібний до тіла, позбутого душі” (Цицерон)

Джерело: mynizhyn.com
2020-10-21 13:07:02