Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Місто і регіон

ПІД НІМЦЯМИ: Малознані епізоди із окупаційного життя ніжинських сіл

Авторський матеріал професора Миколи Тимошика

Напередодні днів Пам’яті і Перемоги фонд «Демократичні ініціативи» провів загальноукраїнське опитування про місце цих дат в історичній пам’яті українців. Оприлюднені в ЗМІ результати дають підстави зробити два важливі висновки.

Перший: громадяни нашої країни все активніше звільняються від пут російсько-радянської пропаганди. Другий: із багатьма нав’язуваними тоталітарною системою упродовж десятиліть ідеологічними міфами значна частина українців уже розпрощалися.


Ось лише три цифрові витяги із результатів цього опитування:
– 62% українців вважають діяльність Йосипа Сталіна як
історичного діяча негативною для України;
– 48% українців погоджуються, що Друга світова війна була
розв’язана внаслідок змови Гітлера та Сталіна про поділ сфер впливу у
Європі та укладення пакту «Молотова-Ріббентропа»;
– діяльність Степана Бандери як історичної постаті позитивною
для України вважають 32% громадян (на заході України таких 70, на
півдні і сході – 15%); причому молодь більш схильна вважати Бандеру
історичною постаттю, чия діяльність була скоріше позитивною для
України.

Серед ідеологічної полови немало зерен правди доводиться видобувати і для ще не написаних сторінок життя краю під німецькою окупацією в роки Другої світової війни. І тут у нагоді стають як непрочитані сторінки документів місцевих архівів, і спогади свідків тієї доби, які із зрозумілих причин тривалий час боялися казати правду і яких із роками стає все менше.

***
«Даємо вам можливість швидко зібрати урожай. Зерно можете звозити або на колгоспний тік, або по домівках. Берете додому хто скільки зможе. На потреби нашої армії цього року нічого здавати не будете. Корів і коней із колгоспних стаєнь можете розібрати по домівках, аби вони не подохли. Якщо бажаєте жити в колгоспі, не будемо заперечувати. Хто захоче працювати на полі індивідуально, комендатура надіятиме таким землю з колгоспних землеволодінь. Відкривайте свою церкву і моліться Богу своєю мовою – ми не будемо заважати».
(З виступу німецького офіцера на сході села Данина в серпні 1941 року).

13 серпня 1941-го: п’ять бомб на село

За рівно два роки окупації Ніжинського краю німцями від вересня 1941 до вересня 1943 селяни мало що знали про війну. Новинам від німців традиційно не довіряли, а про долю своїх, хто пішов на фронт, не мали жодної звістки.
Для прикладу, старожили Данини не пам’ятають, щоб якісь українські газети, що виходили за підтримки німців, потрапляли в село. Хоча добре відомо, що вся окупована Україна була вкрита мережею активно засновуваних окупаційною владою українськомовних газет. Найголовнішою,
яка розповюджувалася від Рівного до Запоріжжя й Донецька, була фінансована німцями, але творена українськими письменниками і журналістами газета «Волинь», яку редагував Улас Самчук.

Може, на ту пору й відчули данинські і шатурські селяни одну з переваг своєї Богом забутої території посеред болотистих рудок на пограниччі між Поліссям і Лісостепом – в глухому закутку від твердих доріг та в далині від більших міст: тихо, спокійно, розмірено. Отож, не бачив ніхто в цих селах ні танків, ні пушок. І при відступі, і при наступі наших ніякі військові частини тут не проходили.
Втім, стався один випадок із відступаючими радянськими солдатами.
Було то надвечір 12 серпня. Ця дата багатьом запам’яталася тим, що вранці всім селом проводжали на евакуацію в російський Саратов колгоспну худобу та продукти. А надвечір у село раптом із боку Шатури заїхало три машини з радянськими солдатами. Зупинилися вони на церковному майдані й готувалися на ночівлю довкола церкви. Люди на радощах стали зносити їм їжу, розпитувати. Однак солдати були неговіркі. І з пригощанням також не склалося. Вояки раптом по різкій і несподіваній команді стали готуватися до виїзду. За якусь мить за відступаючими радянськими вояками лиш курява піднялася.

А під ранній ранок на Данину впали п’ять німецьких бомб. У селі відразу здогадалися про причини ранкового нальоту двох німецьких літаків.
Цілком очевидно, що німецька розвідка, яка десь була поруч, виявила роту радянських солдат у бічному від твердих доріг селі, але з висилкою літаків запізнилася. А били точно в ціль – саме туди, де планували залишитися на ніч червоноармійці – докова церковного майдану.

