«Ми 41 добу щодня відбивали штурми»: Герой України Любомир Мікало розповів про утримання позиції на Сумщині

Солдат 103-ї окремої бригади ТрО імені митрополита Андрея Шептицького Любомир Мікало з побратимами у травні-червні 2025 року 41 добу утримував позицію.

Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів.

5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Любомиру Мікалу було присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».

Про свій бойовий шлях Герой розповів в інтерв’ю АрміяInform.

— Ви пішли воювати після початку широкомасштабного вторгнення?

— Так, у 2022-му. Хотів долучитися до війська ще під час проведення АТО, але не мав строкової служби в армії. А таких людей тоді брали, можливо, в другу чергу. Це вже під час широкомасштабного вторгнення ніхто не перебирав. Служив — не служив, воював — не воював, маєш навички — не маєш навичок. Захочеш — навчишся, не зможеш — навчать. Окрім того, в той час народився другий син, потім народилася третя дочка, і дружині потрібна була допомога.

— Ви, наскільки я знаю, були у війську разом зі старшим сином.

— Я працював монтажником на військовому об’єкті в Старокостянтинові. Ми зранку прокинулися від вибухів, і, включивши телевізор, зрозуміли, що то не не якась точкова операція, а це відбувається по всій країні. Одразу всюди був ажіотаж: черги біля банкоматів, на заправках. Ми зателефонували своєму керівництву по роботі. Вони сказали їхати додому, що почалася широкомасштабка. Ми приїхали додому в Шептицький (тоді Червоноград), і син тоді якраз прийшов до нас із дружиною. На сімейній нараді вирішили, що хлопці йдуть захищати країну, а жінки залишаються вдома. Хоча з нашого регіону практичніше було виїхати до Польщі й багато жінок з дітьми так і зробили. Але наші кажуть: ні, якщо ви тут, то і ми тут, так нам спокійніше. Ми прийняли їхнє рішення, а вони прийняли, що ми йдемо воювати.

— Ви в один підрозділ одразу пішли?

— Так, потрапили до 103-ї бригади, до батальйону, який формувався в нашій територіальній громаді.

— І де вам довелося воювати вже після того?

— Ми два місяці пробули на Волинському напрямку, бо тоді була загроза наступу з Білорусі. Там ми мали свою смугу відповідальності, будували оборонні споруди, бліндажі. Вже тоді в нас були сформовані роти, взводи, відділення. Ми мали період для адаптації — кілька разів з’їздили на полігон, стріляли, здобували базові навички, зокрема з такмеду, військової справи, пересування на полі бою. Бо таких, як я, хто не мав досвіду взагалі, було дуже багато. Це нам дало можливість підготуватися, а вже за два місяці, якраз на Великдень, у квітні ми вирушили в Донецьку область. А звідти за день-другий — у район Білогорівки Луганської області. Тоді там були всім відомі тепер події.

Ворог намагався переправитися через річку, зробивши переправи, але наша бригада та суміжні підрозділи їм це зробити не дозволили. Тоді багато було спалено на тій переправі як ворожої техніки, так і живої сили. Ми туди потрапили якраз напередодні 9 травня. Як ми знаємо, на росії 9 травня відбуваються паради, і вони намагалися використати все, що мали, щоб до 9 травня переправитися і зайняти ті населені пункти, в яких ми тримали оборону. І ми не дали ворогу ані просунутися, ані кинути переправу.

Вже після 9-го нас звідти вивели знову в Донецьку область. За декілька днів ми переїхали в район Миколаївки на Донеччині, там по річці Сіверський Донець нам також була виділена своя смуга оборони. Копали оборонні споруди, необхідні для утримання рубежів. На початку вересня наша бригада отримала завдання за допомогою суміжних підрозділів форсувати річку Сіверський Донець і визволяти населений пункт Озерне, потім Діброву, потім Ямпіль і так далі.

Ми пробули на Донеччині до листопада, і десь у 10-х числах отримали бойове розпорядження про переміщення на Харківщину, в район Купʼянська. Там ми тримали оборону.

