Місто і регіон

П’ять років без Героїв Небесної Сотні – ПравдаТУТ Ніжин

Офіційний захід вшанування Героїв Несної Сотні в Ніжині – шаблон, що швидше нагадує колишні “піонерські лінійки”. Хвилиною мовчання, заупокійною молитвою та покладанням квітів вшанували загиблих на Майдані. До пам’ятного знаку “Герої не вмирають” прийшли працівники бюджетних установ та комунальних підприємств, очільники міста й району, школярі, студенти. Біля них не було ні “майданівців”, ні АТОвців.

Щоразу кількість охочих схилити голову перед Героями разом із “першими обличчями міста” дедалі зменшується. Як і минулого року, спогадами -розповідями не ділилися ні “майданівці”, ні оборонці незалежності України. Їх цього року просто не було, як і капелана-волонтера отця Сергія. Уже другий рік поспіль вони відмежовуються від подібного офіціозу. Перед присутніми виступив лише міський голова Анатолій Лінник, закликавши всіх учергове бути гідними пам’яті Героїв Небесної Сотні. “Навіть найсвітлішу ідею можна чимось споганити. Те, що бачимо зараз, швидше нагадує “совкову піонерську лінійку”, яку ми в дитинстві щиро ненавиділи. Шаблонно, пафосно. Це просто підбішує”, – почули в розмові від одного з місцевих жителів Ніжина (із етичних міркувань його ім’я не називатимемо, лише наголосимо, що це науковець та шанована в місті людина). Сценарій заходу настільки “стерилізований”, що якщо закрити очі, то можна фактично уявити себе будь-де. Єдине, що ідентифікувало подію, це Гімн Небесній Сотні “Плине кача”. Поклали квіти та й на цьому розійшлися. Ішла п’ята річниця Революції Гідності…

“Може, я і наївний. Однак вважаю, що зло не має перемагати”, – ця фраза належить одному з перших Героїв Небесної Сотні Сергію Нігояну. Українець вірменського походження часто говорив про те, що має бути “у перших рядах” і стояти на Майдані “до останнього”, бо це “його країна й його майбутнє”. Темноволосий 20-річний хлопець із вірменським прапором привертав погляди своєю харизмою, відкритістю, широкою посмішкою й простодушністю. Відео з процитованим ним уривком Шевченка на фоні барикад швидко облетіло всю Україну. Без зброї охороняючи вхід біля Лядських воріт, він чергував і вдень, і вночі протягом 1, 5 місяців, аби влада знову не розігнала Майдан; допомагав пораненим та щиро вірив у щасливу долю України.  Перший убитий на Грушевського. Три вогнепальних поранення картеччю – у голову, шию та груди. Близько 6. 00, коли тривало перемир’я між мітингувальниками та “Беркутом”. Вранці 22 січня 2014 року ця новина шокувала українців, ставши точкою неповернення та розумінням того, що ціна перемоги буде гіркою, даватиметься кров’ю й смертю сотень мужніх, відданих синів України. На Майдані пролилася кров…

22-річний худорлявий дописувач української Вікіпедії з переломаними ногами, які, за спогадами очевидців, можна було просто зав’язати. 19-річний кучерявий чорнявий хлопчина з кароокими очима, який, тримаючись за життя, у коматозному стані, рефлекторно, стиснув пальці медика в своїй долоні. “Блакитна каска”, яка бігла вперед під свист снайперських куль та витягувала поранених із Інститутської зі своїм навічно зроненим “Небо падає”, аби не панікували інші. Рудоволосий сонячний 17-річний хлопчик зі смугастим закривавленим шарфом.  Закатований, викрадений раніше з київської лікарні, 50-річний львів’янин. Обгорілий до невпізнаваності в Будинку профспілок 58-річний дідусь. Тепер їх фото на меморіалах, а спомини про них закарбовані в душах рідних кривавими рубцями.

“Інколи я чую про себе: “Ви виховали Героя” і відповідаю, що я не виховувала сина для того, щоб він вийшов на Майдан і якийсь мудило вистрілив йому в голову. Вони ж чітко бачили, у кого стріляли, відстань була маленька – і в приціл було видно, що там є діти. Хочете налякати – стріляйте по ногах, руках, але ж дайте людям шанс жити. Проте хлопців тупо вбивали. І головне, що в тих убивць є батьки, які мали б бути свідомими і так само виховувати своїх дітей”, зітхає мама франківчанина Романа Гурика Ірина. “Малий” – так жінка називає свого первінця. Це різке на перший погляд слово з її вуст звучить ніжно, м’яко та якось інтимно. Через невелику різницю у віці в 17 років вони були більше схожі на друзів, ніж на матір і сина. Ходив у потертих джинсах та клітчатій сорочці. Весь час був у пошуках себе, постійно змінював образ. То біле волосся, то зелене, то ультрамарин. Тунелі у вухах, татуювання. Веселий, “живий”, життєрадісний, товариський… “Він мріяв написати серйозну філософську психологічну книжку, яка б впливала на свідомість людей. Завжди не міг розуміти, чому люди вбивають один одного”, – додає батько Романа Ігор Гурик.

Михайло Жизневський, Юрій Вербицький, Антоніна Дворянець, Дмитро Максимов, Устим Голоднюк, Олександр Плеханов, Назар Войтович, Роман Гурик, Владислав Зубенко, Євген Котляр, Сергій Байдовський… Безжалісним метрономом цей перелік імен та прізвищ довго лунатиме в вухах та “різатиме слух” своєю нещадністю. Хтось загинув від кулі снайпера, комусь відірвало руку та понівечило тіло, хтось жорстоко був віддухопелений “тітушками” чи “беркутнею”, а хтось боровся в медичних палатах та так і не прийде до свідомості. Білорус, грузин, вірменин, росіянин, українець…Підприємець, фермер, викладач, ландшафтний дизайнер, альпінст, винороб, театральний режисер, офіцер воєнно-морських сил, музикант… Мрійники й майбутні архітектори, дизайнери, військові, медики. Понад сто загиблих, більше тисячі поранених, сотні заарештованих та закатованих – за сухою статистикою ховаються живі обличчя зі своїм характером, звичками, власною філософією та стилем життя.  Останні дописи в соцмережах з”Рабів до раю не пускають” та “Я виборюю долю своєї країни, а що робиш ти?”, які для більшості стали млосно пророчими.

“Перше питання, яке я поставив лікарю: наскільки серйозно поранений Владислав? Мені пояснили, що довелося видалити частину печінки, зачеплена нирка… Тоді я на сто відсотків був упевнений, що син виживе. Це навіть не обговорювалось. Знав: буде жити!…Син прийшов до тями після операції. Я йому розповів останні новини, що Яник утік. Сказав: ” “Ви перемогли”. Влад посміхнувся й стиснув мою руку”,розповідає батько 22-річного харків’янина Владислава Зубенка Віталій Володимирович. Влад боровся за життя вісім днів. Проте куля 5,45 мм виявилася нещадною до юнака. Були пошкоджені нирки, печінка, легені, діафрагма, спинний мозок. Медики готували хлопця до подальшого лікування в Ізраїлі або Німеччині. 28 лютого 2014 року він більше не прокинеться, у труну покладуть лицарський меч (Владислав захоплювався історичною реконсрукцією) і залитий кров’ю прапор України, який був у нього під курткою.

У тексті використано спогади з сайтів nebesna.pravda.com.ua, Інформаційне поле, Цензор. НЕТ

 


Джерело: nizhyn.pravdatut.ua