Попри війну й виклики: як підприємство «Берест» понад 30 років працює на Чернігівщині

На прикордонні Чернігівщини вже понад 30 років працює приватне підприємство “Берест”. За цей час воно пережило економічні кризи, зміну смаків та купівельної спроможності покупців. І зараз працює в умовах повномасштабної війни, з усіма її наслідками, як от відсутність працівників, перебої з електроенергією та складну логістику. 

Про це повідомляє чернігівський онлайн журнал Pechera Info.

Один із поворотних моментів в історії “Береста” стався, коли його керівник Василь Правдивий знайшов застосування дубовим обрізкам, які після виробництва паркету продавали на дрова. Як інженер лісового господарства він не міг із цим змиритися. Дуб росте десятки років, його деревина надзвичайно цінна, і спалювати її – безгосподарно. Тому він закупив на підприємство першу партію і почав виготовляти з них розкладні табуретки. Згодом асортимент розширився, а деякі вироби навіть отримали патенти.

Як змінилося маленьке приватне підприємство, яке в 1990-х “замеблювало” квартири та офіси мешканців Чернігівщини й Сумщини. Чому його від закриття фактично врятували жінки та чим сьогодні живе невелика меблева майстерня – у репортажі з прикордоння.

“Золотий вік” Береста

Будівля, де зараз знаходиться приватне підприємство “Берест”, має рани від часу та війни. Це помітно неозброєним оком, а ось рани самого бізнесу видно не одразу. Сьогодні їх “загоюють” жінки, саме вони складають колектив підприємства. Але так було не завжди. В “золотий вік” майстерня працювала в дві зміни і виконувала замовлення на виготовлення меблів для квартир, офісів та підприємств Чернігівщини й Сумщини.

Василь Правдивий. Фото Наталії Найдюк

“Я родом із Новгорода-Сіверського. Навчався в тодішньому Ленінграді, в академії на інженера лісового господарства. За розподіленням разом із дружиною потрапив на Кавказ у місто Нальчик, це столиця Кабардино-Балкарської республіки, Росія. Там викладав в місцевому технікумі, а в 1990-х, коли почала зароджуватися кооперація, – разом із друзями створив кооператив “Казбек” і почав виготовляти в’язальні машинки, а згодом – меблі”, – починає розмову Василь Правдивий. 

Він зауважує, що в ті часи життя на Кавказі було прекрасним: природа, люди, клімат, робота, бізнес… Але після серпневого путчу Василь побачив на балконі багатоповерхівки зелений прапор із релігійною символікою. Каже, тоді відчув, що регіон може чекати політична та міжетнічна напруга. Тому продав квартиру і повернувся з дружиною в Україну.

У 1992 році, натхненний успіхом кавказького кооперативу, Василь Правдивий створив в Україні приватне підприємство “Берест”. 

“Спочатку ми виготовляли кутові кухонні гарнітури з ДСП-плит. Тоді на них був великий попит, а пропозицій мало. Весь наш район, вся Шостка хотіли наших меблів. У нас буквально були черги. Потім ми почали меблювати магазини, офіси, різні заклади. Наприклад, розробили та виготовили столи та крісла для молочного бару при молочному комбінаті у Шостці, обставили зали ігрових автоматів, що були популярні в ті часи, тощо. Єдине, з чим були складнощі, – знайти гарних працівників, щоб не пили і не крали”, – пригадує Василь.

Оголошення про роботу з газети досі зберігається під склом у кабінеті Василя Правдивого. Фото Наталії Найдюк

Він досі під склом у кабінеті зберігає вирізку з газети, в якій опубліковано оголошення про набір працівників. У її тексті – вся правда про тяжкість пошуку людей для роботи. 

Разом із тим, у 1990-2000-х тут працювало близько 12 людей. Були часи, коли меблі виготовляли в дві зміни. Якось Василь підрахував: якщо б їх виставити в ряд, то вийшла б смуга від Новгорода-Сіверського до Шостки. Символічно, адже це місто дало підприємству багато замовлень та ідей.

Меблі продавали в магазинах під реалізацію. Чимало клієнтів через рекомендації знайомих зверталися напряму. “Берест” їздив на виставки в Київ, Чернігів. Згодом зробили й сайт, аби продавати товари через інтернет. 

“Ми ніколи не мали надприбутків, бо виставляли адекватні ціни. Заробляли на заробітні плати, обладнання, податки. Але виробництво в Україні – це складна справа. Підтримки від держави немає. Тому коли у нас почали множитися конкуренти, – виживати стало складніше”, – пояснює керівник.

