Будівельні матеріали м.Ніжин Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Оксана Забужко: Леся Українка видала нам паспорт у Європу

Півтора століття тому, 25 лютого 1871 року, на Волині народилась Лариса Петрівна Косач – геній нашої культури Леся Українка.

Оксана Забужко

Що ми про неї знаємо, окрім шкільної Лісової пісні? Як нам розгледіти її справжню, не дивлячись на 200-гривневу купюру? Які книжки вона читала, щоб написати драми рівня самого Шекспіра?

Із нагоди 150-літнього ювілею Лесі Українки ми поговорили з письменницею Оксаною Забужко – людиною, масштаби думки якої можна порівняти з величиною Лариси Косач.

Якщо уявити, що Леся Українка – ціла планета, то радянська пропаганда десятиліттями доводила її плоскість. Забужко у своїх працях, зокрема в Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій, а також у виданій у співавторстві із Блаженнішим Святославом Шевчуком книзі Апокриф не тільки показала істинний об’єм, а й очищала цю планету від рештків “совка”.

– Як святкували сторіччя Лесі Українки в УРСР?

– 100-ліття Лесі Українки відзначалося 1971 року дуже бучно й пишно порядком –  цитую – “гнівної відсічі нашим ідейним ворогам – українським буржуазним націоналістам за океаном”.

Тому що станом на тоді, 50-60-70-ті роки минулого століття, українська діаспора ще налічувала отой самий інтелектуальний і культурний цвіт старшого покоління тих, хто вижив і врятувався після Другої світової, виїхавши на Захід, пройшовши через табори. Це середовище Лесі Українки, це колишня УНРівська еліта. Це люди, які ще її знали.

Це її наймолодша сестра Ізидора Косач, яка консультувала Українську вільну академію наук у США в питаннях ювілею – 50-ліття смерті Лесі Українки та 100-ліття з дня народження в 1971 році. Це підготовка і видання хронології, укладеної іншою її сестрою – Ольгою Косач-Кривинюк тощо.

Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 рік

Тобто вся та робота, що проводилася в діаспорі на еміграції, зобов’язувала в УРСР партію та уряд реагувати, щоб довести, що ні, тільки тут, тільки в радянській Україні, тільки при “едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна. Без такого единства о ней не может быть и речи”.

Цитата, яку сьогоднішнє покоління, на щастя, вже не впізнає. А ми, хто здобував освіту в УРСР, мабуть, із нею й помремо. Цитата, яка була вибита на всіх, слава богу, нині неіснуючих пам’ятниках Владіміру Ільїчу Лєніну, які власне для того й споруджувався мало не на кожному розі, щоби нагадати українцям, що “только при едином действии пролетариев великорусских и украинских”,.. що тільки з Москвою, навіки з Москвою, навіки з російським народом і ніяк інакше, а без цього значить і Лесі Українки не буде. Тому в принципі, так, це була контрпропаганда.

Лесю замкнули в школі

До 150-ліття Лесі Українки в нашій державі вийшло друком повне академічне зібрання творів письменниці в 14-ти томах – без цензури.

– Що ми за 30 років зробили зі своєю спадщиною? Ми її замкнули на рівні середньої школи. Й абсолютна більшість українських громадян, які професійно не працюють із культурною спадщиною, згорнувши шкільні підручники, отримавши свій документ про середню освіту, більше ніколи не почувають ані потреби, ані необхідності до тої спадщини звернутися.

– Немає іншого способу пропагувати письменника, аніж читати його твори, зокрема інсценізуючи, екранізуючи.

Скільки, згадайте, будь ласка, екранізацій, не кажу вже про інсценізацій, кожного роману Джейн Остін відбувається на пам’яті одного покоління? Та її кожні 6-7 років наново екранізують! А за Ларисою Петрівною? Те, що вона написала 22 драми абсолютно кінематографічні, не тільки одну Лісову пісню?

– Лісова пісня й портрет дівчинки з 200-гривневої купюри, дівчинки 13-літньої – оцей портрет з 200-гривневої купюри мене просто вбиває.

З оцією дівчинкою – інфантильною, слабкою, кволою, недорослою, яку треба жаліти, бо вона хворіла і так мужньо терпіла біль – в усіх підручниках про це написано. Знаєте, за ним такий страх зрілої жіночості.

Чорт забирай! Вона після того через двадцять років написала своїм критикам:

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Тобто її ображали ось ці слова, кинуті в тому середовищі – високошляхетному, висококультурному, високоінтелігентному. Так, салоновому, але дружньому, переснованому тими особистими зв’язками людей, які знали, що в Косачів така талановита старша дочка. Така геніальна, і як шкода, що вона так мучиться з цим туберкульозом кісток та має такі проблеми.

І оця жалість середовищна її, дорослу жінку, авторку тих самих драм, які переписали, даруйте, всю історію, всю міфологію європейську з жіночої погляду й вивели її в перший ряд не української – європейської культури ХХ століття, і от вона кидає “Хто вам сказав, що я слабка?..”, а ми її на 200-гривневу купюру знову назад “дєвочкою” 13-літньою, тому що боїмося її дорослої.

Ми боїмося її – авторки Руфіна і Прісцілли, Кассандри й Камінного господаря.

Ми боїмося Лесі Українки – величини першого ряду європейської культури.

Це нам, так би мовити, не по чину.

Леся Українка. Київ, травень 1913 року. Фото Юрія Тесленка

Велика хвора, або Островський у спідниці

– Чому радянська пропаганда зробила із Лесі Українки “Островського в спідниці”? І як це впливає на нинішнє сприйняття письменниці?

