Україна і світ

Про Зміїний, крейсер Москва та концтабір: капелан розповів, як потрапив у полон до окупантів

Настоятель одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ Василь Вірозуб вже три місяці, як повернувся з російського полону. Разом з капеланами Олександром Чоковим, Леонідом Болгаровим та лікарем Іваном Тарасенком на борту рятувального судна Сапфір він вирушив до острова Зміїний, аби забрати тіла полеглих прикордонників. Але через погрози росіян атакувати корабель українці потрапили до полону.

В інтерв’ю Фактам ICTV капелан розповів, як він опинився в полоні, як його допитували та про життя в російському концтаборі.

– Отче Василю, розкажіть як ви опинилися в полоні?

– 24 числа почався повномасштабний наступ Російської Федерації на Україну, а 25-го до мене зателефонував капітан, потім наш єпископ і запитали, чи зможу я поїхати на Зміїний, щоб евакуювати наших загиблих хлопців. 13 героїв, які загинули. Така була інформація.

І 25 лютого десь об 11.00-12.00 ми вийшли на Зміїний. Але до острова не дійшли, бо на своєму шляху побачили корабель, який підбили військові РФ і який палав. Підійшли до нього і подивилися, чи є там люди та чи є кого рятувати, бо ми йшли на Сапфірі – пошуково-рятувальному судні. Ми зрозуміли, що, найімовірніше, капітан корабля подав команду SOS. Ми підійшли і побачили, що там вже немає нікого.

Рятувати не було кого, і ми пішли на дозаправлення в Чорноморськ. 26 числа десь о 1.00 вийшли на Зміїний. О 7.00 вже кинули неподалік острова якір, а о 9.00-10.00 були захоплені Російською Федерацією біля острова.

– Як це відбувалося?

– Капітану віддали по рації команду, щоб він зупинився, бо буде обстріляний. Сказали, що зараз підійде катер з оглядовою групою. На борт піднялися десь 7-8 спецпризначенців. Нас поставили всіх на коліна, руки за голову. І почали оглядати корабель, обшукувати і перевіряти всіх – хто ми і з якою метою прийшли на Зміїний?

Коли розповідали, що прийшли забирати тіла, вони сказали, що острів вже захоплений, він російський і ніхто не загинув, а ваші всі здалися. Ми не вірили, бо росіянам не можна вірити. А потім вони показали відео, що наші прикордонники і морські піхотинці уже в Криму в полоні. Ми побачили, що насправді наші всі живі.

– Що вам вдалося побачити на острові?

– На сам острів нас не пустили. Вони підвели наш катер Сапфір з того боку, де не було видно обстрілів, де було мінімально зруйновані будівлі і запропонували: Ось, будь ласка, знімайте, фотографуйте, відправляйте на велику землю і розкажіть, що тут ніхто нічого не бомбив, а ваші прикордонники самі здалися.

Ми близько доби були на кораблі під арештом, і 27 лютого вже глибокої ночі на катерах відправили на судно Шахтар. Там було багато морських піхотинців РФ. Ймовірно, що нас пересаджували під платформами Бойка. Але вони всі були заповнені, де тільки можна було побачити – це все були військові. Морські піхотинці зі зброєю: автоматична, снайперська, ракетниці. Маса була їх.

Коли ми запитували, що з нами буде далі, вони відповідали, що оглянуть нас, з’ясують, хто ми, а потім – або відпустять, або залишать до завершення “операції”. А я кажу: “Ну, завершення “операції” може бути через місяць-два, а то й рік”. А вони мені, показуючи на крейсер Москва, який стояв за Зміїним, і кажуть: “Ти шо, поп, дивись, яка міць, яка махина. Раз стрельне і не те що острова не буде – України не буде! Сім-вісім днів!”.

От Москви вже немає, не знаю, чи є той, хто це мені говорив. І нас доправили до Криму. Там посадили на військово-морську гауптвахту і почалися допити. По три-чотири в день. Різні служби приходили: ФСБ, розвідка, контррозвідки. Ще якби хтось із цивільних приходив і запитував, що ми робимо на Зміїному, тоді ми б зрозуміли, що всі допитали.

Під час допитів знімали відбитки, аналізи брали різні, фотографії. Нафотографували стільки, що, як колись казав Олександр Чоков: “Якби було дві Росії, то на дві Росії відбитків пальців у нас взяли”.


– Що запитували на допитах?

– Запитань було багато різних, але основні це: “Що ви робили на Зміїному? Чого ви йшли на острів? Навіщо вам ці тіла? Ви що, безсмертні? Ви хоч розуміли, куди йшли?”.

Вони дуже багато разів запитували, на які служби, в яких відділах СБУ ми працюємо. І коли казали, що ми не працюємо в спецслужбах, вони казали: “Та бути не може. У нас же все за правилами, а чому у вас немає таких правил?”.

Запитували також, чи є ми членами Правого сектору, Азову, бо в них вони вважаються терористичними організаціями. І в такому сенсі всі запитання.

– Після Криму куди вас етапували?

– У Криму ми були 11 днів, а потім нас разом з нашими хлопцями-полоненими та цивільними – загалом близько 200 осіб – на літаку ІЛ-76 переправили в Бєлгородську область до фільтраційного табору.

І можете собі уявити, що коли ми приїхали, то температура була -22 градуси. Ми були одягнені дуже легко, як на плюсову температуру. А багато наших воїнів були хто в чому – в одній тільняшці, в іншого – один черевик, а у другого не було взагалі. Близько 2-2,5 годин нас тримали з руками за головою колінами в снігу. Собаками травили. І знову допити. Ставили ті ж самі запитання.

А потім перевели в СІЗО №2 в Старому Осколі, де почалося “найвеселіше”. На початку до нас ще ставились толерантно, бо вони справді думали, що звільняють Україну, і тому їх чекатимуть з хлібом-сіллю, думали, що буде, як у Криму. А тут виявилося, що щось не так. Коли їх викинули з-під Чернігова, коли їм азовці надавали по зубах, коли вони почали нести втрати – от тоді почали над нами знущатися.

А особливо, коли знищили крейсер Москва. В СІЗО із камер хтось кричав “Ура!”, “Слава Україні!”, а хтось співав “Батько наш Бандера”. За це вони кийками били наших солдатів.

Та й ми отримували. Капелана Олександра Чокова там побили, лікаря нашого Івана Тарасенко. Собаками травили, багато наших хлопців-солдатів покусаних, вони спеціально натравлювали псів. Вони нас допитували током й електрошокером, сподіваючись, що ми розколемось. Наших азовців вони ненавиділи!

– Що для вас в полоні було найтяжче?

– Найтяжче – незнання. Бо ти не знав, що з сім’єю, що з приходом, що з храмом, пограбували-не пограбували, чи зайшли вони в Одесу. У нас не було інформації. Ми крихти дізнавалися тільки завдяки такому маленькому радіоприймачу, який був у охоронців.

І, чесно кажучи, в мене було постійно дежавю, ніби потрапив в Радянський Союз на 30 років назад. Нас, полонених, змушували о 6.00 співати гімн Росії. Але наших капеланів не так легко змусити, і ми стояли молилися: “Господи помилуй! Господи помилуй!”. А вони кийками по дверях били і кричали: “Мовчати, хохли!”.

– Ваших колег – капеланів Олександра Чокова, Леоніда Болгарова та лікаря Івана Тарасенко – звільнили з полону раніше. А Вас тримали ще близько місяця. На Вашу думку, чому так сталось?

– Я там пробув 70 днів. Двічі був одягнений у свій цивільний одяг і мав йти до автобуса. Але мене постійно повертали. Я в карцері сидів, мене знову допитували. Вони побачили у мене в Facebook фото з передової на Сході, що у парадах брав участь, в Sea Breeze. У мене були фото з адміралом ВМС України, з генералами, міністром оборони. І вони повірити не могли, що я не працюю в СБУ. Постійно намагалися мене розколоти. І така цікава фотографія була, де я з Дмитром Ярошем стою, обіймаючись. То як мене не бити?

– За яких обставин все ж таки дізналися, що Вас відправляють на обмін?

– Про те, що мене везуть додому, я дізнався, коли літаком переправили до Сімферополя і посадили до машини з іншими нашими полоненими, яких везли на обмін. Чесно кажучи, я думав, що нас ведуть на парад, який вони хотіли провести в Маріуполі 9 травня. Парад ганьби, як вони казали.

Коли ми вийшли з машини і, перейшовши зруйнований міст, я побачив український прапор – почало сильно битися серце. А коли почув, як один із медиків сказав “Слава Україні”, аж ком став у горлі, і я відповів – “Навіки слава і Богу, і Україні!”

– Як Ви вважаєте, звідки таке ставлення у рашистів до українців?

– Знаєте, мені здається, що будь-яка війна повинна мати якусь ідеологію. З Росією, мені здається, вона зовсім не працює. Бо це ідіотизм – нападати на сусідів, нехтуючи всіма можливими міжнародними правилами та правами. Все, що можна було порушити – порушено Російською Федерацією. Це територіальна цілісність, права людини, моральні права. Все порушено. А ідея? Може пам’ятаєте, вони питали “А хто дозволив вам жити так добре?” – ось це, мені здається, і є ідея, бо вони самі не можуть жити краще і нам не дозволяють.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-08-13 21:17:01

Магазин Автозапчастин м.Ніжин