Україна і світ

Мені досі сняться відірвані дитячі долоні: житель Маріуполя про те, як зашивав людей

Будівельні матеріали м.Ніжин

Мешканець Маріуполя Олександр до повномасштабного вторгнення Росії працював у творчій сфері, проте після початку війни йому довелося рятувати поранених людей. Він робив це за допомогою звичайної голки та нитки – зашивав рани мирних жителів, надавав першу медичну допомогу та намагався допомогти якомога більшій кількості людей.

– Вранці 24 лютого мені зателефонував друг, який перебуває поряд. Він сказав: їдь. Я був тоді у своєму приватному театрі. Я сказав: це нісенітниця, такого не може бути, ніхто на нас не нападе. Всі, хто дізнався про війну, думали, що лише околиці бомбитимуть і все. Ніхто нікуди не поїхав. У мене взагалі мала бути вистава 25 лютого. Я залишився у театрі та ще тиждень там прожив. У нас знайомі й в Азові, і у ЗСУ. Ми по них орієнтувалися. Вони ворогів вбивали, в інтернет виходили та відписували нам. Ми думали, що нічого такого не буде. Я приїхав додому через тиждень. Тоді вже почали вимикати світло та опалення, зник інтернет. За декілька днів вимкнули вже й газ. Коли ми побачили, що вже центр почав горіти, то зрозуміли, то це буде не так, як у 2014 році. Було дуже страшно. Іллічівський район бомбили останнім. У нас дуже близькі джерела, до яких ми ходили за водою. Потім почалися прильоти. Ось такий розпорядок дня – не померти.


Щоб не загинути, мирним жителям довелося зламувати місцеві магазини із продуктами, які ділили між собою. Люди намагалися вижити, за всяку ціну знайти їжу та воду.

– Взагалі неприємне відчуття, я не звик так робити. Люди почали зламувати крамниці. Точніше не цивільні, а військові. Вони приїхали та сказали, що нас оточили. Тож якщо не ми, то вони все заберуть. Перший магазин я пропустив – я забрав лише напій, бо було дуже страшно. Мені не звично, я таким не займаюсь. У другому магазині я спитав у військового, чи можна ламати. Він сказав: ламай, бо нічого не залишиться. Все, що ми забрали, поділили між бабусями та дідусями або людьми, які до кінця не вірили чи не вистачило характеру, щоб зламати магазин. Це все одно було злодійство. Ми боялися, що потрапимо під обстріл за мародерство.

Олександр намагався постачати медикаменти з місцевої дитячої поліклініки, бо тоді лікарня вже була розбомблена. Житель Маріуполь розповів найжахливіший спогад, який йому довелося пережити. Щоб дістатися до ліків, йому доводилося проходити повз відірвані дитячі долоні. Олександр поділився, що вони досі сняться йому в найстрашніших кошмарах.

– Вже почали завдавати авіаудари. Ми мали ще відносно жовту зону, а не червону. Поряд зі мною жили люди, хворі на рак. Вони запитали мою маму, чи зможу я дістати ліки. Я знайшов хлопців, скооперувався, ми поїхали разом із ними просто взяти продовольства та аптечку, щоб роздати людям. І собі, і людям. Це була найперша моторошна реальність, коли ми побачили ями. Одна з них була 20 на 10, а також 5 метрів завглибшки. Це наслідок авіаудару у центрі міста. Вже знесли лікарню, і ми зайшли до дитячої поліклініки. Найстрашніше те, що ми бігали по відірваних дитячих долоньках. Вони й досі мені сняться. Розірвані люди, дитячі долоні – це моторошно. Ми зібрали медикаменти, я почав бігати Іллічівським районом і роздавати. Я скооперувався з лікарем, він був педіатром. Я скооперувався з хлопцями, і ми почали роздавати медикаменти. Я називав їх бригадою пекла, бо продовжувалися авіаудари. Ми піднялися якраз на 2-3 поверх дитячої поліклініки та почали бити з літаків. Ми знайшли шампанське та відкрили його, бо думали, що вже не виживемо і не повернемося. Я так тричі катався.

Коли Олександр зрозумів, що медикаментів недостатньо, то почав зашивати рани людей. Він робив це під чітким керівництвом лікаря-педіатра, який раніше мав досвід подібних операцій.

– Ми зрозуміли, що роздаємо мало медикаментів. Люди зазнають осколкових поранень. У них почали стріляти снайпери. Лікар сказав, що він не лише дитячий педіатр. Він ще у хокеї працював, тобто вмів зашивати. Я ніколи не забуду цієї бабусі, сподіваюся вона жива, баба Люба. У неї була наскрізь прострілена рука. Він каже: іди сюди. Я підходжу, а там м’ясо висить. Він питає: нудить? Я відповів, що ні. Каже: значить зі мною зашиватимеш. Протягом двох тижнів ми зашивали людей. Я пісні пишу, кліпи знімаю, у театрі працюю. Тобто я ніколи цим не займався. Там я зрозумів, що справді потрібний, справді не дарма залишився там, ми багатьом людям допомогли. Хлопці й досі перебувають там і це роблять – вони неймовірні герої. Дуже боялися, що нас пристрелять за те, що допомагаємо громадянським. Ми почали записувати людей, тому що боялися, що зашиваємо військових. Якби хтось зайшов, то нас би могли вбити. Ми вже попереджали, мовляв, тільки не кажіть нікому, що ми вас зашивали. З усього міста почали приходити. Ми питали: хто вам сказав? Ну, нам хтось сказав, що ви єдині. Вже було 22 березня – всі лікарні не працювали, вони вибухали, лікарі виїхали, когось вбили.

Місцевий житель Маріуполя розповів про дивовижні випадки порятунку мирних громадян, коли здавалося, що жодної надії вже не залишилося. Однак він чудово пам’ятає людей, які загинули від ворожих обстрілів та снарядів.

– У нас був ніби графік – з 8:00 ранку до 20:00 вечора. Одну людину нам привезли ввечері. Тато із сином намагалися виїхати, а снайпер хотів убити двох однієї кулею. У сина був розріз по всій брові. Мабуть, він ворухнувся, і куля просто пройшла, розрізавши шкіру, а татові потрапило в голову. Тоді ще не всі лікарні розбомбили, ми його перев’язали та відправили. Але я думаю, що він не вижив, там було дуже сильне поранення. Ми могли тільки надати першу допомогу – зашити та перев’язати. До нас ще приходив хлопчик – у нього з плечей стирчала кістка. Стояв танк, на якому їм показали жестом розгортайтеся. Вони повернулися, а їм почали стріляти у спину. Трьох убило, а він єдиний вижив. Він біг пішки. Не знаю взагалі, як він дізнався, що ми там. Лікар назад засунув кістку, ми його зашили. Найдивовижніший випадок стався з жінкою. Вони зайшли до квартири та сказали, мовляв, вимітайтеся, бо нам зручно звідси розстрілювати. Вони почали їхати та потрапили під обстріл. Снайпер хотів убити. Жінка мала 13 швів. Куля увійшла в груди, вийшла з грудей, потрапила в живіт, вийшла з живота та впала до кишені. Ми знайшли кулю у кишені, коли зашивали. Але з нею було все гаразд. Був ще хлопець, який поїхав за продуктами, а йому прилетів снаряд у спину. Нам його привели, він нічого не розумів. Почав казати: я хочу кашляти. Ми дали йому відро про всяк випадок. Він починає кашляти, а з його спини починає фонтаном лити кров. Зашиває лікар, я заклеюю йому рану, а вона все одно починає кровоточити. Але ми його врятували.

На жаль, брат Олександр загинув у Маріуполі. Після того як він із сім’єю повернувся додому, то до їхнього житла прилетів ворожий снаряд. Йому розрізало серце уламком.

– Мої родичі приїхали до нас із мамою. Вони мешкали в іншому районі. Вони приїхали до нас, ми жили 12 людей у ​​двокімнатній квартирі, бо до Іллічівського району до 25 березня було найменше прильотів. Потім вони з’їздили додому і побачили, що будинок цілий. Вони вмовили мого дядька, мовляв, повернімося. Вони повернулися і того ж дня прилетів снаряд. Моєму братові уламком розрізало серце. Він загинув. Хоча він казав, що не хоче їхати, ніби відчував. Було дуже багато історій, наприклад, моя мати має дату смерті. У басейні Нептун привозили продовольство, де треба було записуватись. Мама записалася – наступного дня вона мала прийти. Я зашивав людей, а мій друг не міг піти. Мама казала: пішли, я сама не донесу. Він відповів, що не піде. Вона вирішила також не йти. У Нептун прилетіла ракета через 20 хвилин – там братська могила. Тобто вона могла бути там, але через те, що друг був зайнятий, то мама не пішла. Найцікавіше, що туди звозили вагітних жінок. Вони загинули, крім однієї. Але хлопці під обстрілами побігли туди та дві години кричали, мовляв, є хтось живий. Одна жінка відгукнулася. Вони дві години під обстрілами відкопували її на глибині 3-4 м. 20 чи 30 людей пробивали, вони змогли її дістати. Врятували одну вагітну жінку, але вона вже була без ноги. Російські війська знали, як із Маріупольським драмтеатром, що там велике скупчення мирних жителів.

Повномасштабна війна в Україні триває 88 днів. Маріуполь – одне з міст, яке розбомбили та фактично знищили російські війська. Багато мирних жителів втратили дім і своїх рідних. Криваві звірства російських солдатів надовго залишаться у пам’яті українців. Немає сумнівів, що Україна зможе вистояти та перемогти – тоді Росія та всі її найманці відповідатимуть за свої військові злочини.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-05-22 20:58:40

Магазин Автозапчастин м.Ніжин