Після звільнення цілував українську землю: маріуполець розповів про тортури у російському полоні

У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими розповіли історію корінного маріупольця Артура (з міркувань безпеки ім’я змінено), який долучився до територіальної оборони та почав захищати рідне місто. Проте пізніше його група з українськими воїнами потрапила в оточення, коли суміжний підрозділ залишив позиції.

Їм надійшов наказ здаватися в полон. Артура визволили з неволі під час обміну військовополоненими, який завершився 4 лютого. Він запам’ятався зворушливою фотографією, на якій цілує рідну Україну.

– Ми здавалися невеликими групами, людей по 50. Здаватися було страшно: думали, що нас одразу почнуть убивати. Але нас “приймали” так звані ДНРівці, яким росіяни наказали нас не чіпати. Спершу нас навіть не били, – розповів звільнений з полону воїн.

Виводили з автобусів і били палицями

За словами бійця, у полоні проводили так звану прийомку. Кожну людину виводили по черзі з автобусів, починали розпитувати ім’я, підрозділ та посаду. А коли людина починала відповідати, тоді окупанти починали бити її палицями.

– Їжі давали дуже мало, її потрібно було дуже швидко їсти. Годували переважно кашами, вони зазвичай були дуже прісними. Інколи давали макарони й рис. Запам’ятався дуже поганий хліб – кислий. І настільки кисла капуста, що її просто неможливо було їсти. Фруктів та овочів нам ніколи не давали, м’яса теж. Хоча кілька разів дали щось на кшталт четвертини котлети – з м’яса жахливої якості, яке дуже смерділо, – зазначив він.

Боєць розповів, що під час полону українці просили дати книги, проте російські наглядачі забороняли читати будь-яку літературу, журнали, дивитися телебачення або слухати радіо. Не забували й “вливати у вуха” брехню про “падіння України”, щоб деморалізувати військовополонених.

– Нам постійно казали, що нас ніколи не поміняють, що Україні ми не потрібні. Брехали, що Україна вже впала, а нас повезуть до Сибіру ліс валити. Наглядачі розважалися тим, що змушували нас, наприклад, вибігати вночі з матрацами, неначе пожежа почалася, – поділився звільнений захисник.

Замотали голови пакетами й вивезли в Україну

Після довгих днів полону окупанти наказали зібратися, замотали голови українських воїнів пакетами та привезли на аеродром. Звідти повезли в автозаках, підсаджували інших полонених, серед яких були й поранені. Чоловік був впевнений, що його знову повезуть в іншу колонію на так звану прийомку, де їх знову почнуть бити.

– І раптом почув: хлопці, підіймайте голови, все добре, ви вільні. Українською! Я не міг повірити. Спершу думав, що росіяни хотіли так пожартувати, вивчили кілька слів українською. Потім бачу – шеврон український, нашу форму, наш прапор! Коли я побачив прапор – у мене на очах виступили сльози, – поділився Артур.

За його словами, він пхав хлопців у плечі, щоб вони підняли голови та побачили, що звільнені з полону. Проте вони були дуже залякані після знущань росіян.

– Тоді нас перевели в наші автобуси. І поки ми їхали вже в бік України – все одно не міг повірити… Зрештою ми виходимо на вулицю – а там молоді дівчата та хлопці. Посміхаються, обіймають нас! Всім допомагають. І я підняв голову, щоб подивитися на небо. У полоні нам забороняли навіть підходити до вікон. Я не бачив неба 10 місяців! І просто впав на коліна і розплакався. Цілував сніг і плакав, не міг стримати емоції.

Завжди була надія на звільнення

Звільнений з полону захисник поділився, що завжди мав надію на те, що всіх бійців звільнять з російського полону.

– Надія на те, що нас звільнять, була завжди. Я розумів, що нас рано чи пізно обміняють. У полоні нам робити було нічого, ми по 16 годин просто сиділи. Працювати нам не давали, а щоб мозок не деградував, я почав в голові писати пісні. Навіть одну написав про полон. Одну написав про те, як ми воювали. Я планую в майбутньому записати в студії.

За його словами, триматися у полоні допомагало звичайне спілкування – про рецепти, їжу, планами на майбутнє та заповітними мріями.

– І просте спілкування. Ми спілкувались про все, про все що можна поговорити. Спілкувались про рецепти. Ми хотіли дуже їсти тому частіше за все про їжу і говорили. Ділились своїми планами на майбутнє: хтось планує з села переїхати в місто, хтось хоче вести сільське господарство. Так ми й тримались, – поділився звільнений воїн.

Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими