“Ох! Це я сюди добре попав”: п’ять історій з Чернігівського геріатричного пансіонату

Перше, що спадає на думку, коли люди згадують про геріатричний пансіонат – це заклад, де самотні пенсіонери, які вже не в змозі самостійно за собою доглядати, доживають своє життя. Але це не зовсім так. У Чернігівському геріатричному пансіонаті наймолодшому підопічному 20 років. Загалом у цьому закладі наразі проживають майже 450 людей. І у всіх своя історія та причина, через яку вони тут опинилися. Хтось – бо віддав своє житло родичу, деякі – через неможливість себе фінансово забезпечити. Є й ті, хто став сиротою ще немовлям і має інвалідність. А один із підопічних прожив тут майже пів століття. Знімальна група Суспільного зібрала у своєму спецрепортажі історії п’ятьох підопічних Чернігівського геріатричного пансіонату.

Живе в пансіонаті майже пів століття

Миколі Литвинчуку — 58 років. Тут чоловік живе майже з відкриття закладу, тобто 46 років.

“Я приїхав сюди 27 серпня 1979 року. Ну, спочатку я не міг звикнути, на початку я плакав, плакав за матір’ю, плакав за рідним домом, але потім я звик”.

Про причину, чому опинився в пансіонаті, Микола розповідає так:

“Посадять мене у хаті, дома там я сиджу у вікно дивлюся і плачу. А вийти я не можу. Ну, я вилізу, на попі злізу, а заносити — вже я в саму хату не зайду. Кожен підходив, жалів, що я маю інвалідність. Мені це не подобалося. А потім, я почув, що відкрилися в Україні пансіонати: Чернігів і Козелець. Мати моя не хотіла мене здавати й брат не хотів здавати. Але я терпів, терпів. Кажу: «Мамо, я все одно, поїду, мені набридло»”.

Чоловік каже, що в закладі йому подобається, тому що тут є ліфт і різні розваги для підопічних.

“Я сяду в ліфт лікарняний, поїду куди я захочу, поспілкуюся. Бібліотека тут є. Навіть в шахову школу вступив”.

Майже всі рідні Миколи померли, залишився онук. Також є один друг з дитинства, до нього чоловік інколи їздить на таксі.

“Я винаймаю машину, таксі. В мене пенсія велика. Бо є закон. На руки мені дають 3 660 гривень”.

“Якби сюди не потрапив, то не зустрів би «солоденьку»”

Андрію Мілованову 60 років, він родом з Києва. У пансіонаті чоловік вже шостий рік. Сюди він потрапив через інвалідність — випив “палену” горілку на весіллі.

“У 2008 році я поїхав в Одеську область на весілля, в село. І там була, як кажуть, «палена» горілка. Тоді половина гостей отруїлася, шість – летальних. Ну, багато до лікарні потрапило. І ось наслідок: це отруєння мозку і порушена центральна нервова система. Була кримінальна справа відкрита, а толку з того. Працювати нормально я вже не міг. Тільки сюди. Чого сюди? Бо тут свого часу жив мій хрещений батько. Я до нього приїздив у гості, я бачив, що тут як, як живуть. Я зрозумів, що це гарне місце для мене”.

Чоловік дуже шкодує, що потрапив сюди. Адже за фахом він фельдшер. Працював на “швидкій” в Києві, у спецбригаді, в кардіореанімації.

“Чесно скажу, шкодую, дуже шкодую. Ну, здоровий чоловік і раптом таке. Але, є одне “але”. Якби не ця хвороба – я б сюди не потрапив. А якби сюди не потрапив, я б не зустрів би «солоденьку»”.

Так Андрій Мілованов називає свою кохану Олену Степанець, з якою він одружився чотири роки тому — у лютому 2021.

Цю історію можна подивитися в сюжеті Суспільного:

Про своє сімейне життя розповідає:

“Немає того, що є в тому житті у всіх. А що це? Це побутові труднощі. З цього все починається: комуналка, гроші, магазини, те-се, нерви, скандали. Тут цього немає”.

А мріє — відвезти кохану на море.

“Є в мене мрія – вивезти мою дружину кохану на море. Вона взагалі жодного разу не бачила, що це таке”.

Олена Степанець, дружина Андрія Мілованова, у пансіонаті живе 27 років. Вона сирота. Має другу групу інвалідності з дитинства.

Про життя у закладі розповідає:

“Дуже добре годують. Ну, тут у швейній прибираємо. Майстерня раніше була і шили постільне, підковдри шили, білизну шили. Ну, і в’яжемо: шкарпетки, кофтинки в’яжемо. Що просять, те ми й робимо. Малюємо…”.

А мріє жінка про сімейне щастя:

“Щоб з ним (Андрієм, — ред.) добре жити та любити його крепко”.

Віддав житло родичу

Петру Соколенку 75 років. У пансіонаті чоловік вже понад 10 років. Опинився тут, оскільки віддав своє житло родичу.

“Племіннику треба було житло. Так я кажу: “Приходьте і живіть”. А я сюди”.

Тут він проживає з Іриною Гавриленко, з якою познайомився вже в пансіонаті.

Ірині — 50, у закладі жінка вже пів життя. Вона сирота, родом з Луганщини. Має інвалідність через епілепсію.

“Я сюди не одна приїхала. Я приїхала, дві подруги моїх. Ми втрьох жили, поки я не вийшла заміж. Потім другий раз вийшла заміж. Ну, чоловік той помер. Три роки прожили і помер. Хоч ми не офіційно, але я вважаю, що це мій чоловік”.

Зі слів Ірини, життя в закладі їй подобається, адже тут вона має цікаве дозвілля.

“У караоке співаю. В’яжу спицями, чоловіку зв’язала светр. Ну, а так то, лото в нас, то якісь концерти”.

Більше про історії цих людей дивіться у спецрепортажі.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.