Проблеми зі збутом почалися в 2010-х. На той час в Україні вже з’явилися дрібні виробники меблів, ринок наситився. Тому “Берест” почав виготовляти меблі з дерева. Першим був гарнітур “Вельможа”. Однак, каже Василь, великого успіху він не мав: люди обирали дешевші і часто менш якісні варіанти. 

Саме тоді, в умовах стресу та невизначеності, Василю Правдивому, як він каже, “прийшов на думку” комплект “Пікнік”. Він став першим виробом підприємства, на який “Берест” отримав патент. 

“Легенди” серед меблів, захищені патентами

Василь Правдивий бере до рук те, що можна назвати легендою “Береста”, – комплект розкладних меблів “Пікнік” у чохлі. Саме він свого часу став проривом для підприємства. 

Комплект меблів “Пікнік”, на який “Берест” отримав перший патент. Фото Наталії Найдюк

Цей екземпляр виготовлено з так званого болотного дуба. Чоловік пояснює: це дуб, який росте на болоті. Такі умови впливають на колір деревини, вона темніша за звичайну. На ці вироби підприємство з маленького прикордонного містечка отримало патент, аби захиститися від копій. З 2007 року “Берест” продав понад тисячу таких комплектів. 

“Якось приїхали мої знайомі з Шостки і кажуть: зроби меблі, щоб на природі зручно сидіти. Я подумав і зробив. Потім їх замовили ще одні люди. Це рішення стало проривом. Аби захистити цей продукт від копій, я його запатентував у жовтні 2007 року”, – говорить Василь.

Василь Правдивий отримав патент на набір меблів, конструкція табуретки відома давно. Фото Наталії Найдюк

Він наголошує, що запатентував не конструкцію табуретки, вона відома давно. А саме комплект розкладних меблів – тобто унікальну конструкцію стола, набір табуреток і те, як вони складаються в стіл. 

“Фокус у тому, що стіл має оригінальну форму. Всередину поміщаються чотири табуретки. Це для того, щоб зручно перевозити, зберігати, не займаючи багато місця”, – уточнює директор “Береста”.

У 2012 році чоловік сконструював розкладний стілець “Сафарі”. Так само, на це надихнув запит клієнта на стілець зі спинкою, який можна брати на природу. У складеному вигляді він нагадує мольберт. 

“Я багато чого переглядав, думав. Але нічого підходящого не було. А потім буквально побачив в уяві цю конструкцію. Аналогів такого я ніде не зустрічав”, – переконує Василь.

А ще за чотири роки – він отримав третій патент на розкладне крісло-шезлонг. У той час, каже мебляр, були лише металеві аналоги, але вони не надто зручні та гарні. 

Запатентований дерев’яний шезлонг. Фото Наталії Найдюк

Василь Правдивий каже, що ці дерев’яні вироби продавали менш як за 100 доларів, якщо перерахувати за курсом. Хотіли, щоб товар був доступним для більшої кількості людей. Зразки виставляли у магазинах для риболовлі та мисливства. 

Запатентовані вироби виготовляли виключно з дуба, ясена та, подекуди, з акації. Обирали тверді породи дерева, щоб вони довго і надійно служили. Покривали спеціальним лаком, який стійкий до дощів чи інших примх природи.

Знайти деревину було непросто. У часи Кучми, каже Василь, багато дубів вирізали. Їх  вагонами відправляли на Одесу, а звідти – в Туреччину. Обрізки, які залишалися, продавали людям для опалення. 

“Я, як це побачив, – вжахнувся. Це ж дуб! Він росте багато десятків років, як його можна спалювати? Отак ми замовили одну машину тих обрізків, другу і почали робити з них табуретки”, – говорить Василь.

Перший та другий патент йому допомогла оформити фахівчиня з Чернігівського державного центру науково-технічної та економічної інформації. Документи на третій директор готував самотужки.

Василь Правдивий з патентами. Фото Наталії Найдюк

“Багато хто мені казав: запатентуй, щоб не вкрали ідею. І знаєте, це правильне рішення. Я потім багато бачив своїх товарів в інтернеті. Писав продавцям і їх знімали з продажу. Навіть один суд був. Моральної компенсації ми не вимагали, просили, аби вони зняли копії наших товарів з продажу. Суд ми виграли. Загалом патентувати – нескладно, треба знати, що й до чого. Коштувало це теж небагато. Зараз за підтримку патентів ми платимо менше тисячі гривень на рік. Одне погано – в усі часи держава не надто переймається проблемами тих, хто створює дійсно щось оригінальне”, – каже чоловік.

