Місто і регіон

На Ніжинщині незряча мати плете шкарпетки для синових побратимів

Марія Лукач не припиняла плести шкарпетки для бійців ні в лікарні, ні в гостях у рідних

Марії Василівні байдуже,коли і на скільки вимикають електрику. Для неї і при освітленні, і без нього — суцільна пітьма.

— Зір почав падати че­рез цукровий діабет. Ще в 1994-му.

Тоді її родина жила на Закарпатті. Часи були не найкращі. Думати про себе особливо не доводилось. Тим паче що діти, коли по­чалися проблеми з очима, були ще дуже малі: старшій — Світлані — 4 роки, мо­лодшому — Васильку — всього 3 місяці. Коли ситу­ація була ще не критична, навіть прописаних окулярів постійно не носила.

— Соромилась. Наді­ну — здається, що всі дивляться на мене. Було якось незруч­но, ніяково.

Першу операцію на очах, за сло­вами Марії Лукач, їй зробили тільки через 20 років. За цей час у її житті сталося багато змін. Сім’я розпала­ся. Ростила дітей сама. Потім на за­робітках познайомилася з чоловіком із Чернігівщини. Юрій Пе­тренко був на рік старший, теж розлучений, від першого шлюбу мав трьох дітей, яких любив і про яких дбав. Як до своїх поставився й до Світла­ни і Василя. Поряд із Юрієм і Марія почувалася захище­ною.

Одружилися в 2009-му.

Йому було 42 роки, їй — 41. Оселилися в Юрія — Марія з дітьми переїхала в Малу Загорівку, що на Борзнянщині.

Усе було добре. І в них із чо­ловіком, і діти ладили між со­бою. Проблеми були тільки зі здоров’ям — у Марії і далі па­дав зір.

— 2014 року в Чернігові зробили мікрооперацію. Після неї стало краще. Та невдовзі почали розвиватися катаракта (помутніння кришта­лика ока. — Авт.), глаукома (ушкодження зорового нерва — Авт.), інші захворювання. Я опинилася за крок до сліпоти.

У серпні 2018-го була вже не — мікро- , а велика операція. Лі­карі обнадіювали: зір має поліпши­тись за три місяці. Я з нетерпінням чекала, підганяла час, дотримувала­ся всіх рекомендацій. І ось нарешті зняли пов’язку. Я почала трохи бачи­ти. Це було таке щастя! Але сталася біда, — зітхає Марія Василівна, зга­дуючи день, який мало не звів нані­вець усі зусилля — і лікарів, і її.

— Я була вдома сама. Юра пішов на риболовлю. Мені б його дочекати­ся, та я не стала. Вирішила хоч птицю погодувати. Що там тієї роботи, не­вже сама не впораюсь? Коли сипа­ла корм, нахилилася нижче, щоб він не летів мимо миски. У цей час од­не курча клюнуло мене в око — прямо в зіницю. Це було в жовтні — щойно минув третій місяць після операції.

Сталося за хвилину, а лікувати­ся довелось довго. Після лікарні ще була зрячою. Поки в грудні не стався інсульт. І все. Відтоді не бачу нічого.

Такі ситуації безпомилково ви­значають, якої проби ті, хто поряд. Бо хіба не буває так, що прожили чоловік із дружиною пліч-о-пліч ціле життя, ділили і радощі, і смуток, бу­дували дім, ростили дітей, зріднили­ся, сплелися долями, а як станеть­ся з кимось одним справжнє горе — другий відхрещується, відмежову­ється?

— Мій Юра не такий, — каже Ма­рія Василівна. — Він в усьому мене підтримує. Не дає падати духом. По­первах було дуже важко. Я блудила навіть у хаті. Не могла звикнути. Ри­дала з відчаю. Та вдвох ми впорали­ся. І тепер усе робимо разом: готу­ємо закрутки на зиму, печемо пи­роги, він ловить рибу — я чищу. Ось тільки на городі з мене помічниця ні­яка. А орної землі в нас близько 40 соток. Юра сам усього не встигає — доводиться наймати людей.

— А діти?

— Дальні — на Київ­щині, на Житомирщині. Навідуються всі. Радіємо і їм, і онукам. Їх у нас на двох цілих 8. Єдине, що прошу всіх, — щоб кла­ли речі туди, де вони були до їхнього приїзду. Щоб я потім не нервувала шука­ючи.

Із ближніх — дочка Світлана. Вона з родиною мешкає в Коропі. У неї Марія Василівна недавно жила кілька днів після лі­карні. Тішилася онуками — їх тут двоє.

— І не покидала плес­ти шкарпетки, — додає Світлана.
За цим заняттям її по­стійно бачили і в хірур­гічному відділенні коропської лікарні. Персонал розповідає про недавню пацієнтку з великою повагою — усі знають, що вона невтомно трудилася задля наших воїнів.

— Плела для Василька та йо­го побратимів, — підтверджує май­стриня.— Щоб не мерзли в холоди, носили із задоволенням і були здо­рові.
Василь пішов захищати краї­ну добровольцем на початку квітня. Так збіглося, що зразу після свого дня народження — виповнилося 29.

Син Марії Василівни — військовослужбовець Василь Якоб

— Як Вам це вдається? — запитую про плетиво. — Раху­єте петлі?

— Давні навички. — посмі­хається. — Плела давно. Вмію і наосліп. Важче зшивати. Іно­ді тицяєш-тицяєш голкою, по­ки попадеш куди треба. Та з Божою поміччю все виходить.

Я ніколи не починаю плести без молитви. Обов’язково чи­таю «Отче наш», «Богороди­цю». І щодня молюся за наших захисників.

— А як вгадуєте з розмі­ром?

— Василь каже, які треба. Менші на свою ногу міряю, більші — на зятеву або чоло­вікову.

— Готові шкарпетки пе­редаєте через волонтерів?

— Син зараз на Сумщині. Надсилаємо поштою. Останнього разу Світлана відправи­ла 15 пар — деякі з них я спле­ла в лікарні.
Рада, що можу чимось допомог­ти хлопцям. Вони завжди дякують. Кажуть: зігріває материнське тепло. Від таких слів аж серце завмирає.
Пряжу приносять знайомі, купує Світлана, та вона швидко закінчуєть­ся.

— Плестиму, поки буде з чого і поки вистачить сил, — говорить Ма­рія Лукач.
Їй 54, і вона — інвалід першої групи із зору.

Марія ІСАЧЕНКО, смт Короп. Фото з альбому Світлани Приходько

gorod.cn.ua

Отримуйте і читайте новини ще оперативніше. Підписуйтесь на наш Telegram!

Джерело: uezd.com.ua
2022-12-05 13:21:03

Магазин Автозапчастин м.Ніжин