«Побачив оголошення про набір мотивованих хлопців»: історія снайпера з позивним «Двадцятий»

Його історія розпочалась 2015-го в добробаті на Луганщині, після 2022-го — важкими боями за визволення Херсонщини, а тепер він навчає майбутніх операторів ССО.

Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального центру Сил спеціальних операцій.

— Розкажіть про свій позивний. Чому саме «Двадцятий»?

— Насправді все досить просто. Раніше в мене був інший позивний, ще з часів добровольчого батальйону, але коли почалося повномасштабне вторгнення, я прийшов у 35-ту бригаду морської піхоти, там формували роту снайперів і складали списки охочих.

Мені кажуть: «Ти вже двадцятий за списком».

Питають: який буде позивний?

А тоді, чесно, ніхто особливо не думав над цим. Та й старі позивні краще не залишати — з міркувань безпеки.

От я і кажу: «Та хай буде „Двадцятий“». Так і залишилось. Взагалі, як і в більшості — позивні не завжди сам вигадуєш, вони якось самі приходять.

— Ви долучилися до війська ще у 2015 році. Як це було?

— У грудні 2014-го я закінчив університет, і вже на початку 2015-го хотів іти в ЗСУ, але мені сказали: «Ти ще молодий, почекай, підеш на строкову».

А я не хотів чекати. Хотів воювати, а не «служити». Бо тоді, всі пам’ятають, яка була армія: стріляли по кілька патронів і більше займалися господарчими справами.

Я почав шукати варіанти і дізнався про добровольчі підрозділи. Так потрапив у Добровольчий український корпус «Правий сектор».

Побачив оголошення про набір мотивованих хлопців. Подзвонив, і вже за тиждень був на полігоні.

Після підготовки поїхав у зону бойових дій — район шахти Бутівка, між Авдіївкою та Донецьком.

— Чому згодом перейшли в регулярну армію?

— У 2016 році підписав контракт і пішов у 14-ту механізовану бригаду.

Хотів, до речі, в морську піхоту, але через травму мене туди не брали. Тож служив у механізованих підрозділах.

З 2016-го по 2019 рік пройшов кілька ротацій — Щастя, Станиця Луганська, Попасна, Золоте.

Потім уже як снайпер працював на Луганщині. Фактично за ці роки об’їздив майже всю область.

— Як почалася для вас широкомасштабна війна?

— У 2021 році звільнився зі служби — у батька виявили рак, але коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся.

Пішов у 35-ту бригаду морської піхоти. З нею брав участь у визволенні Херсонщини — Давидів Брід, Білогорівка, Брускинське, Іщенка.

Потім був Донбас — Мар’їнка, Вугледар, Авдіївка, Красногорівка.

Наприкінці 2023 року нас знову перекинули на Херсонський напрямок.

Ми думали, що на відновлення, а вийшло форсування Дніпра і бої за лівий берег, зокрема Кринки.

— Що найбільше запам’яталося з часів визволення Херсонщини?

— Починалося все з форсування річки Інгулець. Ми заходили через так званий Шервудський ліс.

Спочатку визволили кілька населених пунктів, а далі почалося поступове просування.

Було дуже важко. Авіація буквально висіла над головою. Літаки, КАБи, артилерія — усе працювало безперервно.

Пам’ятаю, як бачиш за кілька кілометрів завислий ворожий вертоліт — і він просто вибирає, по кому вдарити.

Чесно, тоді навіть думав: кину снайперку, піду в ППО, буду сам ті літаки збивати.

І був момент, який запам’ятався назавжди — коли наші все ж збили літак. Після всього того тиску це було дуже емоційно.

— Як змінилася війна за ці роки?

— І тоді було важко, і зараз важко — просто по-різному.

У 2022 році більше вогневого ураження завдавала артилерія й авіація. Зараз — дрони.

Тепер найважче — навіть не сам бій, а зайти і вийти з позиції. Дрони з тепловізорами бачать усе, навіть уночі. Тому використовуємо будь-які умови — туман, дощ, «сірий» час доби.

— Дрони більше допомогли чи ускладнили війну?

— І те, і те.

З одного боку — вони компенсують нестачу людей. Це плюс.

З іншого — вони є і в противника. І це сильно ускладнює ситуацію.

— Ви нині інструктор. Чого навчаєте новобранців?

— Найперше — мінімізувати рух. Якщо не треба рухатись — не рухайся.

Якщо вже переміщаєшся — тільки з укриттям і максимально обережно.

Маскування — обов’язково. Гілля, плащі, все, що зменшує помітність.

Також вчу простих, але критично важливих речей. Наприклад: не чіпати підозрілі предмети. До прикладу, наводжу ситуацію з власного досвіду.

Під час обстеження одного з населених пунктів, з якого відступив противник, ми з побратимом побачили гарно складену плитоноску.

Звісно, річ хороша, але правила особистої безпеки ніхто не відміняв.

Вирішив спершу перевірити — закинули мотузку з гаком, зміщую плитоноску, а там граната.

І ти бачиш, як у сповільненій зйомці: скоба відлітає, а потім лунає вибух.

Всі залишились живі. Тепер це один із головних уроків для рекрутів. Адже нехтувати безпекою в ситуаціях, де напряму немає загрози —помилка, яка може стати фатальною.

— Чому вирішили перейти в Сили спеціальних операцій?

— Раніше думав, що я «недостойний». Уявляв, що там служать якісь надлюди, але з досвідом зрозумів — треба просто спробувати.

Побратим, з яким служили раніше, вже був у ССО і запропонував пройти відбір. Я погодився. Хотілося знову бути поруч із тими, кому довіряєш.

На жаль, поки я проходив кваліфікаційний відбір, побратим зазнав важкого поранення, і тепер звільняється.

— Пам’ятаєте свій перший бій?

— Так. Це було у 2015 році на шахті Бутівка.

Після мінометного обстрілу була атака. Ми відстрілювались. І тоді я вперше побачив важкі поранення в побратимів…

Після бою адреналін зашкалює. Радієш, що живий.

А після першого такого досвіду дуже сильно змінюється ставлення до життя.

Ти починаєш цінувати прості речі. Розумієш, що головне — бути живим і здоровим, а все інше — дрібниці.

— Чи була якась нестандартна або навіть «іронічна» ситуація на війні?

— Був один випадок.

Напарник каже, що бачить противника — голова визирає. Я кажу: почекай, нехай висунеться більше.

Той зникає, потім знову з’являється. У підсумку я сам беру гвинтівку, чекаю момент — і працюю.

Потім перевірили дроном — ціль уражена, «довиглядався».

Це теж урок: якщо вже висунувся — не роби цього потроху. На війні такі речі коштують життя.

— Що б ви сказали молоді?

— Не переймайтесь дрібницями. Немає айфона, машини — це не проблема. Головне, щоб були руки, ноги і життя.

Якщо ти живий і здоровий — ти все зможеш.

І ще одне: якщо дуже хочеш — досягнеш. Як кажуть, під лежачий камінь вода не тече.