Україна і світ

Почалось пекло: історія 16-річної Василини, яка 24 лютого приїхала до родичів у Маріуполь

Будівельні матеріали м.Ніжин

Вранці 24 лютого 16-річна мешканка Львівщини Василина дізналася про повномасштабний напад Росії на Україну у поїзді. Дівчинка їхала на день народження до своїх родичів у Маріуполі, але навіть уявити не могла, що їй доведеться пережити пекло, яке влаштували російські військові.

– Вранці 24 лютого я ще була у поїзді. Я їхала до родичів, вони мешкають у Маріуполі. Був день народження, я їхала привітати. Як я дізналася про війну? Я прокинулася у потязі близько 4:00 ранку. Я почула, що поруч каже тітка про те, що бахає. Я спочатку не зрозуміла, подумала, ну, може, бахає. Ну, що може бахнути? Через десять хвилин я взяла телефон. Мені треба було зателефонувати та сказати, що я у Волновасі, скоро вже буду в Маріуполі. Я зайшла у Telegram, там уже всі почали писати, що почалася війна. Почали розповсюджувати відео, де Путін каже, що це якась “спецоперація”. Я почала це скидати тим, хто у Маріуполі. Вони прокинулися через те, що я багато повідомлень писала. Вони не вірили. Ніхто не вірив, що почалося. Я не вірила. Я завжди жила у місці, де не було жодних бойових дій. Війна була, але без бойових дій. Відчуття одразу, що почалося пекло, не було.


Василина розповіла, що мати не хотіла відпускати її до Маріуполя. Проте згодом все ж таки погодилася відпустити свою доньку на свято до родичів.

– Я жила біля Львова. Там є місто Самбір, а я живу під ним – у селі. Мені 16 років. Мама дуже довго не хотіла мене відпускати до родичів загалом. Я мала спочатку їхати 21 лютого. Але мама казала: давай не їхатимеш, ти бачиш, яка ситуація у країні. Я казала: хто там нападатиме, кому треба нападати? Я не вірила, що буде війна. Через деякий час мати погодилася, сказала, щоб я брала квиток. Мама думала, що я поїду наступного дня, тобто вона не знала, що я вже поїхала. Вона мені дзвонила, коли я була у потязі, все було гаразд. Коли мама дізналася, то почала плакати. Вона бачила, що показували у новинах. Вона відреагувала дуже погано, бо думала, що зі мною там станеться щось погане.

Дівчинка не змогла виїхати з родичами того ж дня, оскільки всі квитки на потяги одразу ж розкупили. Пізніше у Волновасі підірвали рейки, тому їм довелося залишитися у місті.

– Ні, можливості повернутися не було, оскільки всі квитки одразу ж розкупили. Якщо й залишалися якісь місця, сайт одразу видавав помилку, що вже неможливо купити. Незабаром у Волновасі підірвали рейки, якими їхав той потяг. Виїхати вже було неможливо.

Родичі дівчинки не хотіли їхати до останнього, оскільки боялися мародерів, які могли обікрасти квартиру. Василина розповіла, що вони не знали, що їм потрібно робити у ситуації, що склалася.

– Ми виїхали з Маріуполя 18 березня. Коли я зайшла у квартиру до родичів, вони сказали, що я дуже вдало приїхала. Коли я раніше до них приїжджала, то було дуже багато ситуацій, а цього разу – війна. Родичі не хотіли їхати. Вони не вірили, не хотіли залишати квартиру, бо починалося мародерство. Ми зрозуміли, що це не буде, як у 2014 році, коли нам сказали, що Маріуполь уже в котлі. Ми вже не могли виїхати та не знали, що робити.

Ворожі війська почали посилено бомбардувати місто – один зі снарядів потрапив біля будинку родичів. Василина розповіла, що їх врятувало лише те, що поряд були місцеві гаражі. Інакше дівчинки вже могло б і не бути серед живих.

