Місто і регіон

«Нас кинули в чужу державу виконувати інтернаціональний обов’язок. І ми його виконали з честю…» Військові операції на чужій землі в ім’я інтернаціонального обов’язку. Війна неіснуючої на сьогодні держави задля відстоювання політичних амбіцій. Війна, що зламала життя тисячам. В історію України її запишуть як одну з регіональних «гарячих точок» часів «холодної війни» – ПравдаТУТ Ніжин

Інститут історії України Національної академії наук дасть їй таке визначення: велася радянськими військами проти афганських моджахедів, які намагалися скинути прорадянський режим у країні. У 1990 році Другий з’їзд народних депутатів СРСР оголосив Афганську війну 1979-1989 рр. злочинною. «Інтернаціональний обов’язок» у гарячій точці забрав життя понад 3 тис. українців, більше 70 зникли безвісти або потрапили в полон, понад 8 тис. отримали поранення. Не повернулися на рідну землю 117 воїнів із Чернігівщини – воїни, які могли б стати щасливими батьками та громадянами вже своєї, незалежної країни. Серед них 6 із Ніжинщини: 19-річний рядовий прикордонних військ Юрій Брюховець (м. Ніжин), 44-річний підполковник Анатолій Поливко (м. Ніжин), 20-річний рядовий, навідник САО Микола Орел (с. Чистий Колодязь, колишній Червоний Колодязь), 22-річний рядовий, водій-заправник Віталій Пузін (смт. Лосинівка), 21-річний молодший сержант, командир міномету Валерій Кузьменко (с. Галиця) та 20-річний сержант Анатолій Парубець (с. Ковтунівка). Уже після повернення на рідну землю на Ніжинщині від наслідків поранень померло 24 воїни-афганці. 24 дружини стали вдовами, а 29 малолітніх дітей залишилися без батька.

Довгих 10 років життя навпіл: в афганських пісках – військові дії, розвідки під обстрілами, пекельні надлюдські тортури, брак води, нескінченні автоколони, «чорні тюльпани»; на Батьківщині – тривожне очікування листів, безкінечний страх «похоронок» і надія, що б’ється птахом у змученому серці. А опісля – «афганський синдром», спогади, що рвуть душу і вдень, і вночі, зламані людські долі, смертельна туга за втраченими на тій «проклятій» війні близькими.

«Коли привезли сина, ми з чоловіком були без свідомості…»

«Вы только не волнуйтесь, все будет хорошо, через полтора года буду дома», – так у своєму короткому листі юний командир БМП Анатолій Парубець повідомив рідним, що тепер служитиме в Афганістані. Ці слова й досі відгукуються в серцях матері й сестри нестерпним болем та невтамованою пусткою, що заповнити чимось і дотепер просто неможливо. Наприкінці вересня 1982 року хлопець отримав повістку в армію – одразу кинули в туркменський Ашгабат, а вже в березні 1983 року опинився в Республіці Афганістан. Чи знав Толя, куди відправлять його виконувати обов’язок перед державою, 79-річна Раїса Юхимівна Парубець ствердно відповідає: «Звісно, знав. Усіх їх відбирали туди, по 2 метри зросту. Син був такий справний…».
Писав листи, хоча таких було не так уже й багато. Як воюється, нічого не розповідав. «Якось, напевно, тижнів із три від Толі не було ніяких листів. Стало тривожно, запереживала. Коли сниться: сушу яблука на печі. Наче їх тьма розстелена, а синочок у яблуках тих сидить маленький. Зрозуміла – на сльози сон, дуже поганий. Подруги заспокоювали, щоб не лякалась. Може, поранений чи ще щось. Коли ж невдовзі й звістка: «Ваш син загинув». «Похоронка»», – пригадує мама загиблого Анатолія.

Про Афганістан пізніше розкажуть побратими Толі, після того, як привезуть тіло вірного товариша на рідну землю. «Коли привезли сина, ми з чоловіком були без свідомості, накололи нас ліками. А через 2 тижні після похорону хлопчики знову приїхали до нас. Привезли фотографії, особисті речі сина. От тоді й розказали, як їм служилося. Продукти – плохі. Ні телевізора, нічого. Одні піски та гори. Від того піску дуже боліли очі. Але ж на завдання хоч-не-хоч, а треба йти», – згадує їхні слова Раїса Юхимівна.

На рахунку Анатолія Парубця – 103 важкі бої. 104-тий обірвав його життя. Кулі, нещадний «Град» не давали можливості навіть голову підняти. Анатолій був тяжко поранений, але продовжував вести вогонь. 13 лютого 1984 року він гине. Від великої втрати крові. Зі зброєю в руках. За мужність і відвагу нагороджений двома орденами Червоної Зірки, другим – посмертно. А його мама Раїса Юхимівна отримала Орден княгині Ольги III ступеня. «Медалей у мене ціла хустка нав’язана», – болісно зітхає вона.

Товариський, відкритий, дисциплінований, відповідальний. Усі вважали його за свого, бо понад усе цінував дружбу. Любив футбол, багато читав. Мав гарну пам’ять та тягнувся до навчання. У школі займався спортом, а після уроків біг допомагати батькам-колгоспникам. Закінчив 8 класів Галицької школи №2. Вступив до Київського ПТУ, де здобув і середню освіту. Мріяв стати будівельником, а після армії – одружитися. «Усі сусіди його любили, хилилися. То бабусям води наносить, то сіно згребе, то по господарству допоможе. Ні до гульні, ні до курива. Завжди прийде, обійме мене. А зараз надивлюсь фотографії, наплачусь», – збирає в хустинку сльози Раїса Юхимівна.

Після смерті сина помирає чоловік, а вона сама отримує другу групу інвалідності й лежить на крапельницях. Щоб згорьована мати не зійшла з розуму, голова сільради зробив так, щоб вона весь час була серед людей – доручив прибирати їй «червоний куточок». Витирала пил, поливала квіти, мила підлогу. І все це впереміж із нескінченними медичними палатами та санаторіями. Порятунок від самотності знайшла Раїса Юхимівна в сім’ї доньки. І ось уже як 10 років вона живе в Ніжині. «І отак кожен рік, 13 лютого, приходять вони до мене у сні: і син, і чоловік», – розповідає жінка.

«Скільки років минуло, а та жінка пам’ятає, як я ридала…»

Для 84-річної Ії Брюховець її син Юрій назавжди залишиться 19-річним. 14 лютого 2019 року йому мало б виповнитися 56. Не було й дня, щоб вона не згадала про свого Юру. Одна й розрада, що прийти на могилку провідати сина та покласти квіти.

«Мій син загинув дуже важко. Як його привезли, то сказала, що не випущу нікого з хати, аж поки не відкриють труну. Відкривали її військові разом зі зварювальниками. Востаннє лежав у рідній хаті, і серце розривалося на шматки. Часи минають, а рани все не загоюються… Знаєте, вітала свою колишню сусідку по будинку з її 90-річчям. А потім і запитую: «Пам’ятаєте мене?». А вона мені й каже: «Я ж пригадую, як ти тоді убивалася, коли сина твого привезли. Як ти тоді кричала, Боже!». Скільки років минуло, а та жінка пам’ятає, як я ридала», – ділиться важкими спогадами Ія Брюховець.

Жінка витирає гіркі, невичерпні сльози й розпачливо запитує: «Та доки ж можна? Скільки нашим матерям можна ридати?». Ія Аврамівна пережила Велику Вітчизняну війну, не дочекалася сина з війни Афганської та тепер хапається за серце, коли чує про бойові втрати на Донбасі. І кожен загиблий в АТО для неї, як і її хлопчик, як її Юрчик.

26 лютого 1981 року її Юра став солдатом. Рідні й друзі проводжали хлопця, зичили успішної служби й швидкого повернення додому. Син не боявся труднощів, пішов служити туди, «куди покликала Батьківщина». Водив машину по афганських крутих дорогах, де небезпека чатувала на кожному кроці. Спокійних днів не було, бої просто не стихали… Підрозділ отримав наказ іти вперед та атакувати загін противника в засаді. За кермом однієї з машин сидів Юрій. Від розриву міни отримав поранення в ногу, а вже через хвилину – тяжке поранення в спину. Листи, речі та спогади – оце й все, що залишилося їй, матері, від 19-річного сина. Навіки 19-річного.

 

«Хто тебе посилав – хай і дає тобі квартиру»

«Нас обрав час», – каже бойовий вертолітник підрозділу армійської авіації, воїн-афганець, один із перших ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС Микола Самсонюк. Чоловік служив в Афганістані. Потрапив туди 23-річним. У його житті є 6 «афганських» років. За цей час змінив 3 гелікоптери, бо залізні машини були вщент розбиті кулями. Небезпека й служба в умовах виживання не лякали юнака, а лише підігрівали молодечий запал. «Мабуть, божевільний був. Не боявся, як то кажуть, ні тучі, ні грому», – пояснює чоловік.

