«Робота українських журналістів — один з факторів, який дозволив вистояти країні»: інтерв’ю з гендиректором «Укрінформу» Сергієм Череватим

Рік тому — 24 травня 2024 року — Сергій Володимирович очолив державне інформаційне агентство «Укрінформ». Це вперше військовий журналіст очолив державне цивільне агентство.

Сергій Череватий каже, що чимало навичок із життя армійського допомагають працювати та налагоджувати процеси на новій менеджерській посаді. Це і дисципліна, і підтримка ініціативи колег, і побудова управлінських процесів тощо.

Вже о 7:30, каже він, перебуває на робочому місці. З цікавого, символічного та значущого: парадну форму офіцера ЗСУ Сергій Череватий зберігає в шафі в робочому кабінеті.

Як обирав фах військового журналіста та вже сам навчав курсантів; як зустрічав війну у 2014 році та що найбільш пам’ятне з початку широкомасштабного; наскільки стратегічні комунікації нашої держави сильні та що зараз відбувається із інформаційним простором України; наскільки зараз цікава журналістика для молоді, що буде з журналістикою в майбутньому та як на неї вплине штучний інтелект.

Про все це й не лише кореспондентка АрміяInform запитала в Сергія Череватого напередодні Дня журналіста.

Прийшовши в Укрінформ, поставив собі два завдання: стабілізувати роботу і зберегти колектив

— Ми зустрічаємося з вами напередодні Дня журналіста. Що для вас найважливіше в українській журналістиці в умовах воєнного стану?

— Ми зараз у найважчому періоді війни. Так, четвертий рік повномасштабної війни. Так, дуже важко. Важко і фізично, і ментально після чергового нічного обстрілу йти на роботу чи на подію. Так, інколи підкрадається зневіра. Ворог зараз вкидає неймовірні кошти, щоб ми зневірилися саме зараз. І саме ми — журналісти, блогери, фахівці інформаційної сфери — можемо цього не допустити своєю якісною роботою. Хочу побажати нам двох речей: стійкості та солідарності, бо лише ці дві речі допоможуть нам перемогти.

— Сергію Володимировичу, 24 травня виповнився рівно рік, як ви стали гендиректором Укрінформу. Які здобутки агентства хотіли би відзначити та озвучити? Що було найскладнішим для вас за цей час?

— Я поставив тоді собі завдання: стабілізувати роботу агентства, наскільки це можливо в умовах війни. А головне — зберегти колектив. І нам це вдалося зробити.

Щобільше, за цей рік ми мали й багато нових здобутків. Нам удалося суттєво збільшити відвідуваність сайту. Майже вдвічі зросла кількість взаємодій на сайті порівняно з попереднім роком. Ми активно розвиваємо наш мультимедійний напрямок: за рік на ресурсах Укрінформу реалізовано сім відеопроєктів. Також намагаємося підсилити соцмережі. Загалом на останній рік ми вдвічі збільшили аудиторію в соцмережах, але нам ще є над чим працювати.

Ми дуже пишаємося нашими кореспондентами в прифронтових областях. Наші власкори в Запоріжжі, на Харківщині, Дніпрі, Миколаєві щодня працюють у надскладних умовах, передають нам оперативну інформацію з-під обстрілів. Багато наших журналістів взяли до рук зброю і захищають незалежність на полі бою.

Зазначу, що нам удалося зберегти в 11 країнах власних кореспондентів, незважаючи на дуже важкий бюджетний рік. Ми усвідомлюємо, що власкори за кордоном — це теж унікальні можливості держави, в тому числі — для зміцнення політичної підтримки України. Ми — єдине державне інформаційне агентство в країні, тому нам треба працювати на максимум. Зверніть увагу, що в Росії витрати на державну підтримку «медіа» у 2025 році становлять близько 1,5 млрд дол. З них на ТАСС припадає 59,3 млн дол. Проте ТАСС не єдине державне агентство, як Укрінформ в Україні. Скажімо, сукупний бюджет «ТВ-Новости» (власник RT + інформагентство «Россия Сегодня») цього року становить 542,3 млн дол.

— Які свої професійні навички з військового життя допомогли вам під час менеджерської роботи в цивільному ЗМІ?

