Рятував побратимів у Бахмуті, тепер служить людям у ТЦК: історія воїна з Полтавщини
Молодший сержант Вячеслав Сельвич з Полтавщини пройшов шлях від добровольця ДФТГ до бойового медика у лавах 77-ї окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ та штаб-сержанта відділу цивільно-військового співробітництва Лубенського районного ТЦК та СП.
У пеклі Бахмута він врятував життя десяткам побратимів, пережив контузію і зазнав численних уламкових поранень. Попри змогу списатися за станом здоров’я, він не покинув Збройні Сили і продовжує службу, допомагаючи родинам полеглих та зниклих без вісти воїнів.
Про свій бойовий шлях і служіння побратимам на передовій і в ТЦК та СП Вячеслав Сельвич розповів АрміяInform.
З ДФТГ — у ДШВ, з помічника гранатометника — на бойового медика
У цивільному житті до широкомасштабного нападу російської федерації Вячеслав Сельвич працював будівельником-оздоблювачем і навіть помислити не міг, що колись стане військовослужбовцем і, тим більше, десантником.
Однак 24 лютого 2022 року чоловік без жодних вагань став на захист рідної землі, долучившись до добровільного формування територіальної громади. Вступити тоді в бій не довелося — стояв на блокпостах, патрулював територію, стежив за дотриманням комендантської години.
— Коли офіційно це все оформили, заключив контракт. Коли ж потихеньку блокпости поприбирали, у серпні я пішов до ТЦК мобілізуватися, — розповідає Вячеслав.
Переламним моментом для нього стали новини про те, як російські військові знущаються з українських полонених. Тоді чоловік зрозумів, що такого ницого ворога будь-що слід вигнати з української землі.
Після проходження БЗВП у Житомирі солдата зарахували до новоствореної 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. Вже там з помічника гранатометника Вячеслав перекваліфікувався на стрільця-санітара, а потім пройшов поглиблену фахову підготовку на бойового медика.
— Після навчання мене поставили на посаду бойового медика взводу, потім після бойових, коли лишилося мало медиків, підвищили до бойового медика роти. В мої обов’язки входило стабілізувати стан важкопоранених, щоб їх можна було евакуювати для подальшого надання фахової медичної допомоги. Тому моє місце було разом з хлопцями — в штурмах, в обороні, в окопах, — пояснює він.
Рятував побратимів у найгарячіших точках фронту на Донеччині
Спершу підрозділ Вячеслава тримав оборону під Соледаром, згодом брав участь у боях за Красну Гору та Парасковіївку. Вже в першому бою військовий дістав контузію та уламкове поранення ноги, однак воно не було критичним і його вдалося обробити на місці.
Попри власні поранення, Вячеслав рятував життя побратимів, ризикуючи життям і надаючи їм необхідну допомогу під ворожими обстрілами. Спочатку було складно, однак високий рівень підготовки дозволив не розгубитися і впевнено відпрацьовувати завчені алгоритми.
— Я працював на позиції, де доводилося стабілізувати поранених перед евакуацією, щоб їх довозили до стабпункту живими. Допомогу надавав буквально навприсядки, за невеликим горбом, стоячи на колінах, бо піднятися було неможливо — відразу відкривали вогонь, — розповідає військовий.
Поранення були переважно уламковими — позиції десантників регулярно обстрілювала ворожа артилерія. Допомогу бойовий медик надавав автоматично — добре навчені руки самі знали, що і як робити.
— Якось після чергових виходів повернувся й помітив, що лямка від РПС майже перерізана, а в куртці на правому плечі — сліди кулі навиліт. А я сам лишився неушкодженим. Це виглядало як справжнє диво, наче хтось відводив від мене ті кулі, — згадує Вячеслав.
Допомагаючи побратимам, медик намагався не помічати власні проблеми зі здоров’ям, однак, коли наприкінці січня 2023 року підрозділ вивели з Парасковіївки для перепочинку, з’ясував, що мало не втратив ноги внаслідок обмороження.
Тоді, вперше за довгий час скинувши взуття, він побачив почорнілі пальці, які практично втратили чутливість. Врятувати їх вдалося завдяки госпіталізації у Дніпрі. Лікарі вберегли воїну ноги, однак попередили, що наступного разу допомогти вже не зможуть.
«Були моменти, коли заносили по 8 поранених»
Після лікування та реабілітації Вячеслав повернувся в підрозділ, адже розумів, що його знання й уміння критично необхідні побратимам, які саме вели виснажливі бої на Донеччині. Наступним пунктом на бойовому шляху воїна став Бахмут.
— На околиці Бахмута є район з назвою «Гарден центр». Там раніше була якась організація, яка вирощувала дерева — фруктові, декоративні. Поряд гілка залізниці, посадки. Ось там ми стояли і тримали оборону, — пригадує військовий.
Бої були надзвичайно виснажливими, ворог не шкодував боєприпасів і власних солдат, намагаючись будь-якою ціною вибити українських захисників з позицій. Поранених тоді було особливо багато — одночасно доводилось надавати допомогу кільком бійцям як з власного, так і з суміжних підрозділів.