Про ті п’ять бомб, що несподівано впали на село, 13 серпня 1941 року, 
Ольга Петрівна Калюжна, 1934 року народження, згадує так:

– Перша розірвалася на городі у Рябенькових. Друга – поруч із нашою хатою. Моя мати Свирид Лисавета Омелянівна встигла перед вибухом схопити мене та привалити до землі. Ми вціліли, а корову зачепило – мусили дорізати перед обідом. Третя і четверта бомби впали прямо в центрі села –
між сільрадою, церквою і сільмагом. А п’ята розірвалася на Шинковій, між Копитком і Шкрябовими.

Про вбитих моя співбесідниця каже, що на власні очі бачила, як дід Заряда тримав посеред свого двору у руках за коси голову своєї жінки Марусі Калюжної – від бомби її тіло рознесло, залишилася одна голова. 
І то була не вся трагедія цієї родини. Тіло кількамісячного хлопчика, якого молода мати тримала в руках, також було розшматоване. А дві старші доньки – Галька і Пріська, що знаходилися в дворі подалі від матері, відбулися легкими пораненнями: у Гальки відняло нижні пальці ніг, а Пріську контужено.

Усього ж під час того ранкового нальоту німецьких літаків на Данину від вибуху бомб загинуло 12 мешканців. Їхні імена віднаходимо в тритомному виданні «Книги скорботи України». Тут, у третьому томі, де перелічені всі з Менського, Ніжинського, Прилуцького районів Чернігівщини, чиї смерті пов’язані з війною. З данинців тут, окрім згаданих двох Калюжних, ще десятеро: Полтавець Євгенія Кузьмівна та Полтавець Іван Корнійович (1883 р. н.), Процько Григорій Федорович, Процько Микола 
Федорович (1927 р. н.), Татаренко Варвара, Татаренко Федір, Татаренко Ганна (Ольга) Федорівна (1928), Татаренко Марія Федорівна (1924), Татаренко Тетяна Федорівна (1936), Шимко Домнікія Іванівна (1923).

Бог уберіг тоді знаменитий Данинський Свято-Троїцький храм від 
німецьких бомб, але не вберіг згодом від своїх комуністичних прислужників.

18 серпня 1941-го: німці скликають сход у Данині За спогадами тих, хто переживав німецьку окупацію вдома, німці квартирували не в кожному селі. Найближча німецька комендатура, влада 
якої поширювался на навколишні села південніше Ніжина, знаходилася в Лосинівці. Окупанти навідувалися в ці села, здебільшого, з оказій, які стосувалися організації життя самих селян чи здавання від громади продуктів на потреби німецької армії.

Уже через кілька днів після окупації краю, було оголошено сход мешканців села Данина. На відміну від сходів у давнину, де участь представника кожного двору була обов’язковою, про що записували в 
протокол, вказівки з Лосинівки щодо обов’язковості не надійшло. Збирали на традиційному місці – церковному майдані. Ішли на сход ті, хто хотів. А оскільки селянська цікавість переважила можливі небезпеки, майдан був переповнений. Здебільшого жінками і дітьми. На імпровізованій сцені, якою слугувала воєнна вантажна машина з опущеними бортами, – німецький прапор. Обіч – кілька мотоциклів, якими приїхали окупанти з Лосинівки. Високий чин піднімається на кузов у супроводі чужої перекладачки. Перекладачка, до речі, говорила не російською, а українською мовою. Як засвідчують історичні документи, мовне питання було принциповим для організаторів нового ладу на українських теренах. На таких сходах окупанти підкреслювали, що вони визволили селян з-під московсько-більшовицького поневолення і тепер пропонують жити за законами вільної Німеччини і вже у вільній від ненависних селянам більшовиків Україні.
Риторика нової влади відрізнялася від більшовицької!

