Україна і світ

Носили воду та роздавали рибу: як герої Іванкова допомагали пережити окупацію

Будівельні матеріали м.Ніжин

Наталя Поливач – очільниця одного із підрозділів ДСНС Іванкова. Жінка провела в окупації понад місяць і поламала росіянам не один стереотип.

Спочатку її намагалися переманити на свій бік, пропонували регулярну зарплату і продукти. Та ці пропозиції викликали у Наталі лише посмішку.

Наталя Поливач

– Залякували, змушували, щоб ми розмовляли між собою російською мовою. Пропонували 50 доларів (зарплату). Потім уже 100 доларів. На що відповіла, що я набагато більше отримую заробітної плати українськими гривнями, ніж ваші 100 доларів. І харчування я не потребую. Я людина із села. У мене усе є своє, – згадує Наталя.

Під час окупації рятувальникам не давали гасити пожежі. Тож місцева ДСНС фактично переписалась у волонтери. Розвозили селянам воду, адже через відсутність електрики водогін перестав працювати.

Наталя каже, росіяни відверто заздрили українцям. Дивним для них було те, що села заасфальтовані, вулиці – освітлені, а у будинках є газ. Вони не розуміли, як можна опалювати хату без дров.

– Вони запитували, хто мені дрова рубає? Я кажу: Для чого мені потрібні дрова, якщо у мене газове опалення тут?. У них тоді очі квадратні були, у них був шок. Питають: У вас у всіх населених пунктах газ?. Я кажу: Так, практично. Він каже: І світло? – Так, і світло.

Тоді кажу: У нас є і пральні, і посудомийні машини. І м’ясорубки електро – теж хороші. То вони не зрозуміли, що нема м’ясорубок старих – із ручками. Кажу: Ну, у мене – електро! То їхній солдат від подиву зняв балаклаву. Для нього це була диковинка, – говорить Наталя.

А ще росіяни не розуміли, як жінка може опинитися у владі. Наталя очолює відділ організації профілактичної роботи ДСНС. Серед її підлеглих переважно чоловіки. Та для росіян це виявилося на грані фантастики.

– Баба… Вони не говорили, що я – жінка. А що баба. Я бабуся, у мене двоє онучат. Але не баба! – додає жінка.

А ще в Іванкові ходять легенди про місцевих рибалок. Тут це підприємство здавна називають Рибжаба. Воно працювало як рибгосп ще із 60-х років минулого століття. Потім, як усе радянське, занепало, та 2005-го за справу взялися приватні підприємці. Фірму назвали Хутір на околиці і постачали продукцію до найбільших супермаркетів по всій країні. Так було до початку широкомасштабного наступу.

Коли Іванків окупувала Росія, тут зникла електрика, а риба у холодильниках могла зіпсуватися – але не у таких господарів.

Сергій Шинкарук – головний рибалка підприємства. Каже, спочатку роздавали усю заморожену продукцію, яку люди готували, поки мали газ. Потім почали роздавати і живу рибу. За нею  приходили навіть у комендантську годину, аби зайняти чергу. Іноді за парканом стояли 500-600 голодних людей.

Сергій Шинкарук

По селах стояло багато військових, звідки не випускали людей. Волонтери розвозили на свій страх і ризик. У селах же дуже багато людей похилого віку, лежачих. Вони не могли за 20-30 кілометрів прийти сюди самі.

– Звісно, що у нас риби зараз дуже мало, тому що роздали понад 75 тонн – це та риба, яка мала піти на переробку на наше підприємство. Але нам не шкода. Адже вона пішла на користь людям – тобто це не збитки, а інвестиція, – розповідає Сергій.

Рибу тягли навіть тоді, коли навколо літали розвідувальні гелікоптери росіян та їхні винищувачі.

У волонтерському пункті в Іванкові досі працюють кримчани Микола Тихончук та його дружина Анна. Він переїхав із півострова на Київщину 2015-го. Не зміг ужитися там із росіянами. Каже, що має на них алергію, адже цей народ – зовсім інший.

Микола та Анна Тихончуки

– З Криму їхати було важко. Сюди переїхали – якось легше стало. Ми працювали завжди на довірі. Людина прийшла – замовила, ми зробили – вона заплатила. Прийшли вони. Як казали: Лохів – поле чудес. Кидати – не перекидати. Замовили щось – ми зробили. Вони не заплатили. Це інший народ. Зовсім інший і не у кращий бік, – розповідає чоловік.

Нині Микола з дружиною плетуть “кікімори” для української армії, де служить їхній зять. Що найсмішніше – уся його родина із Підмосков’я. А він народився у Севастополі. Щойно переїхавши до Іванкова, перефарбував тут паркан у синьо-жовтий колір. Дивом росіяни за це не покарали, хоча автоматом у людей тикали, аби залякати.

Сам пан Микола рятував односельців, роздаючи їм воду зі свого колодязя.

– Люди ходили он туди на річку – брали воду для технічних потреб, а потім побачили мій колодязь: Дайте водички. І так цілий день – то у березні уже почав копати новий колодязь, – додає він.

Нині разом із дружиною пан Микола чекає на нашу перемогу. Бо на орків надивився уже вдосталь.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-21 20:44:11

Магазин Автозапчастин м.Ніжин