– Що таке постколоніальна травма? У чому взагалі полягає колоніальна свідомість і ментальність? Коли колонізатор весь час розповідає колонізованому, що той малий і дурний, і не зможе без нього, колонізатора, впоратися.

“Только при едином действии пролетариев великорусских и украиских”… тобі, дурню, буде “харашо”. А без мене ти нічого не зробиш. Ну подивися на себе – ну хто ти, ну шо ти? Ну ти дурний, ну ти селюк, ну ти рагуль, ну не вмієш того-сього. Кожен колонізатор у кожній захопленій ним країні поводиться саме в такий спосіб.


Постколоніальний комплекс – це насамперед комплекс меншовартості, комплекс вивченої безпорадності.

Знаєте, це ніби токсичний зв’язок у сім’ї: ой, страшно, так. Він мене б’є, але як же я сама? От як же я зможу, я ж не знаю, як собі порадити, я ж не зумію, так би мовити, зі своїм життям.

Українка демонстративно – дочка “действительного статского советника”, аристократка, розумієте, нащадок давнього аристократичного роду, із суперєвропейською культурою виховання, європейськими зв’язками тощо – і ось ця висока пані, яка собі демонстративно й вмисне вибирає літературним псевдонімом Українка. Вона Українка! Це маніфест.

От як вона, українка, така сама, як ми, і раз вона така сама, як ми, тоді треба її стягнути на той рівень, на якому вона не надто відрізнялася б від отих етнографічних версій “українок”, які нам досі постачає московське телебачення, “попрощє, попрощє надо бить”. А дуже складно Лесю Українку звести до такого рівня, якщо не вкласти її в ось це лікарняне ліжко в ролі хворої дівчинки. Тоді так. А всього іншого не читати.

Дочка матері українського націоналізму, племінниця батька російської демократії

– Леся Українка – шляхетного аристократичного роду. Батько – чинний статський радник Петро Косач, родом із Чернігівщини. Мати – Ольга Драгоманова, більш відома як Олена Пчілка, родом із Полтавщини.

Леся Українка з матір’ю. Ялта, 1898 рік

Дядько – Михайло Драгоманов, видатний український мислитель і письменник, який також справив величезний вплив на Лесю Українку.

– Вона ніхто інша, як дочка, даруйте, Ольги Драгоманової-Косач, Олени Пчілки, яка мала би взагалі-то вважатися фундаторкою, матір’ю українського націоналізму.

Вона – Лариса Петрівна Косач, племінниця Михайла Драгоманова, якого ми теж за 30 років ані не перевидали, ані не прочитали як слід, котрий взагалі батько всього російського визвольного руху.

Драгоманов в еміграції, бо спеціальною постановою царського цього самого Емського указу, окремим пунктом виселений “как положительно опасный в крае агитатор”. Тобто реально вся ця російська ліберальна опозиція аж до сьогодні – це все діти Михайла Петровича Драгоманова.

Самозрозуміло, що це люди, які свідчать – вчені, мислителі, інтелектуали, люди, котрі в умовах, коли Україна була силоміць ось тим самим царським указом відлучена від перспективи модернізації на власному етнічному ґрунті, це люди, які сказали: Ні! Україні бути!

Перша європейка й перша феміністка

Основою для творів Лесі Українки ставала антична європейська культура, а також біблійні та євангельські тексти. Саме там, а не в російській літературі, письменниця вишукувала сюжети для своїх головних драматичних творів.

– Європейська культура очима Лесі Українки, починаючи від Гомерової Іліади, від історії Трої, – це культура очима жінки, і це жінка на перших ролях.

Тобто ті постаті, які були маргінальними, десь не видними і не видимими, вона виводить їх на перший план в ролі протагоніста. Історія падіння Трої – це історія Кассандри. І так, раннє християнство, євангельські історії – це виявляються історії жінок, які ходили з Христом.

Камінний господар – це драма про владу, це драма про війну за владу між Камінним господарем і донною Анною, тобто ось ця сама жіноча диктатура маніпулятивна. І дон Жуан з усією його інфантильною сексуальністю, який стає жертвою великої політичної гри. Ніхто ніколи так не бачив стосунків чоловічого й жіночого, ось цієї самої великої війни, про яку тоді в такому форматі ще ніхто не говорив, і не здогадувався, як Лариса Петрівна Косач.

Як вилікувати постколоніальні травми України?

– Та ми ще не починали лікуватися від того колосального об’єму постколоніальних травм, від всього того величезного ПТСРу (посттравматичний стресовий розлад, – Ред.)– так, ми нація з ПТСРом.

Але тут є ще один фактор. Ми політично молода нація й дорости до своїх класиків так, щоби кожен по факту українського громадянства, кожен власник українського паспорта, навіть якщо він ніколи в житті не прочитає Руфіна і Прісціллу чи Камінного господаря, то все одно, щоби він знав зі школи, заводською прошивкою мав собі вписане у підсвідомість, що це те, чим він як громадянин України може пишатися.

Леся Українка видала нам паспорт у Європу. Наше культурне європейське громадянство завізовано й потверджено 14-ма томами, ось зараз свіжовиданого, нарешті підготовленого – уперше за 30 років української незалежності.

– Коли загине новий Вавилон?

(Усміхається). Думаю, що доживемо.

Фото: УНІАН, Музей видатних діячів української культури

Джерело ФАКТИ. ICTV
2021-02-25 06:00:13