«Не думав, що мені доведеться повзати по трупах чи що в мене будуть мізки іншої людини на бороді»: «Козак» про бойову операцію на лівому березі Дніпра

5 години назад

120 7 хвилин читано

Цю фразу головний сержант мінометної батареї 126 окремої бригади 30 корпусу морської піхоти Дмитро на псевдо «Козак» говорить уже наприкінці розповіді про бойову операцію на острові, під час якої він три доби рятував поранених, проводив евакуацію загиблих, тягав через острів човни, щоб піхотинці, які вели бої на лівому березі, могли переправитися на правий.

І все це — під безперервними обстрілами з усієї можливої зброї.

За проявлений героїзм «Козак» отримав орден «За мужність».

— Якщо доля визначила, що я повинен був опинитися на острові у той час, значить, це трапилося не просто так. Я зміг урятувати чиїсь життя, випробував себе. Насправді здобутий там досвід — величезний. Він неприємний, але дуже важливий. Ти набагато краще починаєш розуміти вплив бойового стресу на людину, її больові реакції, справжні труднощі евакуації та медичної допомоги під час бою. Зараз я, коли щось відпрацьовую, намагаюся робити все самотужки. Бо знаю, що можу опинитися в такій ситуації, коли тобі ніхто не допоможе, і треба буде все робити самому«, — говорить Дмитро.

Досвід перших обстрілів: «Відчув цей дивний стан, схожий на сп’яніння»

До повномасштабної війни з росією Дмитро працював в охоронній компанії. У перший день широкомасштабного вторгнення йому зателефонував друг і попросив відвезти до ТЦК.

— Пам’ятаю, коли заправляв машину, побачив, як над одеським портом відстрілявся літак. Тоді прийшло усвідомлення, що це серйозна війна. Ми з друзями зібралися, спочатку ходили в нічні патрулі, а потім долучилися до новоствореної 126 бригади ТрО Одеси. Там усією компанією потрапили до мінометної батареї. Пройшли навчання і поїхали в Миколаївську область. Так для мене почався шлях професійного військового, — згадує «Козак».

Бойовим хрещенням «Козак» називає момент, коли його група на собі відчула, що таке прицільні обстріли позицій:

— Був момент, коли більша частина хлопців поїхала на полігон вивіряти міномет, а я та ще декілька бійців залишилися на точці. Я копав бліндаж у сараї, коли почався щільний мінометний обстріл. Прилітало зовсім поруч. Спочатку рахував вибухи, але на восьмому десятку просто збився. Думаю: нічого собі, хороший початок. А я ще навіть не розумію, що коїться, звідки стріляють і що, за великим рахунком, робити.

Тоді ж Дмитро дістав першу контузію. Одна з мін прилетіла просто в будинок, у якому він перебував.

— Шум, дзвін у вухах. У сараї — хмара пилюки від бетону й землі, уламки б’ються об стіни… Адреналін зашкалює. Тоді вперше відчув цей дивний стан, схожий на сп’яніння: тебе всього трясе, все «танцює» перед очима. Побіг до підвалу, там ми перегрупувалися, перевірили, чи всі цілі. А вже я вперше відчув, що таке 152-й калібр — величезні такі «кабани», які прилітали з такою силою, що, здавалося, підвал просто завалиться, — переповідає свої відчуття «Козак».

«Я ніколи не думав, що мені доведеться повзати по трупах»

Але жоден його попередній досвід, говорить «Козак», не зрівняється з набутим під час операції на лівому березі Дніпра. Каже, що раніше часто думав над тим, як діятиме, якщо поранених буде багато, а медик лише один.

— За іронією долі, саме в таку ситуацію я потрапив, коли був кілька днів на острові разом зі своїми побратимами з мінометної батареї. За три доби я відчув на собі, мабуть, усе — від «стрілкотні» до КАБів. Були і переохолодження, і купа контузій… Я ніколи не думав, що мені доведеться повзати по трупах, що в мене будуть мізки іншої людини на бороді, що в крові буде вся броня, що мені доведеться ходити в туалет лежачи, бо встати було неможливо… Я з п’яти років займався спортом, але таких фізичних навантажень, як на острові, ніколи не отримував. Не кажучи вже про моральні. Але водночас я розумію, що цей досвід, хоч важкий та гіркий, але дуже важливий.

Той вихід «Козак» пам’ятає до найменших деталей. Від моменту, коли на причалі очікували човен, що мав доправити групу на острів. Човен приплив з пораненими. Хлопці нашвидкоруч витерли кров, рушили і… одразу заглухнув двигун.

