Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Росія завжди воювала жорстоко, але у випадку з Україною – це перевершило все, що було негативного в світі – Андрухович

Юрій Андрухович про культурний шок від війни, крах російської літератури та салат у Венеції, який у перший день війни з російського став українським.

– Україна у цій війні проти Російської Федерації отримала шалену підтримку світу. В чому феномен нашої держави?  Це феномен чи певна особливість?

– Я думаю, тут кілька причин, чому саме так Україну підтримують сьогодні. І, мабуть, з головних причин – це які масштаби цього злочину, масштаби цього звірства.

Те, що Росія завжди в своїй історії воювала в цілком особливо жорстокий спосіб – це правда, але у випадку з Україною це перевершило все, що накопичилося негативного в світовому досвіді.

І я сказав би навіть, що ця чорна сторінка, вписана в середині минулого століття нацистами, вона вже навіть не такою чорною виглядає. Хай мені пробачать це судження жертви того злочину, тогочасного. Але…

Крім того, це ще значною мірою шок, це шок культурний. Тому що багато хто у світі бачив нас, на жаль, частиною цієї Росії. Скажу так, було би зрозуміліше, якби це Росія чинила з балтійцями чи з Фінляндією. Але тут вона начебто на якусь таку сестру претендувала.

Мені досі доводиться відповідати на запитання: як це так, народи-брати між собою воюють? Від цього шоку починається таке просвітлення, починають розуміти, що ми насправді зовсім різні, і ці всі розмови про братерство якесь там, це все просто кліше, яке давно треба викинути на смітники.

– Та ніколи особливо себе не асоціювали ні ви, ні я з якимись братами?

– Ну звичайно. Я думаю, за великим рахунком росіяни також були абсолютно нещирі, коли казали про це братерство. Це просто була частина їхньої імперської політики. І ставлення до всіх інших, як до якихось нижчих, підпорядкованих, звідси оці “младшие братья” і тому подібні речі.

– Власне, війна закінчиться рано чи пізно. Чи збережеться такий інтерес до України?

– Дуже хотілося б. І дуже б хотілося, щоб цей інтерес не тільки був пов’язаний із нашими величезними жертвами. І я насправді дуже вражений тим, як фактично одностайно включилися в цю акцію підтримки України всі мегазірки світового рівня: актори, музиканти передусім.

Те, що, скажімо, мої улюблені Pink Flоyd, з якими я живу, можна сказати, з середини 70-х років, я не міг навіть мріяти, що вони раптом запишуть нову композицію, яка є нашою піснею насправді.

Ці люди надзвичайно впливові, це люди з мільйонами, десятками мільйонів переглядів. Воно не повинно якось так відразу взяти і розсмоктатися після того, як у нас закінчиться, дай Боже, перемогою.

Я думаю, воно набуватиме своєї такої тривкості й тривалості. І найголовніше, щоб також говорили ми. Щоб не тільки про нас, щоб ми, українські діячі культури, отримали постійний, так би мовити, доступ до всіх можливих міжнародних трибун, і тоді ми не дамо забути про нас. І не дамо, щоб це якось там відійшло кудись, стало немодним, наприклад.

Тому я маю надію, що це буде процес, який кількома різними потоками відбудеться.

– Думаєте, що за рахунок цієї популярності, власне, українські діячі отримають такий майданчик говорити про свою державу, про свою культуру?

– Звичайно. Я можу на своєму прикладі сказати. Я волів би, щоб це не було пов’язано з війною, з агресією, але з моменту її початку до мене постійно звертаються, до мене пишуть, мої книжки зараз почали знову перекладати і, зокрема, такими мовами, якими ще не перекладали. Наприклад, мій роман Московіада, який здається сьогодні ще актуальнішим, аніж тоді, коли я його писав, а це було 30 років тому.