Під час перебування на Харківщині ми були відкомандировані до ОТУ «Лиман» на підкріплення. Тримали оборону в Серебрянському лісництві. Під кінець відрядження нас перекинули трошки ближче до Купʼянська, де проривався ворог. Там я вперше був поранений. Потрапив у госпіталь, після чого знову повернувся на Харківщину. Тримали оборону до квітня 2024 року. Весь цей час ми були із сином разом.

Але ще коли були під Лиманом, то пробували літати на дронах і вчилися працювати з антидронових рушниць. Синові тоді сподобалось, бо він молодий і має до того хист. Тож коли повернулися в наш підрозділ, він переговорив із хлопцями, які літали на дронах, і перевівся в літуни-дронарі нашого батальйону. А я залишився в піхоті.

У квітні 2024 року отримали чергове бойове розпорядження і переїхали на Сумщину. Знов-таки мали там свою смугу оборони, свій рубіж, і там знову, влітку 24-го року, зазнав поранення — прилетів FPV, за два метри від мене розірвалося, порвало мені барабанні перетинки — контузія, довелося знову лежати в госпіталі.

— А як ви опинилися в оточенні на Сумщині?

— Ближче до жовтня ми з одного місця на Сумщині переїхали в інше. У травні були прикомандировані до єгерської бригади ДШВ. На тому напрямку ворог наступав на Сумщину десь від березня. Отримали завдання виїхати в населений пункт Олексіївка і зайняти там оборону. Це була південна околиця Олексіївки. Село було не під нашим і не під ворожим контролем, але ворог намагався просунутися все далі й далі. На точці, куди ми мали заступити, нібито був підвал. Але коли ми приїхали на місце, той підвал уже був розбитий і горів. Також навкруги були розбиті хати, все горіло, оскільки ворог завдавав вогневого ураження, і наші хлопці теж. Тож ми висадилися просто в «зельонку». А коли заїжджали на позицію, мені здалося, що по нас відкрили вогонь.

Я кажу хлопцям, що чув автоматну чергу, а вони кажуть, що це, можливо, шифер горить. Але я б так грубо не помилився. І от коли наша машина вже розвернулася і поїхала у зворотному напрямку, то по ній знову відкрили вогонь. І я кажу до хлопців: та ні, це все-таки по нашій машині стріляють, значить, ворог вже є позаду нас у невідомій кількості. Я почув до двох звуків роботи автомата і передав по рації, що ворог вже позаду нас і що підвал, в який ми мали зайти, вже у вогні.

Згодом прилетів наш дрон і знайшов нам укриття. Також підвал, але закинутий. Біля нього не було жодної хати. І хлопці провели нас до того підвалу, і в ньому вже безпосередньо ми перебували 41 добу.

Підвал був так розміщений, що виходом був у наш бік, а «спиною» — до ворога. Зайняли оборону, виставили спостереження, і вже одразу, на другий день, близько 4-ї години ранку, побратим, який стояв на варті, почув хрускіт гілок позаду нас. Він виглянув ліворуч, а на відстані двох метрів на нього біг ворог. Ми відкрили вогонь по ворогу — миттєво вирішили, щоб не демаскувати нашу позицію, затягнути тіло ворога до нас в підвал, щоб його не знайшли поблизу, якщо будуть шукати. Ми планували, оскільки нас було четверо, витягнути його за кілька днів на поверхню і відтягнути подалі в кущі. Але щодня ворог ішов повз нашу позицію, ми відбивали ці штурми, кожен день тривали бої, тож нам було не до того.

На 6-й чи 7-й день нашого перебування там, під час одного зі штурмів, у бою загинув наш побратим Сергій. Він був на поверхні, бо щоб відбивати ворожі штурми, треба було виходити на поверхню, а я був на підхваті, магазини подавав. Ворог був трошки далі від нас, метрів за 25–30. Сергій одного задвохсотив, одного поранив і не міг вже їх дістати. А в нас від першого ворога був трофейний автомат з підствольним гранатометом. Сергій каже: «Дай мені той автомат з підствольником» — і зробив кілька пострілів з нього. Ну і, відповідь також, можливо, з підствольного гранатомета була. Щось позаду нього прилетіло, осколок потрапив в шию і він загинув на місці.

