Будівельні матеріали м.Ніжин
Україна і світ

Не смійте мене жаліти! Мати легендарного “привида Києва” Степана Тарабалки розповіла про свого сина

Мати знаменитого льотчика-винищувача Степана Тарабалки, якого за мужність, відвагу і безприкладну результативність у боротьбі з російським агресором іноземні ЗМІ назвали “привидом Києва”, розповіла про свого героїчного сина.

…У пресслужбі Міноборони запевнили, що привид Києва – це кожен пілот, який зараз захищає небо над Україною. Ці військові за життя стали легендами.

Степан Тарабалка загинув у повітряному бою 13 березня. Він – Герой України. Посмертно. А мама досі чекає, що прийде час і вона побачить сина живого.

Наталя Тарабалка тримає в руках дитячі фото свого сина. Усміхнений, веселий і галасливий. Він завжди кудись поспішав.

– Я ще була в пологовому будинку, десь місяць йому був, ми там затрималися, тому що син хворів. Заходжу в палату, а він вже ручки витягнув і посміхається. Знаєте, тоді дітей так туго сповивали, а він вже тоді хотів волі, – згадує Наталя.

Не смійте мене жаліти! Мати легендарного “привида Києва” Степана Тарабалки розповіла про свого сина / 3 фотографии

 

Мамо, я буду!

“Мамо, я буду! Я хочу!”. Під час розмови Наталя часто повторює ці слова, тому що їх часто говорив її син. Він самостійно вступив до Коломийської гімназії, незважаючи на те, що сім’я жила в селі і планів на елітний шкільний заклад не мала. Далі було навчання у Прикарпатському військовому ліцеї. Його Степан також вибрав самостійно.

А потім раптово сказав: “Мамо, я буду військовим льотчиком або нікуди не йду!“.

Її пауза тривала три дні. Саме стільки жінка з сином не розмовляла, бо не приймала його рішення. А він відразу пояснив, що піде в армію навіть без її підтримки.

– Не знаю навіть, як він вступив. Така сила волі, сила духу. Це просто була мрія, в яку він вірив. І я зрозуміла, якщо в цей момент його не підтримаю, потім пошкодую, – каже жінка.

У родині Тарабалків військових не було. Жили поруч з цивільним аеродромом. Там були легкомоторні літаки. Коли Степан підростав, бачив, як навчали пілотів, як вони приземлялися на парашутах. Завжди туди бігав. Бо дідусь ці літаки заправляв пальним.

Мама льотчика розповідає, як на Дні відкритих дверей у Харкові в університеті підполковник, який проводив екскурсію, раптово зупинився і сказав: Шановні батьки, я хочу, щоб ви добре розуміли, на кого ми будемо вчити ваших дітей. Тому що з моїх ровесників, з тих, з ким навчався я, вже більшості немає.

– Батьків ще тоді готували до короткого життя військових льотчиків. І це так чітко і ясно донесли, що коли ми приїхали вступати, половину батьків і дітей я не бачила, – згадує Наталя.

Степана це не зупинило. Його нічого не зупиняло. Одружився ще під час навчання, жив швидко і яскраво. Мама каже, він дуже цілеспрямовано не йшов, а біг по життю. Завжди посміхався і вмів підбадьорити, про це говорили його побратими.

Чому так сильно її син любив небо, мама дізналася тільки цього року, коли востаннє бачила Степана живим. З Португалії на Різдво їхали в Україну, там сім’я живе вже сім років. До Німеччини летіли літаком.

– Перший раз я летіла. Дзвоню йому і кажу: Стьопо, ти безсовісний! Чому ти не говорив, що так дійсно красиво в небі! А він: Я тобі говорив, але це треба бачити. Не можна передати словами, – каже мати героя.

Стьопа на роботі!

23 лютого, в середу, жінка з сином говорила телефоном. З розмови зрозуміла, щось має трапитися. Наступного дня почула про війну в Україні. Не витримала, на третій день приїхала додому.

Вона згадує, що коли проходила контроль у пункті пропуску, її вже проводжали, як в останню путь. Бо звідти не було жодної черги.

А потім на українському кордоні побачила людський страх і відчай.

– Я розуміла, що сина турбувати не можу, він на роботі. Мене запитують: Як твій Стьопа? А я кажу: Він роботі!

Незважаючи на втрату рідної людини, жінка рук не опустила. Разом з групою коломийських волонтерів робить все, щоб уберегти життя чужих дітей. Зараз шукають і випробовують якісні пластини, які будуть вкладати в бронежилети і розвантаження, які також шиють на місці. У Коломиї облаштували волонтерський центр.

– Ці пластини нам прострілювали хлопці. Вчора особисто їздила в тир, – Наталя показує металеві пластини.

Розповідаючи про сина, вона часто посміхається, печаль і сльози в материнських очах заховані глибоко. При людях не плаче, не дозволяє, щоб її жаліли і співчували. Робить все, щоб врятувати життя інших синів, батьків, чоловіків.

І незважаючи на реалії, вірить, що син коли-небудь повернеться, прийде і міцно обійме. Тому що він не просто привид Києва або Герой України, він – її син.

– Багато знайомих мені дзвонять, і перші слова співчуття – це плач. Я кажу – не смій плакати, не смій мені співчувати, просто підтримай мене, поговори зі мною про що-небудь, запроси мене на каву.

Жінку часто запитують, в чому її сила. Вона все пояснює простими словами. Ти будь сильною і я буду, прийшов час бути сильними. Не заради війни, а заради миру.

Фото: Ірина Тимчишин, особистий архів Наталі Тарабалко.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-08 18:36:06

Магазин Автозапчастин м.Ніжин