— Найбільше військовий досвід відобразився на мені: о 7:30 я приїжджаю на роботу і пізно повертаюся додому. Важливими також є вміння побудувати та спланувати роботу. Досвід маю, бо вже в доволі молодому віці я став головним редактором військового радіо, згодом виконував обов’язки начальника центральної телерадіостудії Міністерства оборони та очолював інформаційне агентство Державної прикордонної служби України, куди входили газета, журнал, сайт і телестудія.

Я завжди знав, що таке творча робота: робота з текстом, з контентом, з відео. Тому симбіоз моїх знань як журналіста та дисципліна військова допомогли краще побудувати певні управлінські процеси. Тут маю на увазі й підготовку якихось документів, і напрацювання та відстоювання якихось наших інтересів під час діалогу з різними органами влади.

Дуже важливо вміти ставити мету, вміти досягати її і вірити в те, що ти робиш. На творчій роботі це ніяк не відобразилося: хіба, можливо, зросла кількість інтерв’ю саме з військовими (усміхається).

Я підтримую ініціативи колег. Завжди захищаю своїх людей та свій колектив. Бо Укрінформ — це неймовірний інформаційний капітал держави. І я безмежно ціную цих людей. Кожен день мене надихає і мотивує їхня робота. І я розумію, що маю працювати на високому рівні теж, щоб відповідати їхнім компетенціям.

Мій колектив — це моя головна підтримка зараз.

Росія вливає у пропаганду дуже багато грошей, але це робиться без душі. І саме тому перемога буде за нами

— У жовтні 2024 року ви очолили комітет з протидії дезінформації Європейського альянсу інформагентств. Яка роль цього альянсу? Як будуєте співпрацю з партнерами?

— Це був прояв великої довіри. До складу комітету увійшли представники таких агентств-членів Альянсу, як AFP (Франція), dpa (Німеччина), АРА (Австрія), які мають потужні фактчекінгові команди та інших.

Головою комітету мене обрали розуміючи, що Україна однією з перших почала потерпати від російської дезінформації та її інформаційного впливу.

Зараз плануємо провести опитування, в тому числі — серед всіх агентств, та визначити ті критичні точки, через які Росія знаходить деструктивні організації, щоб дезінформувати західні суспільства і протягувати наративи, які їй потрібні. Наслідком цього стає прихід до влади політичних сил (здебільшого це ультраправі або ультраліві), які протягують повістку дня, вигідну Кремлю. Як наслідок: відбувається роз’єднання в самому ЄС, з’являються антиєвропейські гасла, відмова допомагати Україні тощо. Ми вивчаємо та напрацьовуємо методичні наукові рекомендації, як цьому протидіяти.

— В одному з інтерв’ю ви висловлювали думку, що «український стратком має стати більш агресивним». А які, на вашу думку, кейси були успішними та свого часу підсилили державу та її інституції?

— Якщо беремо high level — то на початку повномасштабного вторгнення реально крутими були комунікації Президента: коли він почав звертатися до парламентів і громадян різних країн. Це було круто, новаторськи й це дало результат: ми почали отримувати зброю, гроші та інші матеріальні засоби для продовження нашої боротьби. І те, що, здавалось би, було нереальним, почало ставати реальністю: Patriot, Leopard, F-16.

На моєму напрямку, ОСУВ «Хортиця» — теж була налагоджена робота з усіма медіа українськими та закордонними, з національним марафоном тощо. Коли тривала битва за Бахмут — ми включали в прямі ефіри не лише пресофіцерів, а й солдат, хлопців і дівчат, які безпосередньо виконували бойові завдання на полі бою, які тримали Бахмут. Наприклад, гранатометник і колишній нардеп Юрій Сиротюк. Перед поїздкою в сенат США Президент заїжджав у Бахмут, нагороджував військових, в тому числі — наших спікерів з бойових підрозділів.

— Які найяскравіші спогади пригадаєте за час АТО/ООС та широкомасштабного вторгнення?

— У 2014 році я служив у Державній прикордонній службі України. Перше моє відрядження було у березні цього ж року на кримські перешийки, в район Чонгара та Чаплинки.