Тож нам довелося на трьох переплановувати роботу і спостереження. І в такому складі ми були вже, допоки ворог нас не виявив. І кожного дня стримували ворога, не давали йому ні туди, ні сюди пройти. Намагалися працювати так, щоб не виявити свою позицію, не чергами, а одиничними пострілами, закидами гранат.

— А скільки за цей час знищили ворогів?

— Офіційні цифри — це близько 25–30 осіб, а неофіційно більше, бо не кожного разу нам вдавалося їх підтвердити. Ми ліквідовували ворога, якого бачили, який був безпосередньо біля нашого підвалу. А були такі випадки, що зустрічалися з ним лице в лице, на відстані руки.

Коли ми були на позиції, то дрон майже завжди висів над нами. Якщо не наш, то суміжників. Тобто за нами завжди дивилися з дрона. І коли ми настрілювали десь зо пʼять окупантів, то просили хлопців, щоб вони оглянули територію навколо, щоб було безпечно вийти на поверхню і порозтягувати ворожих двохсотих подалі від нашої позиції, щоб не демаскувати її.

А якщо ми ворога не бачили, але чули метрів за 50–100, то замовляли по рації FPV-дрон чи скид з «Баби Яги», яка прилітала, шукала його і, знайшовши, знищувала. Так, за нашої допомоги також знищували ворога. Коли ми за посилками виходили, тобто за харчами і водою, то, вийшовши трошки далі з підвалу, бачили ворожі тіла, які були ліквідовані з дронів.

— Тобто їжу вам так само з дронів скидали?

— Так, скидали з наших дронів, що звуться «Баба Яга», або «Вампір». Формували хлопці посилки в тилу і цими «вампірами» намагалися принести нам якомога ближче до позиції. Але бувало, що і до 50 метрів треба було виходити за посилками.

— А як вам вдалося повернутися з позиції?

— На сорокову добу в нас знову відбувся бій. Побратим стояв на варті, а ворог ішов двома-трьома групами. Перших він пропустив трохи далі від себе, за пʼять метрів, і ліквідував, а задніх не побачив, бо не міг виглянути за стінку виходу з підвалу. Тож із задніми довелося вести бій. Ліквідувавши попередніх, він спустився у підвал, щоб перезарядитися. Я замінив його — і за допомогою дрона (дрон підказував, в якому напрямку вони залягли) вів вогонь. Ми були на горбку, а вони в низині і тому я їх не бачив. А дрон бачив і оператор підказував, куди треба стріляти — правіше чи лівіше. Зрештою, їх довелося закидати гранатами.

Ми з ними провозилися трохи довше, ніж зазвичай, тож або звуки бою почули з їхніх сусідніх позицій, або вони мали рацію і передали, що в тому підвалі хтось є. І по нас вже на другий день почали інтенсивно працювати скидами, закидували нас газами, працювали FPV.

У нас в підвалі було ліжко — металевий сітчастий каркас, на якому можна було трішки відпочити. Коли то все почалося, і ми зрозуміли, що ворог по нас відпрацьовує, ми тим ліжком і всім, що мали, забарикадували вхід у підвал, щоб до нас не залетів FPV.

Весь день вони нас штурмували тими скидами, газами і «ефпівішками», намагалися розібрати барикаду. Надвечір це припинилося, ще був звʼязок, і я передав на командування, що нас виявили і вже щільно працюють по нас. І треба думати, як нас звідси або забрати, або змінити нам місце перебування. Командування через дві години вийшло на нас і каже: хлопці мусите протриматися, бо ще не до кінця відомо, як безпечно вас вивести з оточення. Вночі ми почали копати в підвалі окоп на випадок, якщо FPV залетять ближче до нас, щоб була можливість якось заховатися і трішки себе убезпечити. А оскільки місця особливо не було, тому що з правого боку під стіною лежав убитий ворог, а з лівого — наш побратим Сергій, якого ми також сховали в підвалі, після того, як він загинув. Єдине місце копати цей окоп — навпроти входу в підвал, під задньою стінкою. Хлопці до ранку копали той окоп, нарешті сіли перепочити і якраз один з них сидів навпроти входу. Прилетіла миттєво FPV, ми навіть не встигли зреагувати, і, на жаль, цією «ефпівішкою» вбило ще одного нашого побратима, Алекса з Бучі…

