Україна і світ

Немає такого слова, щоб описати війну в Україні. Історії волонтерок Тати Кеплер та Наталії Лелюх

Тата Кеплер і Наталія Лелюх – одні з найвідоміших українських волонтерок. Між їхніми іменами сміливо можна ставити дефіс, бо все, що вони нині роблять на волонтерському фронті – все пліч-о-пліч.

До 24 лютого Тата Кеплер – успішна менеджерка мережі столичних барів, а ще відома волонтерка, яка допомагала армії всі вісім років війни.

Наталя Лелюх – одна з найзатребуваніших у столиці гінекологинь, медична блогерка з численною аудиторією. А сьогодні вони займаються доставкою тактичної медицини на фронт, і надають медичну допомогу цивільним у звільнених від росіян селах.

За більш ніж пів року великої війни об’їхали понад сотню сіл на Київщині, Чернігівщині, Харківщині та Сумщині. Це віддалені села, де у людей розбомблене усе майно, там, куди лікарі не можуть доїхати.

Факти ICTV взяли це інтерв’ю 2 вересня, коли Наталя і Тата тільки-но повернулися з сірої зони на Харківщині, коли частина регіону ще перебувала під окупацією армії РФ.

– Дійсно, є ті місця, куди не доїжджає ніхто, куди не доїжджає система. Останній наш виїзд в Харків це ще раз довів. Це села, в яких по шість місяців не було електрики. Тому що вони – в зоні розмежування, там постійно точаться бої. А тому не було лікарів, ніхто не міг доїхати. Там живуть люди з цукровим діабетом, яким треба колоти інсулін, – зауважує Наталія.

Уперше ми побували у гуманітарному штабі Наталі й Тати в середині квітня. Волонтерам тоді якраз відкрили дорогу до звільненої Київщини, де орудували рашисти. За день доводилося розсортовувати десятки коробок з ліками, перш ніж вирушити у дорогу на роздачу. Вже тоді Наталя пояснила, чому вона це робить.

– Я, наприклад, проти, щоби волонтери, які їздять по тих містах, які звільнені, щоби вони їздили з ліками. Поясню, чому. Або вони беруть з собою медика і разом з ним розвозять ліки, або беруть запит у місцевого медика, який каже, що по факту потрібно. Тому що будь-яка таблетка може принести як користь, так і шкоду, – наголосила Наталя.

Немає такого слова, щоб описати війну в Україні. Історії волонтерок Тати Кеплер та Наталії Лелюх / 5 фотографий

За її словами, вона дуже добре пам’ятає, що давала коротке інтерв’ю, яке так і не вийшло в 2014 році. До неї прийшли журналісти і запитали: навіщо ти це робиш?

Тоді вона відповіла, що робить це заради себе. Зараз нічого не змінилося. Наталя не хоче казати, що ніхто, крім нас, цього не зробить, але на практиці дійсно так і є. Вони їздять туди, куди система не доїжджає.

Окрім звичайних ліків, волонтерки допомагають нашим військовим тактичною медициною і спорядженням. Цивільним – препаратами першої необхідності. Тата – шукає ресурси і організовує процес. Наталя – за фармацевта й терапевта для цивільних. Поїздки у віддалені села з меддопомогою приносять не лише фізичну втому, але й насамперед моральну.


Дівчата слугують ще й за психолога для людей, в яких велика війна забрала близьких та рідний дім. Для волонтерок це теж своєрідна передова, тут доводиться воювати з болем, відчаєм і людським горем.

– Ми зустрічали жінок, які власноруч викопували і знову ховали своїх дітей. Ми зустрічали дітей, які власноруч ховали власних батьків. Немає такого слова. Жах – не підходить, пекло – не підходить, звірство – не підходить. У мене немає слова, яке б підходило, щоб описати все це.

І те, що вони відчували, як вони це розповідають, і те, що я відчуваю, коли їх чую. І коли все, що я зараз можу зробити, це взяти їх за руку, або потім подзвонити комусь, хоч якось допомогти, хоч на йоту, вирішити питання. Або полегшити їхнє і так взагалі нелегке життя, – розповіла Тата.