І ось вчора надійшов лист із Норвегії, що вони вже на осінь цього року, тобто у вересні, очікують книжки. А я навіть не знав, що в Норвегії хтось є, хто може перекладати з української. Але це ось такий один-єдиний мій приклад, а насправді нас таких дуже багато.

І візуальні артисти отримують всі можливості, і наші кінодокументалісти, і творці ігрового кіно, і наші музиканти, всі-всі-всі.

– Як ви гадаєте, ось така потужна кількість діячів, особливо культурних, які підтримали Україну – це був спротив Росії чи підтримка нашої держави? Як думаєте, що їх об’єднало?

– Найголовніше – протест проти насильства. Західний світ, цивілізований демократичний світ на сьогодні однозначно вийшов із зони будь-якого насильства, будь-якого насильницького рішення. І це, звичайно, потрясло.

Зрозуміло, що коли подібного типу злочини відбуваються десь на африканському континенті, то західна людина з набагато меншим рівнем співпереживання реагує. Але коли це тут, поруч, у країні, куди літаком до Києва з Берліна година, а з Парижа – три, тобто це зовсім близько, зовсім поруч, і відповідно, вони реагують на події в нашій країні як на велику загрозу, великий злочин, велику несправедливість.

– Ви спілкуєтеся з митцями різних країн. Власне, чи могли вони очікувати, передбачити, що зовсім поруч може бути такий рівень насилля? Це для всіх поза розумінням?

– Ні, ні. Це дуже частий мотив у їхніх листах, чи коли ми десь там спілкуємося скайпом. Це розгубленість і буквально: “мені відібрало мову, я паралізований, я не знаю, що на це сказати…” Ну і доводиться пояснювати, казати, що насправді все гранично просто – є агресор, для якого не існує жодних меж, і ми як його жертва, яка чинить опір. Що тут далі, які тут ще комбінації, тут все на поверхні.

– Відновлення культурної справедливості. Лондонська галерея картину Дега перейменувала з Російські танцівниці на Українські танцівниці. Чи є такі приклади в літературі, знаєте такі?

– Це трошки література, хоча це насправді випадок із життя… Буквально в перший день війни моя знайома австрійка, яка на той час опинилася у Венеції, прислала без жодного коментаря, просто зробила фото: поруч з якимось кафе чи ресторанчиком меню, написане крейдою на дошці.

От і на цій дошці був серед інших страв салат, який називався російським (Insalata russa). Оце russa було викреслено і написано ucraina зверху. Я так підозрюю, що це салат олів’є, який вони моментально перейменували на український.

– Ну, але це побут…

– Це побут. Але, як на мене, це така вже літературна історія. Це можна включити в якесь оповідання.

– А щодо літератури? Чи особисто маєте якісь претензії, побажання.

– Я не думав про це. А загалом я б сказав, що на світовому книжковому ринку письменники із Росії в дуже особливому привілейованому становищі.

Їх приймають до видання, до перекладу навіть не сумніваючись у тому, що це буде високий рівень. Ну, тобто, вони досі ще їдуть на спинах, на горбах цих своїх толстих, достоєвських. А українській книжці треба пройти через значно більше сито всіляких інстанцій, інституцій, недовіри, і я думаю, що це зміниться на сьогодні.

Моя редакторка з берлінського видавництва Зуркамп останніми днями теж мені написала, що вона цілком чесно має сказати, що вони вже протягом останніх 10 років намагаються відкопати в цій сучасній російській літературі щось вартісне.

І вони насправді завжди незадоволені тим, що там виходить і з’являється. Їм це нецікаво, але вони продовжують над цим працювати, тому що такий великий авторитет.

Тим часом повно українських авторів, які заслуговують бути перекладеними і виданими, і до них уже просто не доходять руки.

Ось, я думаю, що ці всі пропорціі дуже суттєво зміняться на нашу користь.

Фото: Юрій Андрухович

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-04-19 20:20:11

Магазин Автозапчастин м.Ніжин