– Весь час ми сиділи у квартирі між стінами, що неслися, які можуть витримати хоч щось. Ми спустилися до підвалу вже 11 березня після того, як до нас прилетів снаряд. Напевно, він був із літака, бо залишилася дуже велика вирва. Тоді ми зрозуміли, що треба спускатися до підвалу, і ми не маємо житла. 10 березня нас бомбили, у родичів у помешканні полопалися рами на вікнах і побилися. У квартирі було холодно. Якби було чути хоч би, що вона летить, але вона була тихою. Ми зрозуміли, що вона впала, коли вже був дуже яскравий спалах. Потім усе полетіло на нас. І ми вже зрозуміли, що треба спускатися до підвалу, бо нічого не залишилося. Родичі були у дитячій кімнаті, а ми у тій, біля якої прилетів снаряд. Якби не гаражі та прибудова, то можливо нас би вже не було. Нам дуже пощастило. Ще тоді горів 98-й будинок, в якому померла однокласниця тієї, до кого я приїхала. Привалило плитами – їх тепер немає.

Василина не може описати словами той жах, який їй довелося пережити у Маріуполі. За словами дівчинки, під час кожного снаряда вона подумки прощалася з життям, хоча не переставала молитися.

– Це дуже страшно. Коли ми були у квартирі родичів, то ще сиділи у коридорі. Коли бомбили із літаків, то було ще страшніше. Ми сиділи втрьох (я, Саша та бабуся), а інші люди, які мешкають у тій квартирі, були у під’їзді. Будинок трусило. Я навіть не знаю, як це передати словами. Ти молишся, але вже прощаєшся з життям. Ти не знаєш: зараз щось прилетить до твоєї хати або ти залишишся в живих. На нас вилетіло вікно та шматки стін. Коли снаряд уже прилетів, то почали кричати люди з коридору, щоб ми швидко виходили звідти. Ти забуваєш, хто ти та що робити. Ти ніби не притомний.

Дівчинці вдалося виїхати разом із родичами із міста аж 18 березня. Досі їм залишалося лише спостерігати, як Маріуполь бомблять російські ракети.

– Про евакуацію ми не дізналися. Ми їхали своїм ходом. З вами був хлопець Льоша, який працював хірургом. Тоді на дев’ятиповерхівці був зв’язок. Він зв’язався зі своєю дівчиною, а вона вже з іншими людьми, які б могли допомогти нам виїхати. Ми виїжджали два дні, бо 17 березня був дуже сильний обстріл. Вже 18 березня ми змогли виїхати. Було дуже багато підірваних доріг. Коли ми вже виїжджали, то потрапили на бойові дії. Коли ми проїжджали, то були російські солдати. Було дуже багато їхньої техніки по дворах, дуже багато військових у під’їздах. Напевно, вони ховаються у житлових будинках. Вони ховаються за мирними жителями. Ми виїжджали довго. Вже з Юр’ївки ми виїхали до Запорізької області, яку ще контролювали російські військові. Потім ми поїхали до Бердянська, в якому ми чекали 4-5 днів евакуаційні автобуси до Запоріжжя. Але їх довго не було, тому ми сіли на платний автобус, у якому брали по 1 тис. грн з особи. Ми виїхали та вже потрапили до Запоріжжя. З мамою ми зустрілися вже у квітні (приблизно 4 чи 5 квітня).

У Маріуполі майже не лишилося цілих будинків, розповіла Василина. До будинку її родичів потрапило два ворожі снаряди, після чого він повністю згорів. У мирних жителів Маріуполя наразі просто не залишилося житла.

– Можна сказати, що міста вже немає. Майже немає цілих будинків. Є просто будинки, які стоять, вони цілі, але вікон немає. Навіть той будинок, у якому жили родичі. Нам сказали, що там було два влучення з літака. Він повністю згорів. У родичів тепер нема дому. Дуже багато згорілих та зруйнованих будинків. Ми бачили свіжі могили, бо самі ховали 5 березня бабусю. Це мати родичів, до яких я їхала. Хірург сказав, що вона померла через те, що у неї тромб обірвався. Її довелося ховати просто у дворі. Я не знаю, чи залишилась зараз її могила, оскільки російські військові викопують всіх. Ми сподівалися, що зможемо її переховати. Вони викопують тіла для того, щоб не залишати за собою те, що залишилося після Бучі. Деякі тіла лежали у дворі накритими. Люди виносили тіла померлих надвір, щоб трупи не розкладалися у будинку. Дуже багато тіл залишилися під завалами.

Повномасштабна війна в Україні триває вже 88 днів. Весь цей час російські війська бомблять мирні українські міста. Багато мешканців залишилися без дому, деякі втратили своїх рідних та близьких. Проте Україна вистоїть та переможе, а люди зможуть повернутись до колишнього життя.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-22 17:34:36

Магазин Автозапчастин м.Ніжин