Як зараз перед очима наші десантники 79-ї бригади на нещасних ГАЗ-66… Був я, оператор, фотограф, журналіст. Ми виїхали без зброї та бронежилетів. Тоді ж нам вдалося відзняти матеріал про те, як наші прикордонники зуміли вночі вивести всі катери з Ялти, Севастополя і Керчі в Бердянськ.

В липні 2014 року було відрядження на Донбас. Через Маріуполь я поїхав на пункт пропуску Довжанський, і потім — Зеленопілля.

У Маріуполі усвідомив, що вже почалася інша реальність. Першим, що ми побачили, — розстріляну колону прикордонників, прошиті кулями автомобілі, залиті кров’ю сидіння, а також наслідки роботи ворожої ДРГ по території прикордонного загону. І досі перед очима наслідки удару протитанковою ракетою по спортзалу, в якому стояв один із наших підрозділів.

Пункт пропуску Довжанський на російсько-українському кордоні сепаратисти та російські військові постійно обстрілювали з мінометів. Ми пересувалися в бронежилетах, їхали на «Ниві» з відкритими вікнами, з виставленими у вікно автоматами… Тоді зрозумів, що прийшла війна.

Ми були на зворотній дорозі до столиці, коли росіяни вперше з території РФ завдали масованого удару з РСЗВ «Град» по нашому військовому табору біля Зеленопілля. Тоді загинув полковник Ігор Момот. Ми зустрічалися з ним напередодні на Довжанському пункті пропуску, я запропонував йому записати з ним інтерв’ю, адже багато чув про безстрашність Ігоря Федоровича у перші дні війни. Та він був непохитним: «Та ти що! Сепари за мене винагороду дають, а я тут їм сам засвічусь». Якби знати, що я останній журналіст, який спілкується з героєм, напевно благав би відверто його розповісти про ту війну.

…За шість днів, 11 липня 2014 року, полковник Ігор Момот загинув під шквалом реактивного вогню. І поки я приїхав до Києва — вже довелося писати некролог про нього. І це було відчуття сюрреалізму: ось ти з людиною спілкуєшся — і ось людини немає.

У 2021 році, за пів року до широкомасштабного вторгнення, я прийшов у Командування Сухопутних військ, яке тоді очолював Олександр Сирський, і став керівником Центру моніторингу інформаційного простору і протидії.

Досить плідно ми попрацювали тоді з британськими колегами під час навчань «Козацька булава»: пропагандистка Скабєєва нас разів 10 згадувала (сміється).

Відтак, перший день війни 24 лютого 2022 року, я був на посаді, працювали із пресслужбою сухопутки як один міцний інформаційний кулак. Ми генерували меседжі, спростовували фейки, народжували та розвивали ідеї. На 7-й чи 8-й день ми почали знімати фільм «Битва за Київ» — усвідомлювали рівень моменту та «уходящої натури».

Ніколи не забуду, як після київської операції в квітні 2022 року ми виїхали на Гостомельський напрямок і там побачили спалену колону росгвардії… Відчуття було якесь шалене, це була якась ейфорія неймовірна, тому що ми бачили їхні спалені тіла — і від цього була якась первозданна радість. Хоча й було усвідомлення, що ми нормальні люди, не садисти та не маніяки, нам притаманна емпатія… Але ми отримали задоволення від споглядання спалених ворогів.

В аеропорту в Гостомелі знайшли цілі стоси свіжовидрукуваної «красной звєзди», і так звані бойові листки для офіцерів та солдат, на яких були чітко розписані наративи, за що вони воюють тощо. Одразу відчувався стиль так званої «старої школи» пропаганди. І ці матеріали туди доставляли гелікоптерами, бо росіяни розуміли, наскільки важливою є інформаційна «прокачка».

— Чи є зараз, на вашу думку, українські медіа одним із інструментів ведення війни?

— Звичайно, медіа — це елемент війни. Але це не скасовує того факту, що ми є демократичною країною із європейськими цінностями. У нас проводять журналістські розслідування, триває дискусія політична. У нас є свобода слова, і наш інформаційний простір неможливо порівняти ні з російським, ні з білоруським чи навіть з угорським.

У наших медіа є поклик душі: допомогти відстояти країну, просувати правильні наративи, протистояти російським. Багато це роблять класичні медіа, долучається до цього і блогосфера… У Росії в це влито дуже багато грошей, і робиться без душі. І саме тому перемога буде за нами.