Першу поличку для ікон зробив для мами

В обід у майстерні “Береста” пахне смаженою картоплею. Це працівниці готують на буржуйці обід. Майстерня ніби складається з окремих клаптиків життя, там немає відчуття цілісності. В одній кімнаті провалена стеля – наслідки часу та прильотів неподалік, у іншій – склад готової продукції. Але тут скрізь пахне деревиною.

Зараз у майстерні “Береста” працюють самі жінки

Ця хаотичність перегукується із життям підприємства в останні роки. У 2023-му майже одномоментно звільнилися всі працівники: хтось пішов служити, хтось виїхав. Тому “Берест” знову опинився на межі. 

“Я не міг закрити підприємство, яке працює з 1992 року. У нас є репутація, ім’я – це дорогого коштує. Я довго думав, що робити, де шукати працівників, а потім – вирішив залучати до роботи жінок. Вони ж так само не працевлаштовані”, – ділиться усвідомленнями директор підприємства.

Знайти їх виявилося не легше, ніж колись чоловіків. Не всі були готові працювати на меблевому виробництві, нову команду доводилося формувати майже з нуля. Зрештою, це потроху вдається робити: нині колектив “Береста” – це шестеро людей. Із цього року серед них – і Марина, донька Василя Правдивого. Вона збирає меблі:

“Я торік приходила допомагати батьку по бізнесу. А з цього року перейшла повністю працювати до нього, бо потрібні люди, робочих рук не вистачає”. 

Василь Правдивий з донькою Мариною, яка працює в майстерні. Фото Наталії Найдюк

Василь додає, що спеціально під жінок змінив асортимент. А від виробництва запатентованих виробів поки довелося відмовитися. 

“Наші запатентовані товари досить складні у виготовленні. Наразі немає працівниць, які мають достатньо навичок, аби їх сконструювати. Крім того, є проблеми з логістикою. Тому ми зараз виготовляємо домашні полички для ікон”, – каже чоловік.

Першу поличку він колись зробив для своєї мами. Згодом побачив, що попит на такі товари є, однак достойної пропозиції на ринку не було. 

Через війну довелося змінити асортимент. Тепер підприємтво виготовляє іконні полички. Фото Наталії Найдюк

“Ця ідея жила в голові. Виходить, що під час війни прийшла черга для її масштабного втілення. Це недорогий і нескладний у виробництві товар. Багато на цьому не заробиш, але люди питають. За місяць ми продаємо від 200 до 400 штук. І це дозволяє нам триматися”, – зауважує керівник.

Він наголошує, що підприємству потрібна підтримка. Воно працює в умовах обстрілів, нестабільного електропостачання і складної ситуації логістикою, а головне – з безпекою. Нині Василь уже подав документи, аби отримати грант від Центру зайнятості. Якщо вдасться закупити обладнання та сировину, підприємство зможе виготовити більше продукції. А отже – люди зароблятимуть в півтора рази більше, ніж мінімалка. Але на все потрібні гроші. 

Також він має плани на розширення асортименту виробництва. Новим товаром стали форми для виготовлення силіконок – приманок на риболовлі. Через посередників “Берест” уже продає цей товар. Але поки все на стадії тестування продукту, тому багато розповідати про нього директор не хоче.

Найбільший сом, якого колись спіймав Василь Правдивий, важив 58 кг і був 212 см завдовжки. Фото з архіву Василя Правдивого

Сам Василь обожнює риболовлю. Коли випадає нагода, їде на річку. Попри безпілотники й ракети, саме біля води він може ненадовго відволіктися від роботи, проблем, важких думок. Має й чималі “трофеї” – соми вагою 58 і 52 кілограми. На підтвердження показує фотографії.

Та головна мрія сьогодні інша. Не новий рекорд і не великий улов. Він хоче знову виготовляти ті меблі, які колись зробили “Берест” відомим далеко за межами Новгорода-Сіверського. Мріє знову почути у майстерні той шум, який тут колись не стишався з ранку до вечора. І зрештою, дати собі позитивну відповідь на питання: чи є майбутнє у невеликого підприємства на прикордонні? 

Як повідомляв MYNIZHYN, у селі Бирине на півночі Чернігівщини знають: велика вода може не лише відрізати від світу, а й подарувати свободу. Понад сто років тому саме вона стала природним щитом для Задеснянської республіки. Так биринці назвали свою самопроголошену державу у 1918-му, яка проіснувала майже рік зі своєю владою та, як стверджують місцеві, навіть власною валютою. Але вода зійшла. Разом із нею розвіялася й свобода, бо більшовики захопили село.