— Це звичайний алюмінієвий рибальський човен, маленький, ти в ньому балансуєш, щоб він не перекинувся, і все це посеред Дніпра. Хлопець із дружнього підрозділу кидається у воду, пливе до нас, знімає гілки з двигуна, ми наче рухаємося далі. Підходимо на проміжний острів, там нас чекає інший човен — уже гумовий. Він нас якось довіз до пункту призначення. Стрибаємо у воду, забираємо речі, в цей момент починається злива.

Ніяких бліндажів на острові, звісно, не було — нормально вкопатися на болотяній місцевості неможливо. Лише мінімальні укриття або «льожки». Групі мінометників потрібно було обладнати собі «льожки», зробити навіс, щоб хоч якось захиститися від дощу.

— Зробив такий-сякий шалаш, загорнувся у спальник. Лежу в калюжі, вода зверху капає, комарі кусають, як навіжені, коротше, не заснеш. Якось подрімав годину чи-дві, а о п’ятій ранку противник почав штурмувати піхотні позиції на лівому березі. Тобто наш острів, 50 метрів річки, і вже лівий берег, де триває бій, — пояснює Дмитро.

«Мені довелося кричати, щоб привести людей до тями і спонукати до якихось дій»

Завданням мінометників було не дати ворогу дійти до наших позицій. Працювати було важко, адже через пісок міномет постійно клинило. Так само клинило зброю піхотинців. Проте, зрештою, штурм вдалося відбити.

— Тоді було знищено до 20 одиниць живої сили противника. Але в нас теж були і поранені, і загиблі. За декілька годин їх привезли до нас на острів. Ми надали пораненим допомогу і перенесли на інший бік острова, де їх вже евакуювали на велику землю. На жаль, ворог дуже швидко зрозумів, що цей маленький клаптик землі посеред Дніпра є своєрідним логістичним центром. І почалося справжнє пекло, — згадує Дмитро.

Вночі росіяни почали буквально поливати острів вогнем. Поранених, яких евакуювали сюди з лівого берега, довелося забирати під щільними обстрілами. Працювали танки, міномети, FPV, БМП, БТР.

— В якийсь момент обстріл припинився, і групі дали команду забрати наступних поранених та загиблих з лівого берега. Коли зустрічали човен, по них відпрацював ворожий танк. Унаслідок цього п’ятеро трьохсотих одночасно. Я досі пам’ятаю ті крики. Зібрав медичний рюкзак, і разом із побратимом «Крюгером» ми пішли на інший бік острова надавати допомогу та евакуювати хлопців. Ти йдеш по болоту, неподалік падають снаряди, в тебе летять вторинні уламки, ти весь у крові, контузії навіть не рахуєш. І попри це, ти маєш надати допомогу групі, яка потрапила під танковий обстріл. Серед них був один критично важкий поранений, на ньому живого місця не було. У черевній порожнині — уламки, якими я порізав собі пальці до кісток, намагаючись зупинити йому кровотечу… Хлопці — хто кричить від болю й паніки, хто просто в якомусь ступорі. Тоді я зрозумів, навіщо на курсах сержантів вчать напрацьовувати командний голос. Мені довелося кричати, щоб привести людей до тями і спонукати до якихось дій. Обстріли при цьому не припинялися. Зрештою, в якийсь момент я взагалі перестав вірити, що виживу, єдине, про що думав — надати максимум допомоги пораненим. Я і мій побратим «Крюгер» тієї ночі втратили берці в болоті, тож пересувалися босоніж, але ми на це навіть не зважали.

Тоді, каже «Козак», він засвоїв ще одне важливе правило воїна — завжди обирай якісне спорядження.

— Дешеві речі на бойових завданнях використовувати категорично не можна, тим паче на складних амфібійних операціях. Навіть така, здавалося б, дрібниця, як ліхтарик — у мене він був неякісний, тож просто перестав працювати, коли в нього потрапила вода, — говорить він.

Майже одразу після цього виходу надійшло наступне завдання — знайти на острові пораненого драйвера «Психа».

