Піт артилеристів – кров піхоти: емоційна розмова про війну з Андрієм Міняйлом

Донедавна Андрій був студентом, закінчував наш Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Трапилось широкомасштабне вторгнення. З часом, він вирішив поповнити лави ЗСУ і стати артилеристом.

Журналісти MYNIZNYH мали розмову з Андрієм і отримали відповіді на деякі актуальні питання.

Про питання, які дратують, мотивацію та гуляння від час війни – читайте у матеріалі.

– Андрію, яка особисто у Вас мотивація? Попри юний вік Ви вирішили боронити Україну. Чому обрали такий шлях для себе?

– Чітко окресленої мотивації не було, але наразі нею стали мої підлеглі та побратими. Попри різний вік, вони вже стали настільки близькими, що не хочеться залишати, а тим паче –  втрачати. Такий шлях обрав тому, бо хотів до повномасштабного вторгнення стати військовим.

– Які питання, на Вашу думку, дратують військових найбільше і чому?

– Коли перемога? Коли контрнаступ? Коли це все закінчиться? Як у вас там обстановка? Ці питання найбільш поширені з тих, які дратують, бо що ті люди зробили для того, щоб наблизити нас до Перемоги? З приводу питання того, як обстановка можу сказати лише одне: «А якою може бути обстановка на фронті?». Також військових дратує, коли люди називають інші види діяльності “фронтами”. Запам’ятайте, фронт лише один – військовий!

– Назвіть три головні проблеми суспільства, чому відбується різкий спад підтримки армії?

– Перша і найголовніша проблема це те, що люди в інших регіонах країни, крім тих, де йдуть бойові дії, забули, що це таке – війна. Друга причина випливає з першої: люди вважають, що держава нас всім забезпечує, і тому пішов спад донатів. На рахунок цього можу сказати, що держава забезпечує ЗСУ, але не в такій кількості, у якій необхідно. До того ж, здебільшого це залежить від підрозділу. Деякі підрозділи забезпечені усім, а в інших доукомплектовуватись доводиться власними силами або за допомогою волонтерів. Думок з приводу третьої причини не маю.

– Чи відчували на собі ці емоції, коли втрачаєш товаришів на очах? З чим можна порівняти ці емоції?

– На щастя, не доводилось бачити це на власні очі, але були неодноразові випадки, коли побратим отримує важке поранення і дуже складно як емоційно, так і психологічно. У таких випадках головне залишатись з холодною головою, щоб вчасно відреагувати та надати медичну допомогу, вчасно організувати медичну евакуацію.

– Що для Вас бути – артилеристом?

– Зберігати кров піхоти! Є приказка серед військових, що «піт артилерії береже кров піхоти», і в такий спосіб рятує величезну кількість життів. Можу сказати лише одне: «Кожен підрозділ в Збройних Силах взаємопов’язаний з іншими. Без одних дуже важко працювати іншим, а іншим за аналогією…».

– Ваше ставлення до росії змінилось з початком повномасштабного вторгнення чи ще з часів АТО слідкували за перебігом подій і знали, що таке рф?

– Ще з часів АТО. Однак, так як і зараз, сильно не поглиблююсь в новини, бо і без того вистачає роботи.

– Чого, на Ваш погляд, не вистачає нам для Перемоги, окрім техніки?

– Особисто мені здається, що нам не вистачає згуртованості народу, бо якби всі люди в країні вважали б, що ця війна – це наша спільна проблема, то ніхто б не почав виїжджати за кордон та не було б дурних питань, на зразок, «чому так довго?».

– Як часто Ви чуєте слова подяки від пересічних людей? Вам приємно це чути чи ніяково від уваги до себе, як до військового?

– Досить не часто таке трапляється, але коли усе-таки це відбувається, то я й досі не розумію, як мені реагувати, бо мені водночас і приємно, і ніяково це чути.

– Про що говорять військові під час бою? Це суто лексика, яка стосується ситуації, чи проскакують жарти?

– Здебільшого це професійна лексика, але дуже часто проскакують жарти. Буває, що й незадоволення від поставлених задач, які майже неможливо виконати.

– Коли Ви спостерігаєте, як відбувається життя на відносно мирних територіях, чи є щось на язику таке, що прям виривається назовні?

– Я не проти того, щоб люди продовжували жити повноцінним життям, за це ми і боремось, але дуже часто мені огидно дивитися на молодих хлопців, які відверто займаються, вибачаюсь за ненормативну лексику, х….ю.  Я бачу людей, котрим за 60 або ще молодших за нас хлопців та дівчат тут, поруч зі мною, то мені соромно за тих, хто хоча б не цінує нашої праці…

– Найбільша цінність для військового – вийти з бою живим? Чи кожен вбачає щось своє. Яка Ваша думка?

– Здебільшого це вийти з бою або з бойового чергування живим, але так само є й індивідуальні думки з приводу цього. Особисто для мене – це повернути весь особовий склад та себе цілими та живими, першочергово я переживаю більше не за своє життя, а за життя побратимів, хоча це може колись і зіграти злий жарт зі мною.

– Наша Перемога. Більшість військових кажуть, що цей день не буде радісним для них, з точки зору, якими жертвами буде досягнуто цього. Розділяєте дане твердження?

– Цілком розділяю це твердження, оскільки на моїй пам’яті дуже багато поранених та полеглих побратимів, знайомих і деяких поранених, котрі, мабуть, вже ніколи не зможуть повернутись до спокійного та повноцінного життя.

– Наостанок, Ваше слово до ніжинців та українців в цілому.

– Хотів би висловитись від імені всіх військових: не забувайте, що в країні йде війна. Кожен хоче побачити своїх близьких поруч, тому не будьте байдужими та долучайтесь до волонтерських або військових зборів, бо це може врятувати не тільки вашим близьким, хто воює, але й іншим людям життя.

Спілкувався Олександр Воронуха

Фото: Андрій Міняйло

Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер