Місто і регіон

«Написали «вогнепальне поранення», та я припускаю, брата убили свої», — плаче Тетяна Мінчукова

«Написали «вогнепальне поранення», та я припускаю, брата убили свої», — плаче Тетяна Мінчукова

Володимир Мінчуков

8 лютого на Донеччині загинув солдат 54 Окремої механізованої бригади 19-річ-ний Володя Мінчуков з села Галаганівка Семенівського району. Він був навідником третього танкового взводу. Хлопець пішов на контракт у лютому минулого року. До цього взагалі не служив в армії. 15 травня йому минуло б лише 20. Родом Мінчуков з Луганщини. У 2011 році сім’я переїхала на Семенівщину в хату родича.

Старша сестра Володимира Тетяна має чоловіка і дитину. Є ще сестра Маринка. У Галаганівці в родині з’явилося ще двоє діток. Маринка вчиться в десятому класі. Володя після закінчення дев’ятирічки навчався у Сосницькому ліцеї на тракториста. Після закінчення працював різноробочим у товаристві «Нове життя».

— Я змалечку брата виростила. Матері діти не потрібні виявилися (вона живе на непідконтрольній Україні території). Батько загинув у 2003 році. З того часу я на своєму горбу менших тягла, — каже 36-річна Тетяна Мінчукова. — Я не хотіла, щоб брат йшов воювати. А його у військкоматі без мого відома підбили на контракт. Служив між Бахмутом і Щастям. Десь з місяць тому приїздив у відпустку, казав: «Усе нормально». Ми часто зідзвонювалися: як справи, як здоров’я. Восьмого лютого я розмовляла з ним о 15 годині. Сказав: «Мене дістали». Пожалівся, що дівчина покинула. Близько 16 години мій чоловік з ним розмовляв. Вовка сказав: «Усе нормально». А о дев’ятій вечора його не стало. Пишуть: «Вогнепальне поранення голови». А я припускаю, його вбили свої.

О 23 годині мені подзвонив майор, не представився, почав розпитувати, про що ми з братом говорили і т. д. Вранці наступного дня його товариш по службі: «Вовки больше нету. Деньги с его карточки сняли». 8-го вдень — 4 тисячі, вночі — ще дві, і 9-го — 600 гривень. 11 лютого — ще півтори тисячі.

З’ясувалося, що над ним знущалися, писали про нього різну гидоту в Інтернеті. Де були командири? Чому не зупинили цього? Били, ще й душили. Коли тіло привезли, я сама бачила сліди від мотузки з одного боку. З його телефону після опівночі Маринці, сестрі (вона ще ж дитя), телефонували, говорили всяку бридоту і сміялися. Я не буду мовчати, добиватимуся правди. Що насправді там сталося? і якщо Вову вбили, то винні мають бути покарані.

— Тетяно Анатоліївно, вам що-небудь говорили про самогубство?

— Ніхто, ні слова. Маску зняли, коли привезли. Після розтину шви були на голові, шиї. І синці по тілу.

Володимира Мінчукова поховали 12 лютого як героя. На похороні було районне начальство і військові. Були прощальні промови і постріли.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №7 (1658), 15 лютого 2018 року

Джерело: mynizhyn.com