— Його привалило в «льожці». Коли діставали «Психа», поряд був приліт, я інстинктивно притиснувся до нього, а потім зрозумів, що в мене на бороді його мізки… Забандажував йому голову, намагався поставити назофарингеальну трубку, але він, коли повертався до свідомості, кілька разів висмикував її. Зрештою довелося заклеїти йому руки скотчем. Це була дуже важка евакуація. До нас на допомогу прийшли якісь хлопці, зовсім зелені. Два в ступорі, третього нудить. Ноші знайти неможливо, тому що все засипане землею, завалене деревами, ландшафт кардинально відрізняється від того, який ми бачили вранці. Тягнули по болоту дві години на поясному ремені одного з бійців. На щастя, все закінчилося добре, «Псих» вижив. Мені чомусь було так незручно через цей скотч, що потім, коли ми зустрілися в шпиталі, я перед ним довго вибачався, — сміється «Козак».

«Коли вже на правому березі я став босими ногами на асфальт, то відчув таке полегшення і щастя…»

Після евакуації «Психа» група мінометників отримала наказ відтягнутися від позицій на інший край острова.

— Ми забрали міномет, речі і пішли через болота. По нас постійно стріляли. Я ніс лафет — він тяжкий, б’ється об ноги, з ним доводиться постійно падати, бо біля тебе щось постійно прилітає, — згадує «Козак». — Пам’ятаю, дійшли, лягли на березі під деревами. Дуже холодно, рани на руках починають гноїтися. А встати не можна — над нами літає дрон, і треба прикинутися мертвими.

На березі група «Козака» отримала логістичне завдання. Драйвер привозив здутий човен, його треба було перенести через острів, зібрати і відправити на лівий берег. Він називає дивом те, що залишився живим та майже неушкодженим під час цієї операції. Хоча кілька разів прощався з життям.

— Сиділи в «льожці», почався черговий обстріл, і тоді я відчув найближчий приліт у своєму житті. Полум’я, удар по вуху, піском засипає. Я тільки в цій «льожці» зазнав близько десяти контузій. Якось зовсім поряд впала міна. Свою, як то кажуть, міну ти не чуєш. От і я не почув, не встиг зреагувати. Двоє хлопців впали з криками, мене не зачепило. Зрештою, нас залишилося п’ятеро на острові й ще троє на лівому березі. Якби ворог знав нашу реальну кількість, легко міг би штурмувати. Я сиджу абсолютно виснажений з гранатою в руках і розмірковую, де краще її підірвати — біля голови чи під бронік засунути. Води майже не було, пили якісь залишки по крапельці, знайшли «бичок» від цигарки, викурили його на трьох.

Після виконання бойового завдання «Козака» та всіх, хто залишався на острові, також евакуювали.

— Наших загиблих ми теж забрали, не кинули там нікого. Коли вже на правому березі я став босими ногами на асфальт, відчув таке полегшення і щастя, що не передати словами, — ділиться почуттями «Козак».

«Коли мене спитають діти про те, що я робив під час війни, я їм з гордістю розповім декілька історій»

Наразі «Козак» — головний сержант мінометної батареї. В його посадові обов’язки входить, зокрема, підготовка особового складу. Він намагається по-максимуму передати набутий досвід хлопцям. Відпрацьовує навички тактичної медицини, поводження зі зброєю.

— Велику увагу приділяю плануванню. Всі сержанти повинні вміти планувати свої дії. Розумієте, навіть найважче бойове завдання буде успішним, якщо воно добре сплановане, якщо будуть враховані різні найгірші сценарії і протидія їм, — пояснює Дмитро.

Взагалі, підкреслює «Козак», вивчати варто все, що може полегшити виконання завдання та зберегти життя.

— І дії у складі відділення, і дії у складі взводу, і топографію, і маскування. Не нехтувати саморозвитком. І розумовим, і фізичним. Я завжди кажу хлопцям: «Кожного дня ви маєте кидати виклик самим собі. Ще більше навчатися, ще більше тренуватися, навіть якщо дуже важко. І щоразу перемагати». Це і є філософія морського піхотинця.

Сили, щоб продовжувати боротьбу, йому дає чітке розуміння того, що росія — ідеологічний ворог нашої держави.

— Я дуже вмотивований знищити ворога. Бо вони хочуть знищити мене. А я не з тих людей, які, коли їх вдарять по лівій щоці, підставлять праву. Ні, я вдарю ще сильніше. Для мене є честю бути в лавах Збройних Сил України, бути морпіхом і захищати свою країну зі зброєю в руках. Коли мене спитають діти: «Тату, а що ти робив під час війни?», я їм з гордістю розповім декілька історій. І покажу орден «За мужність». Гадаю, їм буде приємно це побачити.