Над дорогою в Талалаївці, що біля Ніжина, місцеві продають віники. Коштують 120 гривень, розповідає Юлія Семенець, “Вічник Ч”.

Самі заготовляють сировину, самі в’яжуть. Кажуть, раніше талалаївські віники в’язали в кожній хаті. Возили на всі базари. У Росію і Білорусь.

— Бувало, по 100 віддавала, — показує свої віники Віра Ващенко. — Наші почали обурюватися, бо ціну збиваю. Зрівняла.

В’яжу на мотузці, — заводить у хату. На цвяшку над дверима прив’язана мотузка. На іншому кінці — дерев’яна палка.

— Це така приспособа, висить цілий рік. Стільки мороки з віниками. І просо для них мало вже хто сіє.

Як город орю, тоді й просо сію. Я — 20 рядків. Хтось — 10. Восени треба жати. Почистити від листя. Подерти від насіння. Пилюка тоді стоїть — страшне. Треба маску вдягати. Клопітка робота. Навіть наші, талалаївські, купують у нас віники. Самі вже не роблять.

Кіт Тимур у мене любить спати на просі, — зганяє кота, який примостився на заготовці, що господиня розклала посеред хати.

Віра Ващенко бере пучок сировини, чотири рази намотує на мотузку. Щоб зафіксувати. Перемотує свіжозрізаною лозою. Не капроновою ниткою.Реклама:

Фото: Віра Ващенко. Авторка: Юлія Семенець

— В одному вінику — три пучки. Кожен в’яжу окремо. Тоді об’єдную. На один віник іде хвилин 20, до пів години, — пояснює хазяйка. — Років 20, як в’яжу. До цього мати займалася. Тоді вже і я навчилася. Вистачає віника в середньому на рік. Але хто як підмітає. У мене ще торішній непоганий.

Наші віники були на всіх базарах. Я, окрім Ніжина, нікуди не їздила. Останнім часом під двором наша торгівля. Брати стали менше. Можливо, на модні пилососи переходять? Та як не крути, а віник у хаті треба.

Надія Литвиненко віники в’язала 58 років. Цьогоріч передала справу зятю.

— Восени захворіла, важко було, — виходить з хати Надія Мусіївна. — Талалаївські віники і зараз всюди славляться. Сім-вісім віників за день в’язала. У вихідний більше. Хочеться, щоб ловкі були, щоб хвалили.

Зять в’яже вночі. Удень працює в орендатора. А мені на продаж приносить. Цього року дорогі віники. Були часи, що за 15 копійок віддавали.

В’язати наші вже відмов­ляються. Коло нього багато роботи. А що на сотню купиш? Три хлібинки, ще й докласти треба.

Авторка: Юлія Семенець, “Вісник Ч”

Як повідомляв MYNIZHYN, нині, під час війни, переважна більшість з нас роздратовані та знервовані. І дуже приємно, коли на шляху зустрічаються привітні люди, які посмішкою, добрим словом здатні змінити наш найпохмуріший день на світліший. Одна з таких людей – Оксана Паструшенко. Ця доброзичлива жіночка з ясними очима працює в кіоску ТОВ “НіжинХліб” №9 на вул. Станіслава Прощенка, біля міської лікарні. Для кожного покупця в неї знайдеться добре слово або розрада.