Виступ офіцера був по-німецьки чітким, коротким і зрозумілим. Ось головні тези з того, що запам’яталося старожилам – безпосереднім учасникам першого «німецького» сходу села:

– перше: даємо вам можливість швидко і якісно зібрати урожай (ячмінь
на колгоспних полях уже лежав у покосах, але люди боялися його звозити
на обмолот, бо не знали, що буде з тим колгоспним майном);
– друге: для кращої організації жнив пропонуємо створити групи з 10
чоловік, за якими закріплюється певна частина поля;
– третє: зерно можете звозити або на колгоспний тік, або по домівках;
берете додому хто скільки зможе; на потреби нашої армії цього року нічого
здавати не будете;
– четверте: корів і коней з колгоспних стаєнь можете розібрати по
домівках, аби вони не подохли.
– п’яте: якщо бажаєте господарювати в колгоспі, не будемо
заперечувати;
– шосте: хто захоче працювати на полі індивідуально, комендатура
наділятиме таким землю з колгоспних землеволодінь.
Хтось із юрми несміливо запитав про церкву. На те німецький офіцер спокійно відповів: «У вас, наскільки я знаю, тут зерносклад. Готуйте церкву до відкриття, шукайте священика і моліться Богу своєю мовою – ми не будемо заважати».

Оторопіли від почутого селяни не йняли віри. І це після таких пережитих мук, пов’язаних із насильницькою колективізацією, розкуркуленням, гонінням за українську віру, колгоспною зобов’язалівкою, неоплачуваними трудоднями і принизливою зрівнялівкою. Цілком очевидно, що ідеологи Гітлера тонко вловлювали ті проблеми, які створила більшовицька влада в українських селах, виконуючи ленінсько-сталінські вказівки щодо суцільної колективізації та відбирання решток хліба, що призвело згодом до масового голодомору українців.

На цьому й вирішила зіграти німецька окупаційна влада, задобрюючи
відразу українське селянство.

Втім, на початку все складалося так, як було озвучено на сході. Особливо в частині поділу урожаю з колгоспних полів. За спогадами того ж Івана Івановича Коваля, він сам ледь встигав носити носилками на плечах із колгоспного поля ячмінь, набраний з покосів. Хто не лінувався, заповнив того літа збіжжям усі домашні комори. Поділ зерна на колгоспному точку також, за його свідченнями, був чесним. Підмосковський храм знову стає українським. Відразу після того першого сходу «за німців» у селі заговорили про відкриття церкви. Як відомо, Свято-Троїцький храм Української автокефальної церкви тут закрили 1934 року. Тоді, в період наступну влади на все українське, було сфабриковано і справу про так звану підпільну петлюрівську націоналістичну організацію в Данині. За тією судовою справою проходило шість данинців, у тім числі і настоятель цього храму отець Іван Зоценко. Згідно з рішенням тройки, яка засідала в Чернігові, їх усіх розстріляли. Відтоді церква була перетворена в зерносклад.


Відкривши храм у серпні 1941 року після того, як упродовж п’яти років сюди безперестанку завозили та вивозили збіжжя, віряни переконалися, що без доброго ремонту приміщення відправляти тут Богослужби неможливо. 

Сьогодні ніхто не може пригадати, за яких обставин у селі невдовзі після сходу з’явився отець Володимир з дружиною та два його помічники –реставратори й іконописці Сергій та Борис. Ці були неодружені. Пригадуютьлиш про їх походження – прийшлі були з Волині. Волинське коріння реставраторів та настоятеля храму вказує на те, що їх у село могли прислати за сприяння німецької комендатури. Цю версію можна підтвердити тим фактом, що після окупації всієї території України 
столицею рейхкомісаріату «Україна» Гітлер обрав не Київ, а західноукраїнське місто Рівне. Саме в цьому місті розглядалися пропозиції відомих церковних діячів щодо концепції відродження Української автокефальної церкви після знищення її більшовицькою владою у 30-х роках.

Варто згадати про один із таких документів – «Меморіял про майбутній устрій Української Православної Церкви», який розробив митрополит Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко). У цьому документі йшлося про таке:

«З відновленням православної церкви в східних областях України мають відновитися усі церковні установи, які існували до 1917 року…
Богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова або мова староукраїнська (цебто церковнослов’янська) з українською
вимовою її».

Отож, восени 1941 року храм у цьому селі вже мав свого священика. Втім, до Богослужб він приступив не відразу, оскільки зі своїми двома помічниками повністю зайнявся реставрацією церкви. Якщо врахувати, що від пори закладення храму в 1881 року і освячення його в 1883-му (а пройшло відтоді 60 літ) тут жодного разу не проводилося навіть поверхового ремонту, роботи з оновлення храму передбачалися немалі.
Поселилися прибульці на перших порах у хаті одинокої баби Лукіни. Отець Володимир був за професією архітектором, тому найперше власноруч взявся за проектування і виготовлення нового трьохрядного іконостасу.