Залишаться в журналістиці ті, хто можуть генерувати сенси

— Ви були начальником кафедри військової журналістики у Військовому інституті КНУ. Як би ви оцінили зараз рівень підготовки військових журналістів в Україні, так би мовити, зсередини?

— У ВІКНУ я викладав з 2006-го по 2010-й та з 2019-го по 2021 роки. Дуже добре знаю цей інститут. Там готувалися потужні кадри. Наприклад, Олексій Чубашев, який, на жаль, загинув у червні 2022 року в бою. Чимало моїх випускників не раз зустрічав на лінії фронту.

Така підготовка військових журналістів — загалом правильна ідея. Але головний мінус, як на мене, в тому, що всі випускники-лейтенанти одразу потрапляли на службу в Київ, у центральні медіа. І десь протягом 3-5 років у них зникала мотивація розвиватися далі, тому що вони військ не бачили, крім відряджень. І ось цієї конкурентної боротьби за те, щоб потрапити в Київ у центральні медіа, як раніше, в них не було. Тому й мотивація в них була нижчою — не з їхньої, зрозуміла річ, провини.

На посаді завкафедри я встиг пробути місяць. Але ми встигли взятися за два напрямки: удосконалити підготовку військових журналістів та почати підготовку пресофіцерів. Зараз усе це триває і я продовжую сприяти розвитку професійної підготовки кадрів.

— Якою ви бачите професію журналіста в майбутньому? Наскільки ШІ може замінити живу людину в журналістиці?

— Однозначно, що штучний інтелект суттєво вплине на медіа, й у нас уже з’явилася дилема, коли ми бачили тексти, значною мірою написані ШІ. І юридично тут наче нічого не порушено: людина дала завдання, проконтролювала, вичитала. І робота, яку зробив ШІ, досить непогана.

Тому я за те, що ми зараз у фаховому середовищі із залученням науковців маємо провести серйозні дискусії та визначитися, що можна вважати «творчим продуктом» на цьому етапі історії. Але, попри це, я вважаю, що журналістика все-таки стане ще більш вимогливою, тому що в неї з’явиться такий-от ще додатковий «конкурент».

І залишаться в журналістиці ті, хто доведе, що може генерувати сенси і побудувати роботу так, що ШІ не замінить людей повністю, або буде тільки елементом цієї системи. А головне, що ШІ не зможе замінити журналіста у передачі людських емоцій, тому «живе» завжди буде попереду технологій.

— Зараз в Україні буде тривати вступна кампанія. Наскільки популярним буде, за вашими особистими спостереженнями, журналістика серед абітурієнтів?

— Зацікавленість є, у нас проходять стажування студенти різних вишів. Журналістика — це професія досить неординарна та специфічна. Трапляється, що є люди, які добре вчилися і чудово здали всі предмети та не змогли писати. І вони змушені були змінювати профіль.

Але все одно є ті, хто хоче писати та розвиватися. Укрінформ має зараз хорошу співпрацю із КНУ, з Києво-Могилянською академією, університетом Грінченка. До нас приходять на практику талановиті студенти, колеги з радістю діляться досвідом та знаннями.

Журналістика дуже стрімко розвивається: міняються підходи, стає іншим вплив соціальних медіа, та й власне війна чимало змінила в журналістиці.

Якщо раніше домінувало телебачення, то з початком війни ринок звузився, і чимало з’явилося індивідуального контенту: ютуб, блоги, телеграм-канали. Тому чимало навчальних закладів зараз змінюють програми та підходи.

Але попри все: журналістика залишається привабливою професією. А українська журналістська спільнота — це один з тих факторів, який дозволив вистояти країні. Колеги, ми маємо цим пишатися, підтримувати одне одного. Це — один із ключів до нашої перемоги. І всім разом нам треба підтримувати Сили безпеки й оборони. Я абсолютно щасливий у своїй професії та вважаю її найкращою у світі. Як нас учили наші викладачі: журналістика — це не професія, а група крові. Усіх зі святом! І бажаю, щоби наступного року це свято ми зустріли вже в мирний час та говорили про відбудову країни.

Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Сергія Череватого

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-06-06 06:29:00