«Амуніція в 1984-му була ніякою, навіть «броніків» не було», – говорить Микола Самсонюк. Із водою – більш-менш. Поряд розташовувались свердловини, от тільки пити з них тоді нерекомендували: можна підчепити «афганський букет» хвороб – гепатит А, тиф, холеру чи дизентерію. Пізніше почали заварювати верблюжу колючку – і спрагу вбиває, і від хвороби Боткіна рятує.

«Я пішов з Афганістану в квітні 1990 року. Служили, як і всі, виконували обов’язок. Було чимало всього: і з поля бою людей забирав, і з автоматів «палили, і в госпіталях відлежувався. Прикривав відхід військ, обороняв військові колони з повітря. Найголовніше було довести їх до Пулі-Хумрі. А там уже, як Бог дасть.

Були й американці, і німці, і поляки, і французи. Проте бойових дій ми з ними не вели», – розказує воїн-афганець.

Коли ж повернувся додому, зіткнувся з іншою, паралельною реальністю. Товстопиких, випещених до лиску чиновників мало хвилювали безногі й контужені вояки-афганці з посттравматичним синдромом та виконаним інтернаціональним обов’язком. Надто тоді, коли стоять довгою чергою на отримання квартири.

«У 1985 році після госпіталю прийшов стати на облік у совбез (дали півтора року оздоровчих). Дівчата звідти одразу направили до військкомату. Зайшов, представився, нагадав, що учасників бойових дій протягом 3 місяців держава має забезпечити квартирою – така Постанова ЦК КПРС. Коли ж чую сухо-зневажливе: «Я тебе «туди» не посилав. Хто посилав – хай і дає квартиру». Не витримав, дозволив грубе слово. Коли я під кулями літав і мене в повітрі збивали, він сидів у теплі й добрі. Служака той встав зі столу, мені – ляпас. Милиця в один бік, я – в інший. Я довго не думав, показав, що таке армія й спецназ, та пішов», – гірко посміхається ветеран Афганської війни.

«Армія й спецназ» не минули без наслідків. Миколу Самсонюка затягали по судах і дали 4 роки умовно. Але військове братство сильніше за чиновницький маразм. За Миколу «воювати по кабінетах» приїхав його командир загону. Невдовзі служаку з військкомату звільнили з посади, а Самсонюку відновили добре ім’я.
Дух нескореності й відвага – у крові родини Самсонюків. Молодший брат Миколи Петро Самсонюк – активний учасник Революції Гідності. На лютневих барикадах стояв у складі 8-ї сотні Самооборони Майдану, очолюваної тепер уже Героєм України Олегом Міхнюком. Був поранений. Лікувався в Польщі.

Життя, розділене на «до» та «після»

Валентина Ніколаєва – учасник бойових дій в Афганістані, жителька Ніжина. В Афган жінка потрапила в 1984 році. Їхала працювати черговою гуртожитку, а стала молодшою медсестрою в Кабульському госпіталі.
Територія госпіталю завжди охоронялась за периметром, навіть у лабораторії зброя була напоготові. Проте наші медсестри, лікарі, солдати і в таких умовах зберігали людяність та гарні відносини. І серед таких жахливих буднів вони намагались робити все, щоб не зламатися. Хтось знаходив своє кохання, хтось пізнавав, у чому сенс життя, а хтось дізнався про ціну цього самого життя. І в безкінечному хаосі та страху всі вони згуртовувались та пробували хоч на мить відволікти свої думки від війни.

«Ввечері на вулиці кіно показували. Дивились  його всі: і лікарі, і медсестри, і санітарки, і водії, і пацієнти – хто міг ходити. А в лабораторії смажили картоплю. У нас була величезна пательня. Збирались усі разом. І ніхто не дивився на звання та ранги. Там усі були рівними, – розказує Валентина Миколаївна. – А бувало так, що показ фільму зупиняли й звучало оголошення, що треба кров такої-то групи. Усі, у кого була названа група, піднімались і йшли здавати кров», – сльози перервали розповідь учасниці бойових дій. Після затяжної паузи вона продовжила говорити: «У мене в кімнаті жінка жила, у неї була група крові 4 -.  То вона так часто кров здавала і дуже переживала, якщо солдат не виживав».