— Були моменти, коли нам по вісім чоловік заносили. Тоді допомагали спочатку найтяжчому, потім переходили до легшого і так по черзі доходили до найлегшого. Були різні підрозділи — ми надавали допомогу всім, кому було потрібно, — наголошує Вячеслав.
Пізніше підрозділ Вячеслава також вів бої у знаменитому районі міста, де стояв пам’ятник літачку. Порахувати загальну кількість бійців, яким він допоміг, військовий медик не може, але впевнений, що рахунок точно перейшов за сотню і, мабуть, наближається до двох.
В цей час бійці переважно тримали оборону, хоча інколи доводилося ходити в штурми, щоб відкинути ворога і зайняти вигідніші для захисту позиції. Вячеслав як бойовий медик ішов разом із побратимами всюди, де могла знадобитись його допомога.
Часом доводилось пити воду з калюж
Пізня весна та літо принесли нові проблеми — спеку і брак води. Інколи, згадує боєць, доводилося пити воду з калюж, проціджуючи її крізь піксельну тканину форми.
— Коли води не було, то пили з болота просто. Знімали піксель, проціджували з болота і пили, тому що літо, жара. А піднести на собі достатньо води неможливо — на позиції доводилось заходити тільки пішки, — пригадує Вячеслав.
В цей час підрозділ тримав позиції по два тижні, після чого його виводили на кілька днів для того, щоб бійці могли відпочити, помитися й попрати одяг.
Робити це намагалися нечасто, тому що вихід і захід були небезпечнішими ніж перебування на позиціях.
Однак і лишатися на позиціях довше було важко — бракувало води, їжі, боєприпасів, потребували евакуації поранені. Тож доводилося йти на ризик і проводити заміну.
12 уламків так і не змогли вийняти
Під час одного з таких заходів на позиції група, в якій ішов Вячеслав, потрапила під інтенсивний ворожий обстріл. Тоді поряд з медиком загинув провідник, а сам він зазнав важких поранень.
— Прямо біля нас був розрив, мене сильно посікло — перебило артерію на руці, втратив багато крові. Врятували мене тоді побратими з другої групи, яка йшла слідом за нами. Дай Бог їм здоров’я, — каже військовий.
Загалом тоді в руку, тулуб та суглоб на нозі Вячеслава поцілило понад 20 уламків. 12 з них так і не змогли вийняти. Однак завдяки власним навичкам — медик зміг вчасно і якісно накласти собі турнікет — та допомозі побратимів бійцю вдалося врятуватися.
Після евакуації до Дніпра лікарі спромоглися врятувати навіть поранену руку, хоча ситуація була критичною — почався некроз, тканини відмирали. Лише втручання землячки Вячеслава — фельдшерки на евакуації з Хорола переконало хірургів не ампутувати руку.
— Вона погано працює через перебиту променеву артерію, але все ж вона в мене є. В мені зараз 12 осколків, невралгія лівої руки. Тому мене списали з ДШВ, визнавши придатним для служби в тилу, — пояснює молодший сержант.
«Ми друга складова роботи ТЦК — соціальна підтримка»
Після такого важкого поранення Вячеслав міг взагалі залишити Збройні Сили, однак вирішив продовжити службу зради побратимів та їхніх сімей. Адже поранені потребують допомоги не лише на полі бою, але й у тилу. Так само увага та підтримка необхідні сім’ям зниклих безвісти та загиблих бійців.
— Зараз я служу у відділі військово-цивільного співробітництва Лубенського районного ТЦК та СП. Ми допомагаємо організувати реабілітацію та отримати виплати пораненим. Допомагаємо сім’ям зниклих безвісти або загиблих бійців оформити необхідні документи. Це наша найголовніша робота, — пояснює військовослужбовець.
Він зауважує, що за першою частиною роботи ТЦК та СП — функцією комплектування війська — часто не помічають цієї другої складової, яка полягає у всебічній підтримці військовослужбовців та членів їхніх сімей. Натомість вона є надзвичайно важливою.
— Як я кажу, ми друга частина роботи ТЦК — соціальна підтримка. Наш невеликий відділ працює з сотнями військовослужбовців та їхніми сім’ями. Підтримуємо зв’язок з частинами, вирішуємо всі проблемні питання.
Безпосередньо сьогодні я обдзвонював усіх, хто до нас звертався, питав, чи вирішились їхні питання після нашої допомоги. Якщо ні, ми тоді подаємо офіційний запит, чому не виплачується, проводимо розслідування, щоб вирішити це питання. Контролюємо, чи приходять сім’ям безвісті зниклих виплати. Моніторимо, щоб все було вирішене, щоб сім’ї військових не відчували себе ображеними, — розповідає Вячеслав Сельвич.
Навіть у короткому спілкуванні відчувається, що військовий ревно ставиться до своєї служби. Від порятунку життів побратимів не передовій він перейшов до допомоги їм у тилу і вважає цю роботу такою само важливою.
Він не приховує, що робота непроста і відповідальна, однак украй необхідна і сприймає її не лише як частину військової служби, а як прояв служіння українському народу — суспільству і людям, які пішли захищати Україну та їхнім рідним і близьким.
Вони, переконаний Вячеслав Сельвич, заслуговують на особливе ставлення, підтримку і допомогу.