Молодим художникам тим часом належало заново розмалювати храм. Почали з центрального купола, у вершечку якого, на фоні голубого неба та золотистих зірок засяяла в розмаїті кольорів Свята Трійця.

Особливістю реставрації було те, що ікони в правому і лівому притворах цієї трьохпрестольної церкви мали розміщуватися не по стінах, а у спеціально виготовлених бічних іконостасах, що вміщувалися між великими вінками. Ці іконостаси, що як і головний, мали цікаву форму витіюватих узорів, також виготовив отець Володимир, а малювали ікони Сергій та Борис. Документів, які б стосувалися кошторису чи джерел коштів на реставрацію в роки війни данинського храму, віднайти не вдалося.

Безумовно, що всі витрати покривали селяни. Привчені змалечку своїми батьками побожно і з благоговінням ставитися до своєї головної сільської святині – церкви, кожне нове покоління данинців не скупилося віддавати нерідко останні копійки на найбільш намолене і найбільш святе місце села.

За спогадами данинки Наталі Полікарпівни Пономаренко:

«Коли не вистачало коштів на фабри чи матеріали, отець Володимир ходив від двору до двору збирати пожертви. Заодно освячував хати, скроплював священною водою дітей. І щоразу коштів збирав стільки, що вистачало й роздати дещо у тих хатах, де господарила скрута».
Храм після реставрації у війну відкрився якраз напередодні Різдва 1942 року. Зі спогадів Уляни Гаврилівна Дворської (Нишпор), 1929 року народження:
«То було як у царстві небесному, – згадувала ту службу в битком набитому храмі – Такої красивої церкви і таких світлих облич односельців ніколи не бачила. З вершечка купола на весь той люд у храмі дивиться, мов із неба, Свята Тройця».

Про статус храму в роки війни документальних свідчень не виявлено. Цілком очевидно, що був він не підпорядковувався Московському патріархату, – німці підтримували відродження Української церкви. І служби Божі, і проповіді отець Володимир провадив українською. Пробув він у селі до 1946 року. Зник за загадкових обставин і про його подальшу долю ніхто більше не знав.

Саморобні хрестики з п’ятикопійкових монет для дітей

Варто згадати і про такий епізод життя на селі за німців. Навідуючись епізодично в Данину, німецькі солдати інколи заходили до селянських хат і питали за «млєко» і «яйка». Просили небагато. Та й хто смів би відмовити?
Раз літньої пори на Шинковій проходило їх кілька – супроводили офіцера. Причет зупинився біля хати діда Радивона, в якій до війни містилася контора колгоспу ім. Шевченка. Тут віддавна було місце збору вуличної дітвори.
Офіцер-німець підійшов до переляканого гурту підлітків і вказав пальцем на найменшого хлопчика, який стояв обіч без сорочки, а на його грудях виблискував прив’язаний на мотузочці хрестик. Торкнувшись пальцем того хрестика, щоб усі бачили, німець посміхнувся і сказав голосно
«Гут, карашо!». А потім показав на іншого такого ж, хто хрестика не мав, і
промов: «Нєт гут, нє карашо!».
Відтоді дід Радивон днями сидів у своєму дворі за мантачкою та клепав із мідяних п’ятикопійкових монет хрестики для вуличних дітей. Їх по кілька приносили зусібіч селяни й прохали склепати для дитини.
Пішов поголос по селу, що з хрестиками фашисти дітей не розстрілюють. Чи то спеціально той офіцер вдруге заїхав на цю вулицю, чи збіглося випадково, але він знову вийшов у якомусь часі з машини на тому місці. З десяток маленьких данинців постали перед ним із саморобними хрестиками
на грудях. Цей епізод – із спогадів моєї матері.
Проблеми в селі почалися із самоправством настановлених німецькою комендатурою поліцаїв.
Та про це – в наступній розповіді.

 

Останній «мирний» випуск лосинівської районної газети «Ударний Труд» за дві доби до початку війни

Останні з уцілілих фронтовиків із Данини (загинуло на війні понад триста мешканців цього села). Світлина 80-х років минулого століття.

Джерело: mynizhyn.com
2021-05-09 10:28:02