Увесь медперсонал ішов на величезні самопожертви. Траплялись такі випадки, що в хірурга було запалення підшлункової залози, а він робив операцію, пришивав солдату ногу. Він був вісім годин на операції! Поряд із хірургом стояла медсестра, яка його підтримувала, колола лікарю знеболювальні, щоб він міг оперувати.
На далекій чужій землі серед пісків, війни, поранених та вбитих усі мріяли повернутись додому. Хоч на хвилину побачити власні домівки. «Там я уві сні бачила мир. Найбільше бажання було побачити в Черкасах центральну площу. Навколо в Афганістані ці місцеві глиняні хатки, як гнізда ластівок у горах. То там вогник горить, то там. А мені так хотілось побачить хоч одним оком цю центральну площу, другого бажання й не було», – поділилась спогадами Валентина Ніколаєва.

Як не дивно, в умовах війни взамовідносини між людьми були прекрасними, дуже теплими, добрими. Намагались допомогти один одному, хоча небезпека чатувала на всіх на кожному кроці.

«Тоді ж були гепатит, черевний тиф, і нічого не боялись. Тарілок вистачало на всіх, а от ложки… вони тоді були алюмінієві – дефіцит. Солдати порозбирали собі. Хтось один поїв, і ми брали в нього ложку, мили холодною водою під краном і тут же сідали самі їли», – розповідає жінка. Невдовзі вона сильно захворіла, лікарі боялись, якщо до її хвороби додасться гепатит, то вона не виживе. Тому її «комісували» й відправили додому. Однак мирне життя повернулось не одразу.

На землі, де ніхто не стріляє, абсолютно все по-іншому. «Як повернулась сюди, на мирну землю, то боялась навіть дорогу переходити. Тоді не було ні психологів, ні якихось курсів для тих, хто був на війні. Сусід моїх батьків, як прийшов із війни, то вночі кричав і в прямому сенсі слова на стіни ліз», – із жахом згадувала Валентина Миколаївна.

Каже, що Афганістан розділив її життя на «до» та «після». Мир, спокій, відчуття захищеності та впевненості – усе це було в молодої жінки до: до 1984 року, до війни, до Афгану. А після – важкі спогади, страшні довжелезні місяці й роки, обличчя загиблих і поранених, нові друзі та новий досвід роботи.

Нас називають учасниками бойових дій

Своєрідним братством для воїнів-афганців та їх родин є Ніжинська міськрайонна організація ветеранів Афганістану, створена від часу виведення радянських військ із «чорнотюльпанової» Республіки. Сюди входять як ветерани, родини загиблих, так і волонтери та меценати. Хто, як не твій товариш чи побратим, зможе зрозуміти, за яку країну ти тоді воював, відрізнити, Героєм чи не Героєм ти був; хто, як не мати чи дружина полеглого, зможе щиро втішити, полегшити болі й розвіяти тугу. Тут допоможуть і добрим словом, і коштами на лікування та оздоровлення, і проведуть в останню путь. Із моменту утворення організації із 365 чоловік у живих наразі залишилося близько 300.

«Пам’ять для нас – свята. Нас об’єднує спільне горе. Ми дивилися в очі смерті та ховали побратимів. Із цим болем ми живемо кожен день. Ми допомагали, допомагаємо і будемо допомагати сім’ям загиблих», – каже Сергій Ступак, нинішній очільник організації (порядкує в спілці з 2007 року). Чоловік знає про війну не з чуток – рік воював рядовим солдатом в Афганістані. Після тяжкого поранення голови й спини 83 дні пролежав у Кабульському центральному військовому госпіталі. «Відправили на Батьківщину, і більше я в Афганістан не повернувся», – додає Сергій.

«Спілка сьогодні – це не просто, як братство. Це вже як сім’я. І на жаль, поповнюється вона сьогоднішніми учасниками АТО. Ми всі вже стали фактично кровними родичами, а на офіційній мові нас називають учасниками бойових дій», – розповідає Сергій Ступак. Ім’я кожного земляка, загиблого в афганських пісках, увіковічнили в камені пам’ятника, що розташований в Ніжині по вулиці Шевченка. Пам’ятник зводили за власний кошт учасники спілки, відкрили 15 вересня 1996 року. Пам’ятні знаки встановлені: у с. Галиця в 2008 р.; 2012-му – у с. Безуглівка, там вони в формі каменів, що нагадують афганські скелі; у 2010-му в смт. Лосинівка та с. Перемога в пам’ять про побратимів встановили бойові гаубиці Д-30. На будівлях шкіл, де навчалися воїни-афганці та АТОвці, і на будинках, де ті проживали, відкрили 15 меморіальних дошок. Школи Лосинівки, Галиці й Перемоги носять ім’я полеглих Віктора Пузіна, Валерія Кузьменка, Анатолія Парубця та Миколи Орла. За поданням Миколи Ступака матері, які втратили своїх синів в Афганістані, Раїса Парубець, Ія Брюховець, Ганна Мокрушина, та колишня медсестра Людмила Дмитренко, яка рятувала життя нашим воїнам у часи афганської війни, отримали Орден княгині Ольги ІІІ ступеня.