Ми залишились двоє — я і Руслан. І знову почалися зранку до вечора скиди, гази, FPV… Вже майже повністю той підвал розбомбили, нашу барикаду розібрали. Коли ми копали окоп, то в мішки набирали землю і викладали їх на бруствері. Остання FPV геть знесла барикаду, наш вхід залишився відкритий. Вибуховою хвилею скинуло на нас ті мішки, завалило добряче. Ми ледве з-під них вибралися, думали, що нам поперебивало все, але, на щастя, були тільки дрібні осколкові поранення і контузія. Будь-яка наступна «ефпівішка» могла стати для нас останньою…

На щастя, то була крайня FPV, більше не прилітало. Звʼязок вже був перебитий повністю, але добре, що в нас в підвалі був запасний кабель, так званий «павук». Щоб не виходити на поверхню, я змотав докупи кілька палок скотчем, примотав цей кабель і через вентиляційний отвір у стелі подав його на поверхню, щоб зловити хоч якийсь звʼязок. Нас почули хлопці із сусідніх позицій: я передав, що ми залишились двоє, «300-ті», підвал у нас просто в критичному стані, подальше перебування тут неможливе. Хлопці передали це на командування й воно у відповідь каже: козаки, чекайте темної пори доби, будемо вас виводити.

Я оглянув себе і побратима Руслана, критичних ушкоджень не було. Повколювали собі знеболювальні, і коли настала ніч, хлопці із сусідніх позицій кажуть, щоб ми готувалися, буде команда на вихід. Ми взяли із собою рацію й автомати, вийшли на поверхню, і вже по похідній рації за допомогою дрона нам хлопці говорили, куди йти. Ми пройшли через одну лісопосадку, перейшли до другої (разом близько двох кілометрів). А вже в тій другій лісопосадці були суміжні підрозділи. Хлопці мали бліндажі, вони нас оглянули, нагодували, напоїли. Це вже було трошки безпечніше місце.

— То вам звання Героя України дали саме за ці події?

— Так, саме за ці події.

— Чим завершилася ця історія?

— Зранку ми по рації вийшли на командування, бо треба було ще до евакуаційної точки дійти, а це було близько пʼяти, може, трошки більше, кілометрів. І ми з перепочинками, бо над нами також літали ворожі дрони, добралися до евакуаційної точки, де було вже плюс-мінус безпечно. Забрали нас машиною наші хлопці від медиків, завезли на стабпункт, там оглянули і відправили по госпіталях. Мені зробили операції на вухах з відновлення барабанних перетинок. Опісля надали відпустку на 30 днів за станом здоровʼя. Я пролікувався під час відпустки, потім почав проходити ВЛК, де виявилось, що в мене були поламані ребра. Вони вже почали зростатися, а одне ребро ще було поламане. І мені надали ще відпустку на 30 днів, я знову підлікувався і продовжив проходити ВЛК. Після чого знову повернувся на службу в нашу 103-тю бригаду.

— А як син поставився до того, що з вами сталося? Загалом, як сприйняла це родина?

— Я, як тільки вийшов, син каже: «Тату, ти для мене і так був героєм, а тепер взагалі…». Ми ще тоді не знали, що мене подано на Героя України, на цю нагороду. Син був дуже радий, що я вийшов живий і не сильно ушкоджений. Але в дружини виявили онкологічне захворювання. І саме в той день, коли я виходив, то було 10 червня, їй робили операцію. Отак склалось, що я виходив з позиції, а вона була на операційному столі…

Нині вона пройшла курс лікування, у квітні має бути ще одне обстеження, і ми будемо знати, чи все добре. Зараз їй потрібна допомога і підтримка, тому командування пішло мені назустріч і зараз я проходжу службу ближче до дому.

— А звання у вас яке зараз?

— Солдат. Я давно казав, що за званнями і за нагородами не рвуся. Ну, приходить воно, як приходить, і добре. Я пішов воювати не за званнями і нагородами. Просто тому, щоб боронити країну. І я солдат, хоча виконував роботу на рівні сержанта. Від самого початку, протягом цих чотирьох років, я завжди був старший позиції. І на тій позиції, в Олексіївці, також був старшим. Тож і солдат може виконувати роль командира: командира відділення, наприклад.