Волонтерок вражає щирість і щедрість людей, які втратили ледь не усе майно. Справжні сльози викликали моменти, коли з руїн будинків господарі діставали якісь консерви. Наталю розчулила ситуація, коли в одному з сіл бабуся на знак подяки за меддопомогу подарувала вишиванки, які вишивала усе життя.

Немає такого слова, щоб описати війну в Україні. Історії волонтерок Тати Кеплер та Наталії Лелюх / 2 фотографии

Тата Кеплер пригадала історію однієї бабусі, яку звати Марія Андріївна. Вони побачили її, коли в селі роздавали ліки. Від її будинку нічого не залишилося, вона вивозила сміття на тачці. Вона соромилася до них сама підходити. Натомість жінки самі їй запропонували ліки.

Волонтер Юрчик допоміг їй вивезти сміття. Через годину раптом Тата побачила, як Марія Андріївна біжить до них з тазиком порічки. Уявіть собі, її будинок знищений, а все, що залишилося – це частинка понівеченого городу. І вона пішла по цих розкиданих руїнах назбирати ягід.

– Заради такого ти просто не хочеш спати, ти просто розумієш, заради чого ти в принципі це все робиш, – додала Наталія.

З іронією Наталя Лелюх визнає, що давно пора розжитися плитоноскою, куди замість патронів можна буде покласти мініапарат УЗД. Вона певна: війна – добрячий виклик для лікарів згадати усе, чого вчили у виші, окрім своєї спеціалізації.

– Мене часто питають, яка у мене спеціалізація. А я вже не знаю, що відповідати. Кажу: універсальний солдат. Найчастіше я виконую роль терапевта. Тобто це сімейний лікар, терапевт. Під час поїздок доволі часто доводиться робити ультразвукові дослідження, у мене для цього спеціальний переносний апарат, який підключається до планшета. Кардіолог, у нас є кардіограф, ми з собою возимо і знімаємо кардіограму при нагоді. А ще я за педіатра, гінеколога, хірурга, – розповіла вона.

На восьмому місяці війни, коли волонтери навчилися працювати з більшими масштабами, головний біль кожного доброчинця – гроші! Без них цей механізм допомоги може зупинитися.

Немає такого слова, щоб описати війну в Україні. Історії волонтерок Тати Кеплер та Наталії Лелюх / 4 фотографии

–  Я вчора домовилася про поставку тисячі турнікетів, і питаю людину, чи можу оплачувати це частинами. І вона мені каже: так, можна. Ще через пів години мені телефонує інша людина і питає: чим тобі допомогти, що оплатити? Я кажу: тисячу турнікетів закупити! А вона відповідає: давай, я тобі оплачу! От тоді настає справжня ейфорія, коли тобі кажуть, що все буде, – наголосила Тата.

За її словами, зараз є багато людей, які не хочуть донатити на війну, для них тактична медицина – це війна. Однак якщо не буде підтримки тактичної медицини, якщо не буде підтримки військових, то не буде кого рятувати у тих далеких селах. Військові також використовують тактичну медицину з цивільними, адже вони теж можуть постраждати від обстрілів.

– Їм теж потрібні турнікети. І тобі, якщо ти опиняєшся в зоні прильоту, треба, щоб у тебе був той турнікет. Який ти можеш накласти на того цивільного. І зупинити йому кровотечу. Тому що він стече кров’ю. Турнікети – це важливо. Тактична медицина – це важливо! Підтримувати військових – це важливо. Це надважливо! – закликала Тата.

Ані Тата, ані Наталя не думали, що доведеться жити за війни. Та вона вже стала невід’ємною частиною життя. А тому цей життєвий досвід вже не вийде забути просто так.

Зі слів Наталі, за цей час вона зрозуміла, що не хоче витрачати своє життя на те, що їй неважливо. Вона вдячна долі, що зустріла свою команду, та вважає, що це дуже цінний подарунок.

– Ми зараз настільки об’єдналися, ну, в масі своїй. І так голосно заявляємо про себе. І так голосно і так боляче виборюємо собі – те, що нам і так належить. Нашу країну, наші території, нашу свободу. І мені би дуже хотілося, щоб кожен українець пам’ятав, що в нього вже закладена суперсила змінювати себе і світ навколо. Зараз дуже важливий час, щоб цього не проґавити, – підсумувала Тата.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-09-28 22:50:20

Магазин Автозапчастин м.Ніжин