Опікується спілка й соціальними виплатами родинам загиблих, отриманням земельних ділянок учасникам бойових дій.

«Допомагаємо один одному зібрати гроші на поховання, у кого дитина в лікарні – здаємо кров, «вибиваємо» путівки, – розповідає 66-річний розвідник-афганець Олександр Рубах. – В Афганістані в нас було все, тільки звалене в одну купу: патрони, кишмиш, навіть ніжинські огірки в залізній 3-5-літровій банці. Озброєння, правда, слабкувате. Бувало, кидають наші солдатики бомбу, а вона не вибухає, типу з «часовим механізмом» (сміється). «Трьохлінійки» з оптичним прицілом (СВД відпочиває!) тягли на ішаках через гори або на собі – на машинах нас рідко возили. А зараз наші діти воюють. Воюють – воюють. А потім будуть доводити комусь це, щоб отримати посвідчення учасника бойових дій. Про квартири, пільги, земельні ділянки багато говорять, та усе «розбазарене». У наших хлопчиків «там» (авт. – в АТО) зараз і води немає, 18 чоловік півтора кілометри за водою ганяють туди – сюди. Ця війна, російсько-українська, – страшніша, ніж у нас була».

Олександр Рубах віддавав інтернаціональний обов’язок в афганському Кабулі, а його син Сергій зараз захищає Батьківщину в українському Донбасі. Воює в легендарній 95-тій бригаді. Обоє, і батько, і син – розвідники.

Із 2014 року спілчани, воїни-афганці та волонтери на чолі з Сергієм Ступаком допомагають АТОвцям на Донбасі.

Пам’ять. 30 років потому

Вшанували пам’ять загиблих воїнів-афганців та висловили слова вдячності живим Героям 15 лютого в Ніжинському міському будинку культури. Більше 100 почесних відзнак було вручено учасникам бойових дій: грамоти Ніжинської РДА та районної ради, Чернігівської ОДА, Подяки міського голови, пам’ятні ордени та медалі. Схилили голову перед матерями загиблих хлопців-афганців Раїсою Парубець та Ією Брюховець.

Посивілі від горя та старості жінки щоразу набирають повні кишені пігулок від зашквального тиску та болей у серці, аби «не трясло в такий тривожний день».

Пам’ятним орденом «30 років із нагоди виведення військ із Афганістану» нагородили меценатів, волонтерів громадсько-ветеранської організації, воїнів-афганців та учасників АТО: Сергія Багмута, Олександра Борисенка, Геннадія Гаврилея, Анатолія Гунька, Миколу Калашника, Валерія Колесника, Миколу Кулинко, Анатолія Охонька, Віру Парубець, Віктора Рафальського, Володимира Шевлюгу, Михайла Воронуху.
Серед меценатів – голова ГО «Правозахист Плюс» Анатолій Гунько, який передав міськрайонній організації значну матеріальну допомогу. «Я звернувся до Анатолія Григоровича з проханням допомогти в організації поминального обіду. Сьогодні (авт. – 15 лютого) маємо «круглу» дату. Свято для тих, хто повернувся, і горе для рідних, хто не дочекався. Анатолій Гунько одразу зреагував на моє прохання. Шана йому й велика вдячність», – зауважує Сергій Ступак.

Медаль «За громадянську мужність» вручили Володимиру Черненку, а нагрудну відзнаку «Честь, мужність, пам’ять» – Григорію Гаро. Медаль «30 років із нагоди виведення військ із Афганістану» отримали Вадим Литвинов, Олександр Мельник, Олексій Ночовний, Сергій Покрасьон, Світлана Самойлович, Олег Ющенко, Василь Якименко, Олександр Ярошенко, Валерій Храмов, Віктор Ужищенко, Микола Сідько, Микола Самсонюк, Василь Сакульцан, Микола Бойко, Олексій Приходько, Надія Дрозд, Віталій Дерека, Сергій Дейнека, Олександр Костирко, Володимир Шимко, Микола Галата, Михайло Марусечко, Микола Савлученко, Григорій Опанасенко, Володимир Драб.

Загиблих Героїв вшанували Хвилиною мовчання й покладанням квітів до пам’ятника афганцям.
«Нас кинули в чужу державу виконувати інтернаціональний обов’язок, і ми виконали його з честю та гідністю», – зазначає Сергій Ступак.


Джерело: nizhyn.pravdatut.ua